Вона дочекалася

Десь о четвертій ранку за будинками почав гавкати собака. До п’ятої гавкіт уже не змовкав ні на хвилину. Люди прокидалися на роботу і роздратовано слухали цей істеричний, надривний гавкіт, який не давав доспати останні півгодини.

Близько пів на шосту з під’їздів потягнулися перші мешканці. Вийшли чоловік із дружиною — літня пара, яка, мабуть, і сама вже не витримала. Вони вирішили все ж подивитися, що за собака так надривається цілий ранок.

Пройшли трохи в бік гаражів — і побачили її. Собака стояла й гавкала, повернувши морду до будинків. А за нею, на землі, лежала людина. Чоловік із дружиною кинулися до неї. Було зрозуміло: собака кличе людей.

Але чим ближче вони підходили, тим лютіше вона гавкала. Гавкіт ставав агресивним, злим. Це був великий, серйозний пес. Близько не підійдеш.

— Дзвони в швидку, — сказала жінка. — Сама туди не поткнешся.

Швидка приїхала

Машина приїхала на диво швидко. Під’їхала близько, з неї вийшли двоє медиків. Жінка ще коли дзвонила, попередила, що там собака нікого не підпускає. І тепер, коли фельдшери рушили до чоловіка, вона знову крикнула їм про це.

Але собака замовкла, тільки-но побачила швидку. Підійшла до хазяїна й сіла поруч.

Двоє медиків підступили ближче. Собака сиділа не ворухнувшись.

— Ну що робити будемо? — тихо спитав молодший.

— Розумна, схоже. Підпустила ж. Я підійду. Якщо що — бризни балончиком.

Фельдшер обережно поставив ящик із ліками, присів навпочіпки біля чоловіка, скоса поглядаючи на пса. Він мовчки дивився.

Пульс був, але слабкий. Чоловік молодий, років тридцяти п’яти. Один медик відкрив валізку, швидко зробив усі необхідні процедури. Собака уважно спостерігала за кожним рухом.

На той час уже зібралося чимало роззяв. Але стояли вони метрів за десять. Ніхто не наважився підійти ближче.

Медик сходив по каталку. Чоловіка обережно поклали, завантажили в машину. А собаку взяти було не можна. Вона дивилася на них, вони — на неї. Але інструкція… Та й що з нею робити далі?

Дорога до лікарні

Швидка обережно поїхала розбитою дорогою. А собака побігла поруч.

До лікарні було недалеко. Усю дорогу собака то відставала, то наздоганяла, але не відходила від машини. Перед шлагбаумом лікарні швидка зупинилася. Охоронці підняли шлагбаум, машина заїхала на територію. Водій сказав одному з охоронців:

— У нас чоловік. Це його собака.

— Та зрозумів я, а що я зроблю? — охоронець глянув на песика й цитьнув. — А ну стій! Фу! Не можна! Сидіти!

Цей набір команд трохи збив собаку з пантелику. Але вона зупинилася, сіла перед шлагбаумом і тільки поглядом провела машину.

Просиділа так десь із годину. Потім лягла ближче до краю паркану, щоб не заважати машинам, які заїжджали й виїжджали.

Охоронці спершу пильнували, щоб вона не шмигнула на територію. Та згодом, зрозумівши, що собака просто чекатиме тут, уже тільки час від часу поглядали в її бік.

«І що з нею робити?»

— Ну і що робити будемо? — почав старший.

— Нічого. А що ти пропонуєш?

— Так вона тут скільки лежатиме?

— Та хто ж її знає. Може, полежить та й піде.

— Не… Розумна ж, видно. Невже чекатиме?

— Та скільки того чекати? Якщо там усе погано, то й не дочекатися може.

— От біда… Може, дати їй поїсти чогось?

— Ага! Ти прикорми її тут, а тебе потім звільнять.

— Та що ж робити?

— Нічого. Подивимося. Може, сама піде. А не піде — тоді й будемо думати.

Настав ранок. Собака так і лежала біля в’їзду. Охорона мала мінятися. Тим, хто прийшов на зміну, пояснили ситуацію. Один із тих, хто здавав чергування, сказав:

— Піду дізнаюся, що там із чоловіком. Та й ситуацію поясню, щоб часом відлов не викликали. Нехай по камерах подивляться. Та, може, принесу їй чогось поїсти.

— Не прикормлюй тут!

— Ні… Нехай краще здохне під парканом, так?

Собака уважно дивилася на людей, які говорили й дивилися на неї.

Новини з реанімації

Минуло хвилин сорок. Охоронець, що пішов по новини, повернувся.

— Ну що? Що там із чоловіком?

— У реанімації. Кажуть, більш-менш. Ось, у їдальні випросив, — чоловік приніс у пластиковій тарілці котлету й сосиску, а в глибокій мисці — воду. — Але тут годувати не можна… Іди сюди, — покликав він собаку, ставлячи миски під деревом на краю дороги.

Собака уважно дивилася на нього, не рухаючись із місця.

— Іди, їж. Хоч води попий. Візьми! Можна! — чоловік намагався пригадати команди.

Собака встала, але з місця не зрушила. Було видно, що вона думає. Дивилася то на людину, то на миски, то на шлагбаум. Сіла.

— Ну, як хочеш, — чоловік відійшов від дерева, повернувся до будки.

І тільки тоді собака повільно встала, підійшла до миски. Понюхала. І жадібно почала хлебтати воду.

Тиждень чекання

Минув тиждень. Хазяїна цієї розумної собаки вже два дні як перевели в палату. Він потихеньку одужував. От тільки спитати про собаку не було в кого. І від цього на душі було так тоскно, хоч плач.

А собака тим часом перебралася від паркану ближче до дерев. Звідти було так само зручно стежити за в’їздом. Охоронець потроху її підгодовував. І одного дня йому спало на думку: а чи не піти до хазяїна, не сказати, що собака тут, під лікарнею, сидить? Після зміни він пішов у відділення, де лежав чоловік.

Охоронець зайшов у палату. Там стояли чотири ліжка, на двох лежали пацієнти. Один лежачий, другий, у спортивному костюмі, помаленьку ходив.

— Доброго дня, — охоронець звернувся до лежачого. — Ви Фоменко Олексій?

— Добрий день, так, я. А що сталося?

— Я охоронець цієї лікарні, не хвилюйтеся! Нічого поганого, навпаки — хороше! Це ваша собака була?

— Чому була? — з тривогою в голосі спитав Олексій.

— Ну, я неправильно висловився, вибачте. Вона й є! Вона весь цей час на в’їзді лежить. Зараз, щоправда, відійшла трохи далі, але не йде. Ми її потроху підгодовуємо.

Олексій заплющив очі, усміхнувся й похитав головою.

— Що? Не ваша?

— Моя, моя! Альма моя… Вона дресирована. Розумна дуже.

— Та ми вже й самі зрозуміли, — охоронець усміхнувся. Йому було так радісно, що все так вирішилося.

— Можна вас попросити? Дайте мені серветку з тумбочки.

Охоронець дав серветку. Олексій потер об неї руки, витер обличчя.

— А тепер візьміть целофановий пакетик, я туди серветку покладу. Віднесіть її Альмі, будь ласка. Вона зрозуміє!

Вона зрозуміла

Охоронець вийшов за територію лікарні, підійшов до дерев, де вартувала Альма. Вона побачила в його руках пакет. Устала. До рук вона так і не підходила. Він поклав пакет на землю, розкрив його. Відійшов убік.

Альма підійшла до пакета. Довго, дуже довго нюхала ту серветку. Потім обережно витягла її, відійшла під дерево, лягла, поклала серветку на лапи, а зверху — голову.

Альма дочекалася свого хазяїна. Радості того дня було стільки, що й описати неможливо. Вони не раз виручали одне одного й добре знали одну просту річ: треба чекати. І вона дочекалася.