Двадцять шість рисочок на календарі

На моєму холодильнику висить календар, який щороку дарують в аптeці на розі. Кошенята, соняшники, а внизу кожної сторінки знижки на лікu. Цієї осені я вперше почала на ньому щось позначати. Не візити до лікаря і не дні народження онуків. Рисочки простим олівцем.

Одна рисочка — один день, який Бім просидів біля хвіртки, де його більше ніхто не чекав.

Двадцять шоста рисочка так і не з’явилася. Того ранку мені було не до календаря.

* * *

Кравченки жили навпроти мене вісім років. Віталій, Світлана, їхні діти Даринка й Марк — і Бім, великий чорний лабрадор, якого вони взяли ще клаповухим цуценям.

Я досі пам’ятаю, як Марк, тоді ще першокласник, гасав за ним по вулиці й кричав на все село:

— Біме! Віддай капця! Мама мене насварить!

А Бім біг попереду з його шкільним взуттям у зубах і був страшенно задоволений собою.

Він вітався з усіма. Мене чекав біля магазину, тицявся мокрим носом у долоню й перевіряв, чи не несу я чогось смачного. Я несла. Світлана сварилася:

— Тьотю Таню, ви його розбалуєте, він уже в ворота не пролазить.

— У моєму віці, Світланко, можна балувати кого завгодно, — відповідала я. — Онуки далеко, то хай хоч собака.

Про те, що хату продають, я дізналася так, як у нас дізнаються все, — у черзі до хлібної машини. Світлана сказала коротко: переїжджають до Києва, Віталій знайшов роботу, дітей уже записали в нову школу. Покупців знайшло агентство нерухомості з райцентру, все швидко, все по документах.

— А Бім як? — спитала я. — У квартирі ж тісно йому буде.

— Та розберемося, — вона відвела очі й почала вдруге перераховувати здачу. — Щось придумаємо.

Я тоді не звернула уваги. А треба було.

* * *

Вони виїжджали наприкінці жовтня, в мряку. Бус із меблями приїхав о восьмій, двоє мовчазних хлопців виносили шафу, коробки, Даринчин велосипед із кошиком. Я бачила все з кухні, бо саме варила кашу.

Бім сидів біля хвіртки, під синьою поштовою скринькою з облупленою фарбою. Не метушився між людьми, не гавкав. Просто водив головою слідом за кожною коробкою, ніби рахував.

Бус поїхав першим. Потім Кравченки сіли у свою сіру машину. Грюкнули дверцята. Я встигла побачити Марка на задньому сидінні — він притиснувся лобом до скла й дивився на собаку.

Машина рушила.

І Бім побіг за нею.

Спершу вздовж паркану, потім по узбіччю, по калюжах, повз мою хвіртку. Я вискочила в капцях на ґанок і дивилася, як він біжить аж до повороту біля колонки. Машина звернула й зникла. А він ще стояв посеред дороги, мокрий, з опущеним хвостом, і нюхав повітря.

Потім повернувся. Не біг — ішов. Ліг під ту саму скриньку й поклав голову на лапи.

Я була певна, що це непорозуміння. Що зараз задзвонить телефон і Світлана скаже: «Тьотю Таню, ми собаку забули, Віталій вже розвертається». Увечері я набрала її сама. Довгі гудки. Наступного дня — «абонент поза зоною досяжності».

Більше я не дзвонила.

* * *

На другий день я винесла йому воду в емальованій мисці, з якої колись пив мій Сірко. Бім відійшов на кілька кроків, поки я нахилялася, і тільки коли я зачинила свою хвіртку, підійшов і пив довго, жадібно.

Так у нас і повелося. Зранку — вода. Увечері — каша на курячому бульйоні, в яку я кришила все, що лишалося від обіду. Він їв, облизував миску до блиску, а тоді знову сідав біля хвіртки й дивився туди, де поворот і колонка.

Дивно, але я жодного разу не покликала його на ім’я. Казала «їж, хлопче», «на, малий». А «Біме» не могла. Мені здавалося, що якщо я так скажу, то ніби привласню чужого собаку. А господиня в нього була. Просто поїхала.

Сусід Микола, що жив через дві хати, якось зупинився біля мене з відром.

— Та не переймайся ти так, Тетяно. Або заберуть, або сам піде. Собака не людина, забуде.

— Забуде він, — буркнула я. — Ти б забув?

Микола нічого не відповів. Тільки наступного дня я побачила, що хтось поклав біля скриньки обрізки ковбаси, загорнуті в газету.

* * *

На сьомий день почався дощ зі снігом. Отой листопадовий, коли не зима й не осінь, а щось мокре й холодне лізе під комір.

Я була певна, що вже тепер він сховається хоча б під навісом біля сараю. Не сховався. Сидів біля хвіртки, змоклий до шкіри, і вода стікала з вух.

Я дістала з шафи Петрову ватянку. Чоловіка вже шостий рік нема, а я все не могла її віддати. Понесла через дорогу, розстелила біля паркану.

— На, дурнику. Ляж хоч на суху.

Бім не гарчав. Він узагалі ніколи ні на кого не гарчав. Просто підвівся й відійшов на кілька метрів, як відходять від чужої людини — ввічливо, але твердо.

На ватянку він так і не ліг.

* * *

Через кілька днів я знайшла в соцмережах номер волонтерки, яка забирала покинутих тварин по наших селах. Юлія приїхала на маленькій білій машині з пакетом корму й повідцем.

Ми майже годину вовтузилися біля того паркану. Вона сідала навпочіпки, говорила з ним тихо, простягала шматочки сушеної печінки. Бім брав. Обережно, одними губами. І відступав назад, до скриньки.

Юлія довго на нього дивилася, а потім випросталася й сказала:

— Знаєте, тьотю Таню, він себе безпритульним не вважає. Для нього він удома. Просто двері поки зачинені.

Я відвернулася, щоб вона не бачила мого обличчя.

Ловити його ми не стали. Юлія сказала, що налякати такого собаку дуже легко, а повернути довіру потім майже неможливо. Домовилися так: я його годую, а щойно він почне слабнути або дозволить себе погладити, я одразу дзвоню. Пакет корму залишила мені. Грoші взяти відмовилася.

* * *

Рисочок на календарі ставало більше. Десять. П’ятнадцять. Двадцять.

Уночі вже підмерзало, калюжі зранку бралися тоненькою кригою. Моя кума Ніна віддала мені лежанку, що лишилася від її собаки, і я поставила її під парканом, де менше дуло.

На лежанці Бім спав. Я бачила його вранці: чорний клубок, накритий інеєм, наче цукровою пудрою. Але варто було розвиднітися, як він підводився, обтрушувався і знову сідав біля хвіртки.

Я вже знала всі його звички напам’ять. Якщо десь далеко грюкали дверцята машини — він піднімав голову. Якщо машина на нашій вулиці сповільнювалася — підскакував і завмирав, розставивши лапи. Якщо проїжджала повз — лягав назад. Без скавчання. Без злості. Просто лягав.

І так щодня. Зранку до ночі.

* * *

На двадцять шостий день я мила чашку після ранкової кави, коли почула важкий двигун. Такий звук у нашого магазинного фургона, але той їздить по вівторках, а була неділя.

Бім стояв ще до того, як я підійшла до вікна.

Під хату навпроти заїжджав великий бус, у кузові — шафа, коробки, згорнутий килим.

І Бім побіг.

Не так, як усі ці тижні підскакував на кожну машину. По-справжньому. Щосили. Хвіст молотив з боку в бік так, що заносило весь зад, вуха відкидало назад, він гавкав тим радісним захриплим гавкотом, якого я не чула від нього жодного разу за місяць. На повороті до хвіртки його аж занесло на мокрій траві.

Я кинула чашку в раковину, навіть не закрила кран, і вийшла на свою хвіртку. Тримала в руках кухонний рушник і не помічала цього.

— Ну от, — сказала я вголос сама собі. — Ну от і все. Приїхали.

Двері кабіни відчинилися.

Вийшов чоловік років тридцяти п’яти, у сірій кофті з каптуром. Я його ніколи раніше не бачила. З кузова зістрибнула молода жінка з коробкою в руках.

Бім завмер на пів кроку.

Чоловік здивовано подивився на нього, потім на дружину.

— Оль, а це чий? Нам про собаку щось казали?

— Ріелторка нічого не говорила, — вона знизала плечима, перехопила коробку зручніше. — Мабуть, сусідський.

І тоді до мене дійшло. Це не Кравченки. Це нові господарі. Ті самі покупці, яких знайшло агентство. Вони просто приїхали жити у свою хату.

Бім ще махав хвостом. Тільки повільніше, і повільніше, і ще повільніше. Він підійшов до хвіртки, коли чоловік узявся за неї, і обнюхав його руку, його коліно, щілину між стовпом і сіткою. Наче шукав там запах, який мав бути і якого не було.

Він дуже чекав, що хтось скаже його ім’я. Я це бачила.

Жінка пройшла у двір із коробкою. Бім сунувся за нею.

— Ні-ні-ні, друже, — чоловік м’яко виставив ногу й почав прикривати хвіртку. — Тобі не сюди. Іди додому, чуєш? Іди.

Він сказав це без жодної злості. Він просто не знав. Клацнула засувка. Бім залишився на вулиці.

* * *

Він довго дивився на двері хати. Потім на бус. Потім на дорогу, туди, до повороту й колонки. А тоді вперше за двадцять шість днів відвернувся від тієї дороги.

І подивився на мене. Я стояла біля своєї зеленої хвіртки з рушником у руках. Між нами — вулиця, мокрий асфальт і ціла купа всього, що не скажеш словами.

Він зробив кілька кроків. Зупинився. Ще крок. Я відчинила хвіртку навстіж. І нарешті сказала те, чого не могла сказати весь цей місяць:

— Біме. Ходи додому, Біме.

Він підняв голову, наче не повірив. Подивився на відчинений прохід. На мене. Ще раз, коротко, на дорогу.

А тоді опустив вуха і пішов через вулицю. Не підтюпцем, не бігом, повільно, як ідуть дуже втомлені. І ткнувся мокрим носом мені в долоню, як колись біля магазину. Перевірив, чи не несу я чогось смачного.

Я нічого не несла. Тільки плакала в той кухонний рушник.

* * *

Першу ніч він спав під дверима в коридорі й підскакував на кожен шурхіт. Другу — вже на килимку біля грубки. На третій тиждень Юлія відвезла нас до ветеринарної клініки, і лікар сказав, що пес на диво здоровий, тільки трохи схуд і має застуджене вухо. Краплі ми капаємо двічі на день, Бім терпить і зітхає, як старенький дід.

Нові сусіди, Олег і Оля, виявилися хорошими людьми. Коли дізналися, чий це пес, Оля принесла йому пакет корму й довго вибачалася за ту хвіртку. Олег тепер щоранку, виходячи до машини, гукає через дорогу: «Привіт, Біме!» А той махає йому хвостом.

Він досі піднімає голову, коли на нашій вулиці сповільнюється машина. Я йому не забороняю. Хай. Він чекав чесно.

А календар я так і не зняла з холодильника, хоч рік уже скінчився. Двадцять п’ять рисочок олівцем. Не стираю їх. Нехай будуть. Щоб я пам’ятала, скільки цей пес уміє любити і як мало йому, виявляється, треба було почути: власне ім’я і відчинену хвіртку.