Перевірка для невістки

Двадцять сотень Лариса Миколаївна перерахувала двічі. Склала рівним стосиком, підбила краї об стіл і поклала в конверт, що лишився з-під листівки до Дня вчителя. Могла б дати дві купюри по тисячі, але спеціально ходила в банк і просила дрібніше. Хай дівчина потримає в руках двадцять папірців і подивиться, як швидко вони закінчуються.

Онук Тарас про цей задум не знав. Він жив у Луцьку, працював інженером і до бабусі приїжджав раз на місяць, завжди з пакетом мандаринів, навіть коли мандаринів ще не було в сезоні. Про Діану він розповідав уже рік. Минулої весни показував фото: вона на тлі голих бетонних стін їхньої квартири в новобудові, в руках коробка з піцою.

— Ремонт кухні до осені не доробимо, — пояснював тоді Тарас. — Поки що живемо на мікрохвильовці й доставці.

Лариса Миколаївна кивала, а сама думала своє. Доставка. У сусідки Віри онука теж «живе на доставці», і коли приїхала на бабусин ювілей, привезла два пластикові лотки з роли й торт у коробці з бантиком. Віра потім тиждень розповідала, як ті роли ніхто не їв.

Тож коли Тарас подзвонив і сказав, що хоче нарешті познайомити Діану з родиною, план у бабусі склався сам собою.

* * *

Вони приїхали в п’ятницю ввечері, коли вже сутеніло і по шибках ляпав дрібний вересневий дощ. Діана виявилася невисокою, з темним волоссям, зібраним у звичайний хвіст. Привіталася, роззулася біля порога без нагадувань і одразу спитала, куди поставити сумку, щоб не заважала.

Чай пили на кухні. Лариса Миколаївна дочекалася, поки Тарас доїсть другий пиріжок, і поклала на стіл конверт.

— Ось тобі дві тисячі грuвень — і накрий стіл на десятьох, — сказала вона Діані рівно, як на роботі колись оголошувала розклад. — Завтра о п’ятій усі будуть. Кухня твоя, посуд покажу. Продукти купуєш сама.

— Ба, — Тарас аж випростався. — Ти що, серйозно? Ми ж казали, що все привеземо, я вже домовився в одному закладі в місті…

— Я не тебе питаю.

Діана подивилася на конверт, потім на Ларису Миколаївну. Бабуся чекала чого завгодно: образи, нервового сміху, Тарасового «ходімо звідси». Натомість дівчина відкрила конверт, глянула всередину і закрила.

— Добре. А хто буде?

Лариса Миколаївна дістала з кишені фартуха складений учетверо аркуш. Там почерком учительки молодших класів, якою вона пропрацювала тридцять один рік, було виписано: Світлана й Олег, Тарасові батьки. Сестра Галина з чоловіком Петром. Племінник Юрій із дружиною Нелею. Кума Валентина. Сама Лариса Миколаївна. І двоє молодих.

Діана прочитала і спитала те, чого бабуся не чекала:

— А хтось чогось не їсть?

Лариса Миколаївна трохи помовчала.

— Петро жирного не можна, в нього шлунок. Галина сирої цибулі терпіти не може, хоч ти її ріж, хоч не ріж. Юрій після того, як у нього тиск стрибав, солоне обходить. А Валентина їсть усе і за всіх.

— Зрозуміла, — Діана щось записала в телефон. — А базар у вас до котрої?

— До обіду. Супермаркет цілодобовий, через дорогу.

— Мені базар, — сказала Діана. — І ще. У вас на веранді гарбузи лежать. Можна один узяти? І яблук, що попадали в саду?

— Бери, — знизала плечима Лариса Миколаївна. — Їх у мене шість, куди мені самій.

Уже вночі, коли молоді пішли спати в дальню кімнату, вона чула, як Тарас шепоче за стіною: «Давай я просто докину тобі на каpтку». І як Діана відповідає: «Не треба. Спи».

* * *

О шостій ранку в хаті рипнули двері. Лариса Миколаївна, яка сама прокидалася о пів на шосту, підійшла до вікна і побачила Діану в Тарасовій куртці з каптуром. Дівчина тягнула за собою бабусину господарську сумку на коліщатах, яку, видно, знайшла в коридорі.

Лариса Миколаївна набрала сестру.

— Галю, не спиш? Пішла на базар. О шостій.

— Та ну, — Галина позіхнула в трубку. — То або знає, що робить, або з переляку.

— Побачимо.

Діана повернулася о пів на дев’яту, мокра, з двома повними сумками і ще одним пакетом у руці. Мовчки розклала все на столі. Лариса Миколаївна, яка нібито читала газету біля вікна, краєм ока рахувала: картопля, буряк, морква, цибуля, два оселедці, курячі стегна, капуста, кефір, домашній сир у марлі, сметана, пучок кропу. Ні ковбаси, ні нарізок у вакуумі, ні готових салатів у пластикових коробочках.

— А м’ясо де? — не витримала бабуся.

— Ось, — Діана показала на стегна. — Три кілограми. Запечу з картоплею і часником. Десятьом вистачить, ще й лишиться.

— На свято курку, — хмикнула Лариса Миколаївна. — Ну-ну.

Діана нічого не відповіла. Поставила варитися буряк і картоплю в мундирах, замісила тісто на кефірі й накрила рушником. Нова духова шафа, яку Світлана з Олегом подарували бабусі на минулий день народження і яку та вмикала хіба що двічі, загула вже о десятій.

Лариса Миколаївна сиділа на табуретці біля холодильника і коментувала. Не могла втриматися.

— Шубу без майонезу? Та то ж не шуба.

— Майонез буде, — спокійно відповіла Діана, натираючи буряк. — Але я половину сметаною з гірчицею заміню. А Петрові окремо зроблю, в маленькій мисочці, взагалі без майонезу.

— А Галя цибулі не їсть.

— Пам’ятаю. У шубі цибуля буде, а у вінегреті ні. Галина Миколаївна вінегрет їсть?

Бабуся трохи здивувалася, що дівчина з першого разу запам’ятала, що сестра теж Миколаївна.

— Їсть.

— От і добре.

Ближче до обіду Діана різала капусту для салату так тонко, що та просвічувалася. Лариса Миколаївна спостерігала за ножем і врешті спитала:

— Де навчилася?

— У бабусі Ганни. Під Уманню, в селі. Вона на всю вулицю весілля готувала. Я з восьми років у неї на кухні крутилася, картоплю чистила відрами.

— А в Луцьку чого тоді доставку замовляєте?

Діана вперше за день засміялася.

— Бо в нас на кухні зараз одна розетка і бетонна підлога. На мікрохвильовці борщу не звариш. Ось доробимо ремонт, поставимо плиту, тоді приїжджайте.

Лариса Миколаївна нічого не сказала. Але газету відклала.

* * *

Гості почали сходитися о пів на п’яту. Першою, звісно, прийшла кума Валентина, бо жила через два двори і завжди приходила першою, щоб роздивитися все раніше за інших. Постояла на порозі кімнати, де був розкладений стіл, і тихо сказала:

— Ларисо, та ти що, сама все це?

— Не я.

На столі стояли два великі деки з курячими стегнами, запеченими з картоплею до золотої скоринки, і часник у них розпався так, що його можна було мазати на хліб. Вінегрет у кришталевій салатниці, яку бабуся не діставала з серванта років п’ять.

Шуба, акуратно викладена шарами на плоскій тарілці, і поруч маленька мисочка для Петра. Салат зі свіжої капусти з яблуком і кропом. Гора пиріжків, половина з капустою, половина з яблуками з бабусиного саду. Налисники з домашнім сиром, згорнуті трубочками.

Гарбуз, запечений шматками з корицею і краплею олії, такий м’який, що танув на ложці. І трилітрова банка узвару, звареного з тих самих яблук і пакета сухофруктів.

Племінник Юрій спершу обережно сів скраю, звично придивляючись, чи все не надто солоне. Спробував картоплю, потім капусту, потім узяв ще.

— Нормально солено, — сказав він з повагою. — Не пересолено. Нарешті можна поїсти по-людськи.

Петро, чоловік Галини, побачив свою мисочку, зрозумів, для кого вона, і довго не міг вирішити, що сказати. Врешті просто кивнув Діані через стіл.

— Дякую, дитино.

Світлана, Тарасова мама, нахилилася до сина і прошепотіла, але так, що чули всі:

— Тарасе, ти ж казав, що вона програмістка.

— Вона і є програмістка, — усміхнувся Тарас.

Про подорож до Карпат, яку молоді планували на жовтень, про квартиру, про ремонт і про те, яку плитку класти на кухню, говорили весь вечір. Кума Валентина забрала з собою в пакетику шість пиріжків і сказала, що це для онука. Хоча всі знали, що онук у неї живе у Львові.

Лариса Миколаївна весь вечір майже не говорила. Сиділа на чолі столу, їла потроху і дивилася.

* * *

Коли за останніми гостями зачинилася хвіртка і Тарас пішов виносити сміття, Діана витерла руки об рушник, дістала з кишені джинсів складений папірець і поклала перед Ларисою Миколаївною. Зверху поклала кілька купюр і жменю монет.

— Ось чек. Щоправда, з базару він наполовину на серветці написаний, там продавчині чеків не дають, але я все записувала. І решта. П’ятсот чотирнадцять грuвень.

Лариса Миколаївна наділа окуляри. Прочитала аркуш повільно, рядок за рядком, водячи пальцем, як колись водила по диктантах. Стегна курячі. Картопля. Буряк, морква, цибуля. Оселедець, два. Яйця, десяток. Сир домашній, кілограм. Сметана. Кефір, борошно, дріжджі. Олія. Майонез, одна пачка. Сухофрукти. Капуста. Кріп. Часник. Разом тисяча чотириста вісімдесят шість грuвень.

Потім зняла окуляри і довго мовчала. Так довго, що Діана почала переминатися з ноги на ногу і нарешті спитала:

— Щось не так? Я можу пояснити, чому оселедець дорожчий, ніж…

— Сідай, — сказала Лариса Миколаївна.

Діана сіла.

— Мені було двадцять два, — почала бабуся, не дивлячись на неї. — Моя свекруха, Параска Іванівна, хай їй земля пухом, дала мені двадцять п’ять карбованців і сказала: накрий стіл на дванадцятьох. Я тоді боялася її більше, ніж директора школи. Накупила всього, що бачила: ковбаси, шпротів, цукерок у коробці. Двадцяти п’яти не вистачило.

Побігла до Галі, позичила ще п’ять. Стіл був багатий. А вона після гостей подивилася на мене і сказала: «Ти в мене нічого не спитала. Ні хто що їсть, ні де що купити, ні чи є в погребі своя картопля. Грoшей не шкода. Шкода, що ти думала, ніби тебе на грoшах перевіряють».

Лариса Миколаївна нарешті подивилася на Діану.

— Я сорок вісім років думала, що зроблю так само, коли прийде моя черга. А вчора ти мене першим ділом спитала, хто чого не їсть. Я вже тоді могла тобі конверт назад забрати.

Вона посунула купюри і монети назад через стіл.

— Це вам на плитку. Для кухні.

— Ларисо Миколаївно, та тут на плитку хіба на три квадрати…

— То на три квадрати, — відрізала бабуся. — Почнете з них.

Вона встала, відчинила шафку над мийкою і дістала звідти товстий зошит у клітинку, обгорнутий у поліетиленову обкладинку. Кути в нього були м’які від років, деякі сторінки прилипли одна до одної, а на обкладинці фломастером було написано: «Рецепти. Не чіпати».

— А це тобі. Там на сорок сьомій сторінці пиріжки Параски Іванівни. На кефірі, як у тебе. Тільки вона ще ложку цукру в тісто кидала.

У дверях стояв Тарас із порожнім відром і дивився то на бабусю, то на Діану.

— Я щось пропустив?

— Пропустив, — сказала Лариса Миколаївна. — Іди спати. Завтра зранку поїдете, а я вам пиріжків у дорогу напечу. Діана покаже, скільки дріжджів треба.