Чужі стіни, свої руки

Діана якраз тримала в долонях два зразки плитки, оливковий і сіро-зелений, коли свекруха між іншим, як про прогноз погоди, повідомила, що з листопада тут житиме тітка Віра.

— У великій кімнаті, — додала Вікторія Михайлівна і провела пальцем по новенькому підвіконню, перевіряючи пил. — Там сонячна сторона. Віра в мене мерзлякувата.

У ванній замовк шуруповерт. Ігор, майстер, який другий день вовтузився зі змішувачем, явно прислухався.

— Як це — житиме? — Діана поклала плитку на підвіконня, просто на те місце, де щойно пройшовся свекрушин палець.

— Як люди живуть. Тимчасово. Господиня, у якої вона кімнату винаймала, продає квартиру, до весни Вірі треба десь перебути. Ти ж не хочеш, щоб моя рідна сестра по чужих кутках тинялася?

Діана не хотіла, щоб хтось тинявся по кутках. Вона хотіла зрозуміти, як так вийшло, що про найбільшу кімнату у квартирі, де кожен квадратний метр пройшов через її руки, її повідомляють так, як повідомляють про новий тариф на воду.

* * *

Почалося все в березні, коли ще лежав брудний сніг уздовж бордюрів, а Діана зі Стасом платили дев’ять тисяч за однокімнатну біля об’їзної. Там з вікна було видно заправку, а сусід за стіною щовечора дивився футбол так голосно, ніби сам стояв на воротах.

Вікторія Михайлівна приїхала до них у неділю з банкою квашених огірків і з пропозицією.

— Чого ви чужому дядькові грoші віддаєте? Батькова квартира стоїть пуста. Переїжджайте. Тільки там треба руки докласти, я ж туди років десять не вкладалася. Робіть ремонт під себе, як вам подобається. Однаково потім вам залишиться.

Стас тоді обійняв матір, а Діана довго не могла заснути. Свої стіни. Не орендовані, де не можна вбити жодного цвяха без дозволу. Свої.

Квартира була на третьому поверсі цегляного будинку біля парку: дві кімнати, довгий коридор, кухня з вікном на каштани. Шпалери з дрібними коричневими ромбиками, антресолі під стелею, двері з матовим склом, балкон, на якому взимку можна було тримати холодець. Батареї гріли так собі, і з рам тягнуло так, що штори ворушилися самі.

Стас працював інженером у логістичній компанії і того року майже не бував удома: то нічні зміни, то відрядження на склади в інші області. Тож усе лягло на Діану. Вона купила зошит у клітинку і на першій сторінці намалювала план квартири олівцем, з розмірами до сантиметра. Далі пішли сторінки з цінами, телефонами майстрів, наклеєними смужками шпалер і кольорами фарби.

Гpоші на ремонт здебільшого були її: те, що три роки відкладала з премій, і конверти з весілля, які вони зі Стасом так і не розпечатали, бо «колись на щось велике». От і настало велике. До того ж, Діана вважала це чесним. Зі сторони Стаса квартира, з її – ремонт.

У квітні, щойно закінчилися дощі, поставили нові вікна. Потім електрик два тижні міняв проводку, бо алюмінієва, ще давня, іскрила в розетці на кухні. Антресолі зняли, і коридор раптом став високим і світлим. Діана сама їздила на будівельний ринок у суботу о сьомій ранку, бо так дешевше і вибір більший.

Сама сперечалася з плиточником, який хотів класти «як завжди», а не як на її малюнку. Сама вибирала кухню: молочні фасади і стільниця під дуб, яку вона потім гладила долонею, як живу.

Свекруха приїжджала раз на два тижні. Проходила кімнатами, торкалася стін, хмикала.

— Темна в тебе плитка. Як у льоху.

— Це оливкова, Вікторіє Михайлівно. Вона при світлі тепла.

— Ну, вам жити, — знизувала плечима свекруха.

Діана тоді чула в цьому «вам жити» згоду. Тільки потім зрозуміла, що чула те, що хотіла.

У серпні утеплили балкон, щоб узимку там можна було сушити білизну і пити каву під пледом. У вересні у великій кімнаті поклеїли шпалери під фарбування, пісочного кольору. Діана вже бачила, де стоятиме ліжко, де Стасів стіл із двома моніторами, де вона повісить полиці для своїх кімнатних рослин, які поки що тулилися на підвіконні орендованої квартири.

За пів року квартира стала невпізнанною. Сусідка з другого поверху, яка пам’ятала ще Стасового діда, зайшла якось по сіль, озирнулася і сказала: «Отакої. Наче й не та сама хата».

Лишалося небагато: змішувач у ванній, вбудована шафа в коридорі і плитка-фартух на кухні. Тому Діана й стояла того дня з двома зразками в руках.

* * *

Увечері вона подзвонила Стасові. Він був у відрядженні, на тлі гуділи вантажівки.

— Мама, мабуть, погарячкувала, — сказав він утомлено. — Я приїду і поговорю з нею. Ді, не накручуй себе, добре?

Вона не накручувала. Вона сиділа на підлозі нової кухні, бо стільців ще не купили, і рахувала в зошиті. Вийшло майже чотириста тисяч грuвень. Плюс шафа, яку вже замовили і за яку внесли передоплату.

Через два дні свекруха прийшла знову, вже з рулеткою.

— Віра свою шафу привезе, треба поміряти, чи стане отут, біля вікна.

Там, біля вікна, Діана намалювала в зошиті Стасів стіл. Вона дивилася, як жовта стрічка рулетки лягає на пісочні шпалери, і відчула, що більше мовчати не може.

— Вікторіє Михайлівно, давайте чесно. Ви казали — робіть під себе, житимете ви. Я вклала в цю квартиру все, що мала. Якщо тут житиме ваша сестра, та ще й у найбільшій кімнаті, то поверніть хоча б грoші за ремонт.

Свекруха повільно змотала рулетку. Клацнула кнопкою.

— Ще чого. Ви ж самі тут житимете. У вас буде маленька кімната, кухня, балкон отой ваш скляний. Що ти, як на базарі, гроші рахуєш? Я вам дах над головою даю задарма, а ти мені рахунок виставляєш.

— Не задарма. За чотириста тисяч.

— То ніхто тебе не змушував таку кухню купувати. Могла простішу взяти.

Діана нічого не відповіла. Вона знала: якщо скаже ще хоч слово, то розплачеться, а плакати перед свекрухою не хотіла.

* * *

Стас повернувся в п’ятницю пізно ввечері, а в суботу зранку вже стояв у коридорі нової квартири з рівнем у руках. Майстри приїхали збирати вбудовану шафу, і він хотів сам перевірити, чи рівно стоять стійки.

Про розмову з матір’ю він так і не встиг подумати як слід. Прийшов, поцілував Діану в маківку, сказав: «Після обіду з’їжджу до мами». І заліз з головою в шафу.

Вікторія Михайлівна приїхала сама, раніше за обід. І не порожня: таксист заніс за нею дві картаті торби і коробку, перемотану клейкою стрічкою.

— Це Вірине, — пояснила свекруха. — Зимове. Хай поки постоїть.

І пройшла прямо у велику кімнату. Поставила торби посередині, на нову підлогу, яку Діана тиждень тому мила на колінах після шліфування.

— Ми ж не домовились, — тихо сказала Діана з порога.

— А нам нема про що домовлятися.

— Є. Я тут пів року…

— Ти тут пів року шпалери клеїла. Молодець. — Свекруха обернулася до неї, і голос у неї став рівний, холодний, такий, яким, мабуть, говорила колись на роботі з підлеглими. — Але давай одне запам’ятаємо, щоб потім не було непорозумінь. Ти тут узагалі ніхто. Квартира моя. Захочу — Віру поселю. Захочу — квартирантів пущу. А ти будеш жити так, як я скажу, або не будеш жити тут зовсім.

У коридорі щось легенько стукнуло. Діана озирнулася. Стас стояв біля шафи з рівнем у руці. Бульбашка в рівні гойдалася туди-сюди, бо рука в нього не була рівною.

Він нічого не сказав матері. Поклав рівень на підвіконня, пройшов на кухню, де двоє майстрів розбирали фурнітуру, і спокійно, навіть надто спокійно, промовив:

— Хлопці, на сьогодні все. І взагалі все. Складайте інструменти.

Старший майстер підняв голову.

— А шафа? Ми ж до вечора закінчимо.

— Шафи не буде. За день я вам заплачу, за передоплату не хвилюйтеся, хай лишається вам.

— Стасику, ти що… — почала Вікторія Михайлівна.

Він повернувся до неї. Діана вперше бачила в нього таке обличчя: не злість навіть, а якась доросла втома.

— Мамо, ти щойно сказала моїй дружині, що вона тут ніхто. А вона тут єдина, хто щось зробив. Я пів року їздив по відрядженнях і приходив на готове. Ти приходила і пальцем пил перевіряла. А вона сама тягала мішки з ринку. — Він витягнув зі зв’язки два ключі й поклав на кухонну стільницю, ту саму, під дуб. — Квартира твоя. Ти права. От і живи з нею як хочеш.

Він зняв з гачка Діанину куртку, подав їй. Узяв з підвіконня зошит у клітинку.

— Ходімо, Ді.

Майстри мовчки складали інструменти в ящики. Вікторія Михайлівна стояла серед Віриних торб і так нічого й не сказала. Може, чекала, що син повернеться з під’їзду. Він не повернувся.

* * *

Нову однокімнатну знайшли за тиждень. П’ятий поверх без ліфта, панельний будинок на околиці, з вікна видно гаражі й шматок лісосмуги. Господиня, жінка років сімдесяти, віддала їм квартиру разом з фікусом і попросила його поливати.

Діана перші ночі погано спала. Лежала і рахувала в голові: шафа, плитка, вікна, проводка. Розуміла, що ці грoші не повернуться, і злилася не стільки на свекруху, скільки на себе. Як можна було не взяти бодай розписку? Як можна було повірити в оте «вам залишиться»?

Стас ніби змінився. Відмовився від двох відряджень, хоч за них добре платили. Став приходити раніше. Якось увечері приніс додому три вазони з її рослинами, які досі стояли в сусідки біля попередньої орендованої квартири, і мовчки розставив на підвіконні.

Матері він не дзвонив. Вона йому теж.

На початку грудня випав перший сніг, мокрий і липкий, такий, що за годину перетворюється на кашу. Саме того дня в двері подзвонили. На порозі стояла невисока жінка в сірому береті, з коробкою в руках, засніженою з одного боку.

— Ви Діана? Я Віра. Сестра Віки.

Діана розгубилася так, що навіть не одразу запросила її до кімнати. Віра Михайлівна, а в Діаниній голові вона довго була просто «тітка Віра, яку хочуть поселити», виявилася маленькою, сухенькою, з дуже уважними очима. Вона поставила коробку на стіл.

— Ви це забули. У шухляді на кухні лежало.

У коробці були залишки плитки, оливкової, і товста папка з чеками. Діана складала туди все: від вікон до кожного мішка шпаклівки.

— Я їх перебрала, — сказала Віра Михайлівна, сідаючи на край дивана. — Не сердьтеся. Скрізь ваше прізвище. Скрізь ваш підпис. Вісімнадцять разів ви на той ринок їздили, я порахувала.

Вона помовчала.

— Мені Віка сказала, що ви з сином свою квартиру купили, а ця пустує. Що діти самі запропонували: живи, Віро, скільки треба. Я ще думала, які хороші діти, треба їм хоч пирогів напекти. А потім знайшла оце. — Вона кивнула на папку. — І сусідку з другого поверху зустріла. Та мені все й розказала.

Діана не знала, що відповісти. Поставила чайник.

— Я там жити не буду, — сказала Віра Михайлівна їй у спину. — Я так Віці й сказала. Вперше за шістдесят із чимось років сказала їй, що думаю. Знаєте, вона з дитинства така. Коли нам мама купила дві ляльки, однакові, Віка свою зламала за тиждень і забрала мою. Сказала: «Ти однаково в неї не граєшся, вона в тебе просто так сидить». І мама їй дозволила, бо Віка старша на вигляд, хоч молодша на два роки, і вміла так сказати, що всі погоджувалися.

Вона всміхнулася, і в цій усмішці не було злості, тільки якийсь давній сум.

— А до себе вона мене не взяла, щоб ви знали. У неї двокімнатна. Каже, вона звикла до тиші. Отака в нас тиша.

— А куди ж ви тепер? — тихо спитала Діана.

— До подруги в село. Ліда давно кличе. У неї хата з піччю, кури, кіт рудий нахабний. Удвох зимувати веселіше. — Віра Михайлівна піднялася, застебнула пальто. — Чай не буду, дитино, автобус о п’ятій. Я тільки хотіла, щоб ви знали: я нічого в вас не забирала. Нічого.

Уже на порозі вона обернулася.

— А плитка гарна. Оливкова. Віка каже — як у льоху. Нічого вона не тямить.

* * *

Вікторія Михайлівна подзвонила тридцятого грудня. Стас довго дивився на екран телефона, потім усе ж узяв.

— Можна я приїду? — спитала вона. І це «можна» було таким незвичним, що він просто назвав адресу.

Вона піднялася на п’ятий поверх пішки, зупиняючись на кожному майданчику. Стала на порозі в шапці, з якої капав розталий сніг, і довго не проходила далі килимка.

— Віра зі мною не розмовляє, — сказала вона замість привітання. — Уже місяць. Слухавку не бере. Я Лідці її дзвонила, так та мені таке сказала… — Вона махнула рукою. — Ну, заслужила, мабуть.

Вона дістала з сумки конверт і поклала на тумбочку в передпокої.

— Тут за кухню і за вікна. Решту віддам навесні, я дачу виставила на продаж, однаково не їжджу туди.

Потім із кишені пальта дістала ключі. Ті самі два, на кільці з синім брелоком. Поклала поруч із конвертом.

— Квартиру на Стаса перепишу. Після свят піду до нотаріуса. — Вона вперше подивилася на Діану прямо. — На нього, не на тебе. Але ти… ти там не ніхто. Я дурницю сказала. Від злості, що все не по-моєму. Віра права була: я завжди так роблю.

Діана мовчала. Стас теж. Було чути, як на кухні гуде холодильник і як у сусідів за стіною хтось шинкує салат на завтрашній стіл.

Слова «пробачте» свекруха так і не вимовила. Можливо, просто не вміла. Але вона стояла в чужому передпокої, у мокрій шапці, і не йшла, і в цьому було щось більше, ніж слово.

— Роздягайтеся, Вікторіє Михайлівно, — нарешті сказала Діана. — Я чайник поставлю. У мене вишневе варення є, господиня лишила.

Свекруха повільно розстебнула пальто.

Конверт і ключі пролежали на тумбочці до ранку. Уранці Діана поклала ключі в шухляду, не в кишеню і не назад свекрусі. Просто в шухляду, поруч із зошитом у клітинку, на першій сторінці якого олівцем був намальований план квартири з розмірами до сантиметра.

Вона ще не знала, чи повернеться туди. Але вперше за довгий час їй не хотілося нічого рахувати.