Згорнутий плед

Уперше за чотири місяці Рудька сама кинулася їй назустріч.

Чотири місяці вона брала їжу з рук, виляла хвостом — і не давала себе погладити. Жодного разу. А тепер тицялася носом у долоні й повискувала від нетерпіння.

Тамара Опанасівна подивилася на неї уважно — і все зрозуміла.

* * *

Зима того року входила у свої права по-хамськи.

Настирлива завірюха стелилася над землею, а під поривами вітру здіймалася вгору високими фонтанчиками й била в обличчя гострими іскрами снігу.

Безпритульні теж шукали, де сховатися. Коти звично грілися на трубах у підвалах, собаки тулилися стайками в нехитрих схованках, які кому пощастило знайти.

Тамара Опанасівна з тривогою дивилася у вікно свого першого поверху.

Вона чекала.

Рудька прибилася до їхнього двору чотири місяці тому. Кудлата, рудувата — таке собі маленьке безпритульне сонечко.

Жінка й до неї годувала дворняжок, а от до цієї прикипіла серцем. Тільки сама собачка була пуганою: їла, дякувала хвостом, але близько не підпускала. Голову на «погладити» не давала.

У теплі дні вона влаштовувалася під кущем бузку просто під вікнами Тамари Опанасівни й спала. У холод кудись зникала.

Жінка намагалася прослідкувати, де вона живе. Та собачка бігала швидко й була обережна, а літній жінці за нею не вгнатися.

А місяць тому Тамара Опанасівна помітила, що Рудька чекає малят.

* * *

Старий дім на відшибі квартала давно визнали аварійним.

Щасливі мешканці вже отримали нове житло, а знести розвалюху влада ніяк усе не бралася.

Ось у тому домі, у темному підвалі, Рудька й облаштувалася. Натаскала туди всякого ганчір’я, а раз їй пощастило знайти стару теплу куртку — і тепер та куртка служила за дім.

Ощенилася вона без проблем. Четверо міцних малят.

Вилизавши й нагодувавши їх, Рудька слухала їхнє тихе сопіння — і відчувала, як у підвал заходить холод. Як вітер гуляє в вистуджених стінах. Як мороз надворі береться все міцніше.

Вона знала, що сама з цим не справиться.

Лапами підкопавши поли куртки ближче до щенят, практично закутавши їх, Рудька вибралася з підвалу — і побігла туди, у двір. До єдиної людини, яку знала.

Тамара Опанасівна встигла взяти пакет, узутися й накинути шубку.

Рудька чекала під кущем бузку, освітленим під’їзним світильником, і дивилася на її вікно благальними очима.

А коли жінка вийшла, кинулася до неї сама.

— Бідненька, — приказувала Тамара Опанасівна, виймаючи з пакета їжу. — Ощенилася, так? Ось, їж. Ти ж із ними, у холоді.

Рудька поїла швидко й побігла назад.

А жінка вернулася додому, роздяглася, зайшла в кімнату й сіла на диван. Так і сиділа, не вмикаючи світла.

Вона думала про те, що мороз береться, що вітер гонить сніг, а Рудька там одна, у холодній темряві, з малими.

Уже лягаючи, вона твердо вирішила: завтра вона вмовить собачку відвести її до щенят.

І оглядала кімнату, думаючи, де саме їх усіх розмістить.

* * *

Настав ранок, і вона дочекалася.

Побачила здалеку, як руде сонечко, випереджаючи сонце земне, мчить до її вікна — і по душі в неї розлилося таке тепло, що усмішка сама освітила обличчя.

Цього разу вона вийшла з пакетом і з товстим пледом під пахвою.

— Знаєш, мила, — сказала Тамара Опанасівна. — Ти поїж і веди мене до своїх діток. Не вижити вам у такому холоді.

І стільки ласки було в голосі жінки, що Рудька її зрозуміла.

Вона швидко поїла — і не побігла геть, а потрусила поволі, щоразу озираючись: ідеш?

Тамара Опанасівна йшла за собачкою.

Та привела її до підвалу, який був зачинений: Рудька пролазила туди через духове віконце.

— Мені не пройти, — сказала жінка й розправила на руках плед. — Ти давай, мила. Неси їх сюди.

І собачка зрозуміла знову.

Напевно, їй допомагав той самий материнський інстинкт, який вимагає зробити все, щоб урятувати своїх.

Через пів години холодною засніженою вулицею швидко йшли двоє: невелика руда собачка й літня жінка, яка бережно притискала до груди згорнутий мішком плед.

* * *

Років п’ятнадцять Тамара Опанасівна зустрічала Новий рік зі своєю подругою.

У них обох діти виросли й поїхали за тисячу верст. Ні, вони приїжджали — тільки рідко, усе частіше вибираючи для відпочинку море.

Тож і збиралися дві подружки то в Тамари, то в Люби. Готували звичні салати, тушили картоплю, варили холодець. Сідали за стіл о десятій, проводжали старий рік і згадували всіх, кого могли згадати.

Потім дивилися новорічне шоу й потихеньку засинали перед телевізором. На цей випадок у кожної вдома було готове спальне місце для подружки.

Традиція.

А цього разу в домі стояв гвалт і кавардак.

Люба розчулювалася зі щенят і водночас бурчала на Тамару: як вона прогодує таку ораву — а сама непомітно для подруги давала то кусочок курочки, то кусочок риби кожному, хто до неї підбігав.

* * *

Проводили старий рік, зустріли новий.

А потім Люба підняла чашку з чаєм.

— Знаєш, Томо, я тут подумала. Наступний Новий рік ми зустрічаємо в мене. Так от: візьму-ка я оту нахабну біло-руду дівчинку.

Вона кивнула на щеня, яке в цей момент тягло по підлозі її тапок — удвічі більший за себе.

— І буде нас чотири подружки, — пояснила Люба. — Ти з Рудькою і я з оцією.

Тамара Опанасівна засміялася вперше за цілий вечір.

— А цих куди? — показала вона на двох малих, що затишно спали під боком у Рудьки.

— А цих прилаштуємо, — згідливо кивнула Люба. — До весни всіх прилаштуємо, не вперше.