Татко

Сіре кошеня відлетіло від мисок, прокотилося по асфальту й уткнулося просто в лапу величезного чорного кота.

Підвело голову. І пискнуло:

— Та-то.

Очі в чорного кота полізли на лоба.

* * *

Кота звали Крук, і авторитет у нього в дворі був залізний.

Великий, чорний, із широкими грудьми й шиєю, товщою за голову. Коти, кішки й навіть собаки знали: де Крук — там не сперечаються.

Того дня жінка з першого поверху винесла курячі потрошки, і навколо тарілки одразу зібрався весь двір. Кошеня в цю компанію ніхто не кликав — його просто відсунули. Так відсунули, що воно прокотилося півдвору й зупинилося тільки біля Крука.

А тепер сиділо, обхопивши його лапу обома своїми, і повторювало:

— Тато. Тато. Татку.

Коти навколо тарілки обернулися й зареготали.

Крук підняв праву передню лапу, щоб відштовхнути нахабу подалі.

І не відштовхнув.

Бо в нього в голові раптом стало зовсім інше.

Його власне кошеняче життя. Холодна осінь, мокрий бік, дорослі коти, які відганяли його від тарілки, і те, що лишалося на дні. Собаки, від яких він тікав під машини. І ніхто, зовсім ніхто, за кого можна було б триматися лапами.

Крук опустив лапу.

А потім обернувся до кола, що реготало, — і за кілька секунд від тарілки порозбігалися всі.

Він підійшов до переляканого кошеняти, підштовхнув його носом уперед і сказав:

— Іди їж. І запам’ятай: не татко я тобі. Не татко.

— Авжеж, татку, — погодилося сіре.

Крук дивився, як малий їсть — швидко, захлинаючись, озираючись на кожному шматку. І щось у нього всередині теплішало.

* * *

Так воно й пішло.

Сіре ходило за своїм чорним заступником, не відставаючи ні на крок і чіпляючись до нього при кожній нагоді, — за це його у дворі й прозвали Реп’яхом.

Крук спершу злився. Двічі так гаркнув на малого, що той тікав під лавку, — і обидва рази потім про це шкодував. А Реп’ях вертався, тулився до нього й обіцяв, що більше ніколи, ні за що, ні за яких умов не скаже того слова. І додавав:

— Лише б ти не сердився, татку.

Крук тяжко зітхав і пригортав малого до себе.

А потім почав його вчити. Як захищатися й коли нападати. Як знайти їжу. Як утекти від собак і де перечекати дощ. Усьому, що знав сам.

Минуло два роки. І двір отримав двох повноправних господарів: чорного й сірого, яких обходили стороною навіть сусідські пси.

* * *

А однієї осені Крук застудився.

Він лежав на купі побурілого листя під кущами, куди майже не діставав дощ, і важко дихав. Ніс у нього був гарячий і сухий.

Реп’ях не відходив ні на хвилину. Тулився боком, грів, вилизував — а Крук горів усе сильніше.

Коли жінка в старій куртці винесла у двір залишки обіду, Реп’ях побіг по кілька шматочків для свого тата.

І тут Крук розплющив очі. Запах пробився навіть через той жар, у якому він лежав.

Кіт підвівся на слабких лапах, що дрижали, і пішов до тарілки сам.

А по двору саме бігали дві великі вівчарки.

Вони теж вирішили, що обід належить їм. Підбігли до тарілки, обступили чорного кота з двох боків і вискалили зуби. У тому гарчанні не було нічого доброго.

Господар собак дивився на це з-за лавки й усміхався.

— Та вони ж граються, — сказав він комусь. — Он як весело.

Лапи в Крука підігнулися. Він упав на мокру землю, згорнувся клубком і заплющив очі, щоб не бачити цих зубів зблизька.

Але нічого не відбувалося.

А потім двір зайшовся таким вереском, шипінням і виттям, що з під’їзду вибігли люди.

Крук розплющив очі.

Його учень, його причепа, його Реп’ях перетворився на величезну сіру кулю, з якої стирчали хвіст і кігті. Він стояв між двома собаками й кричав так, що в тих поприщулювалися вуха.

Вівчарки відступили. Спершу на крок, потім на два — а далі, підібгавши хвости й жалібно підвиваючи, пішли зі двору зовсім.

Жінка підсунула тарілку ближче.

— Ну, іди. Їж уже. Заслужив.

Реп’ях подивився на неї знизу вгору. Страху в його очах не було.

Але їсти він не став.

Він підійшов до чорного кота, що лежав на землі, і почав підштовхувати його носом до тарілки.

Жінка так і застигла.

Крук, хитаючись, устав. А Реп’ях підпер його праворуч своїм боком і допоміг дійти до їжі.

— Та не може бути, — сказала жінка. — Ти що, годуєш його? Та хто ж він тобі такий?

Реп’ях підняв на неї очі й відповів.

Звісно, він просто нявкнув. Але жінка зрозуміла все й без перекладу.

— Татко, значить, — повторила вона тихо. — Треба ж таке.

Вона підійшла ближче й погладила чорного кота. Той невдоволено відсунувся — і одразу впав.

— Та ти ж весь гориш, — сказала жінка. — І ніс сухий.

Вона подивилася на Реп’яха.

— Ну що? Ходімо до мене, чи що. Удома я вам хоч чимось допоможу.

* * *

Крук спробував утекти.

Замість цього він тільки дьорнувся й застогнав: боліло все тіло. Людям він не вірив ніколи й нікому. Реп’ях розгублено дивився то на нього, то на жінку — і не знав, що робити. Бо покинути свого тата він не міг.

Тоді жінка нахилилася, підхопила чорного кота на руки й пригорнула до себе.

— Понесу, — сказала вона впертюхові. — Терпи.

І Крук відчув, як у неї під курткою спокійно й рівно стукає серце. А ще від неї йшло тепло.

Він притиснувся до старої куртки й тихенько нявкнув.

— Якби я був здоровий, я б тебе подряпав, — повідомив він їй і штовхнув головою знизу вгору.

— Ходімо вже, вояко, — всміхнулася жінка.

А Реп’ях давно прошмигнув у під’їзд і чекав їх на сходах.

* * *

Тепер у тій квартирі живуть двоє котів. Один чорний, другий сірий.

Жінка так їх і зве — Крук і Реп’ях.

Чорний кіт одужав і на диво швидко звик до домашніх правил: до лотка, до годин годівлі й до того, що на підвіконні лежати можна, а на столі ні.

Іноді він притискає Реп’яха лапою до підлоги — коли той зовсім розходиться. Учить поводитися культурно.

А іноді спихає його з колін господині. І сам залазить на них.

Реп’ях не ображається.

Бо це ж його татко.