Кава, яку я люблю

Валізу я дістала з антресолей о пів на першу ночі. Вона стояла там за коробкою з ялинковими іграшками: коричнева, з ручкою, перемотаною клейкою стрічкою, і паперовою бирочкою «Трускавець, 2004». Одне коліщатко давно не крутилося, тож коридором вона йшла, накульгуючи, і я весь час озиралася на двері спальні. Юрій спав. Він завжди спить так, ніби зранку на нього чекає важка зміна, хоча на пенсії вже третій рік.

Я відчинила шафу й довго стояла перед нею. Сірий светр, бо практичний. Темно-синя сукня «на всі випадки». Коричневі штани, бо на них не видно плям. Тридцять п’ять років я купувала речі, які нікому не заважають. Навіть мені.

Першою я поклала зелену хустку, яку донька Катя привезла зі Львова. Вона пролежала в шухляді два роки з магазинною етикеткою.

* * *

А ввечері в нас була річниця. Тридцять п’ять років. Квітів я не чекала, чесно. Юра й на тридцяту приніс мені тільки новий чайник, бо старий почав іржавіти. Але я зробила голубці з пшоном, як у його мами, відкрила банку огірків і дістала святкові тарілки із золотою смужкою.

Він прийшов із гаража о восьмій, пахнучи бензином і холодним вереснем. Помив руки, сів, глянув на тарілки.

— О, а чого це ти святкові дістала? Хтось прийде?

— Ніхто не прийде. Тридцять п’ять років сьогодні, Юро.

Він пожував, кивнув.

— А, точно. Ну то й добре. Голубці вдалися.

Більше ми про це не говорили. Він розповідав, що в «Ланосі» знову щось стукає в ходовій і що ремонт тепер коштує як пів пенсії. Я слухала, мила тарілки й думала, що в цій кухні знаю кожну тріщинку на кахлі, а що робиться в мене всередині, вже давно не знаю.

Пізніше, коли він сидів у кріслі з телефоном, я спитала. Сама не знаю навіщо. Мабуть, хотіла почути хоч щось.

— Юро, а ти колись думав, що я можу поїхати?

— Куди? — він навіть не підвів очей.

— Ну хоч куди. Пожити окремо. Подумати.

Він хмикнув і погортав стрічку далі.

— Та ну, Тань. Я думаю, ти нікуди не підеш. Куди ти подінешся.

Сказав спокійно, без злості. Так говорять про сервант, що стоїть у кутку ще з весілля. Стоїть собі й стоїть, нащо про нього думати. Я пішла в спальню, лягла й до пів на першу дивилася в стелю. А потім встала по валізу.

* * *

О сьомій ранку Юрій вийшов у коридор у майці й капцях і спіткнувся об неї.

— Це що?

— Валіза.

— Бачу, що валіза. Куди ти зібралася? У Каті щось?

— У Каті все добре. Я їду до Лариси в Опішню.

Він потер обличчя долонею, наче хотів стерти сон разом із цією картиною.

— На скільки?

— Не знаю. На місяць. Може, більше.

— Тань, ти що, через учорашнє? Через голубці ці?

— Не через голубці.

Я застібала пальто, а він стояв і дивився так, ніби я говорю іншою мовою. Потім у ньому прокинулася практична людина, і це було навіть смішно.

— А їсти я що буду?

— У морозилці вареники з картоплею, три пакети. Котлети в контейнері. Пральна машина вмикається синьою кнопкою, порошок під раковиною.

Уже на порозі він спробував ще раз:

— І що ти там робитимеш, у тій Опішні?

Я відповіла чесно:

— Не знаю, Юро. Якраз це й хочу зрозуміти.

* * *

Лариса чекала на зупинці в куртці поверх домашнього халата і з парасолькою, хоча дощу не було. Моя старша сестра все життя прожила в Опішні, у батьківській хаті з синіми віконницями, і все життя казала, що Полтава для неї завелика.

Вона нічого не питала. Забрала в мене валізу, помітила кульгаве коліщатко й засміялася:

— О, трускавецька! Ти з нею ще в санаторій їздила. Ходімо, я айвове варення варю, якраз спробуєш.

У хаті пахло айвою, яблуками і трохи піччю, яку Лариса вже почала протоплювати вечорами. На підвіконні спала сіра кішка Тіна. Мені постелили в маленькій кімнаті, де колись спали ми обидві, і на стіні досі висів мамин вишитий рушник.

Перші дні я не знала, куди себе подіти. Прокидалася о шостій, бо тридцять п’ять років о шостій ставила каструлю на плиту. Бігла на кухню, хапалася чистити картоплю. Одного разу Лариса просто забрала в мене ніж.

— Таню, сядь. Ти в гостях. Тут ніхто не голодний.

— Та мені не важко.

— Я бачу, що тобі не важко. Мені важко на тебе дивитися.

А на третій ранок вона поставила переді мною дві банки кави.

— Тобі яку? Розчинну чи мелену зварити?

І я не змогла відповісти. Стояла над тими банками й розуміла, що не знаю. Удома ми завжди пили розчинну, бо Юра любить, щоб швидко. Я купувала її тридцять п’ять років і жодного разу не спитала себе, чи вона мені смакує.

Лариса нічого не сказала. Зварила мелену, з корицею, у старій мідній джезві. Я зробила ковток і розплакалася, хоча кава була просто кавою. Мабуть, я плакала через те, що мені п’ятдесят вісім, а я вперше вибирала щось тільки для себе.

* * *

Опішня — містечко гончарів. Глина тут буквально під ногами, після дощу вона липне до чобіт. Лариса вже два роки ходила в гурток при місцевій майстерні, ліпила горщики й свищики для онуків своїх подруг, і якось затягла мене з собою.

Майстриня Ольга Степанівна, жінка років сімдесяти з руками, схожими на коріння, посадила мене за гончарний круг.

— Не тисніть. Глина не любить, коли її силують. Її треба відчути.

Мій перший горщик завалився набік. Другий теж. Третій вийшов кривеньким, з одним товстим боком. Але я сиділа над ним, заляпана по лікті, і сміялася так, як не сміялася, мабуть, із юності.

Бо я згадала. У дитинстві я малювала. Усі зошити були в квітах і конях на лузі. Учителька малювання казала мамі, що мене треба віддати в художнє училище. А потім був технікум, бо «треба мати нормальну професію», потім бухгалтерія на заводі, потім Юра, Катя, квартира, його мама, яку ми доглядали чотири роки. Малювати стало ніколи. А згодом і незручно: доросла жінка сидить із фарбами, наче дитина.

Того ж тижня я пішла до перукарні біля автостанції. Перукарка Інна, молода й говірка, крутила в руках мою косу.

— Підрівняти?

— Ні. Коротко.

Вона зробила мені гарну зачіску. Я довго дивилася у дзеркало на жінку з гарним волоссям і відкритою шиєю. Вона мені подобалася. Це відчуття було таким незвичним, що я розгубилася й заплатила двічі. Інна потім наздогнала мене на вулиці з рештою.

А ще я нарешті дійшла до сімейної лікарки в амбулаторії й здала аналізu, які відкладала два роки. Удома весь час знаходилося щось важливіше: Юрині зуби, Юрин тuск, Юрин «Ланос».

* * *

Юра дзвонив. Спершу сердито.

— Тань, де моя синя сорочка? Та, з кишенею.

— На другій полиці, під светрами.

— Нема там.

— Є, Юро. Під сірим светром.

Пауза, шурхіт, сопіння.

— Є, — сказав він так, ніби я особисто її туди сховала.

Потім дзвінки стали рідшими. А тоді дивнішими. Одного вечора він довго мовчав у трубку, а потім сказав:

— Я борщ зварив.

— Сам?

— Сам. Пересолив. Сусідка Люда сказала, що треба сиру картоплину кинути. Кинув. Не допомогло.

Я засміялася, а він не образився. Навпаки, в голосі щось потеплішало.

— Тань, а скільки ти кладеш тієї солі?

— На око.

— От і я на око. Тільки око в мене, видно, не те.

Катя дзвонила зі Львова й говорила чомусь пошепки, наче тато міг почути її через пів країни:

— Мам, у вас усе нормально? Тато мені сам подзвонив. Питав, як ти робиш пироги з капустою. Він же ніколи мені сам не дзвонить.

— Усе нормально, доню. Я просто відпочиваю.

— Мамо, ти так кажеш, ніби вперше в житті.

Я подумала й відповіла:

— Так і є.

* * *

Через місяць, коли в Ларисиному садку вже облетів горіх, а зранку трава стояла біла від приморозку, Юрій приїхав сам. Маршруткою, бо «Ланос» так і не полагодив.

Я побачила його з вікна. Стоїть біля хвіртки в куртці, яку я купила йому позаминулої осені, з пакетом у руці, і не наважується натиснути дзвінок. Тіна сиділа на ґанку й дивилася на нього з підозрою.

Лариса вийшла перша. Я чула, як вони говорять під вікном.

— Ларисо, ти мені тільки скажи… Що вона любить? Я хотів щось купити, пів години стояв у магазині й не знаю. Цукерки з вишнею, це ж ти любиш, а не вона?

— Я, — сказала Лариса.

— От. Тридцять п’ять років, а я не знаю.

У пакеті, як потім виявилося, були мандарини, пачка розчинної кави й кілька жовтих хризантем, трохи прим’ятих у маршрутці.Він побачив мене й завмер.

— Ти підстриглася.

— Підстриглася.

— Тобі… — він пошукав слово. — Тобі йде. Ти якась молодша. Ні, не молодша. Інша.

Ми сіли на лавку під айвою і довго мовчали. Він крутив у руках шапку.

— Тань, я той вечір увесь місяць прокручую. Що я тоді сказав. «Нікуди не підеш». Я ж не зі зла. Просто ти завжди була. Як світло в під’їзді. Його ж не помічаєш, поки лампочка не перегорить.

— Я не перегоріла, Юро. Я просто втомилася бути світлом у під’їзді.

Він кивнув. Не сперечався, і це було щось нове.

— Ти повернешся?

Я подумала про наші кахлі на кухні, про розчинну каву, про синю кнопку на пральній машині. І про гончарний круг, на якому мене чекав недоліплений глечик.

— Повернуся. Але не зараз. Хочу доробити одну річ. І ще хочу, щоб удома в мене була своя поличка для фарб. Щоб щочетверга я їздила сюди, у гурток. І щоб ти хоч іноді питав, чого мені хочеться. Не тому, що треба, а тому, що тобі цікаво.

— Мені цікаво, — сказав він тихо. — Мені, виявляється, дуже цікаво.

* * *

Перед його маршруткою я винесла загорнуту в газету чашку. Мою першу, яку Ольга Степанівна дозволила випалити в печі. Зелена полива, товста стінка, ручка трохи набік.

Юра розгорнув, покрутив.

— Крива.

— Моя.

Він подивився на мене, потім на чашку і загорнув її назад так обережно, як колись загортав у ковдру маленьку Катю.

— Я з неї тільки каву питиму, — сказав він. — Ту, що ти любиш. Ти мені скажеш, яку.

Маршрутка поїхала, а я ще постояла біля зупинки. Потім повернулася до Лариси, зайшла в маленьку кімнату й нарешті розібрала трускавецьку валізу. Цілий місяць вона простояла під ліжком напівзібрана, ніби я от-от знову кудись утечу. Тепер я поскладала все на полиці: сірий светр, коричневі штани, темно-синю сукню.

А зелену хустку того вечора пов’язала на шию. Просто так. Бо мені захотілося.