Чотири хвилини до гостей

— Сюрприз! Ми вже під вашим під’їздом, ставте чайник! — радісно прокричав у слухавку Тарас, а я стояв посеред вітальні в халаті й дивився на гору білизни на дивані.

Цю білизну Оксана зранку зняла з сушарки й висипала на диван, щоб скласти після кави. Скласти вона ще не встигла.

— Під яким під’їздом? — тупо перепитав я.

— Під вашим, Андрюхо, під вашим! Ми на море їдемо, вирішили заскочити. Іра з Олегом теж тут. Паркуємося!

І він поклав слухавку.

Я повільно обернувся. У дверях кухні стояла Оксана: у махровому халаті кольору недостиглої сливи, з кавою в руці й волоссям, зібраним на маківці в щось схоже на пташине гніздо. Вона все чула. Я це зрозумів з того, як вона поставила горнятко на тумбочку — дуже обережно, наче воно могло розлетітися на друзки.

* * *

— Твої? — тихо спитала вона.

— Мої, — так само тихо відповів я.

— Знову без попередження?

— Вони хотіли сюрприз…

— Сюрприз! — Оксана говорила пошепки, але від того шепоту хотілося сховатися під ту саму гору білизни. — Андрію, ну хоч раз! Хоч би за день подзвонили! Мої мама з татом за тиждень попереджають, а твої — як сніг серед літа. У нас сковорідка з учорашньої картоплі на плиті стоїть!

Я міг би сказати, що двоюрідних братів і сестер ми бачимо раз на рік, якщо пощастить. Що Тарас із дитинства такий: спершу робить, потім думає. Що вони везуть із собою, напевно, пів садиби. Але подивився на годинник на стіні, який завжди поспішав на п’ять хвилин, і зрозумів: часу на суперечку немає зовсім.

— Скільки в нас? — спитала Оксана, теж дивлячись на годинник.

— Поки припаркуються, поки витягнуть торби… Хвилини чотири.

Вона видихнула і закотила рукави халата.

— Добре. Бери білизну.

* * *

Того, що відбувалося наступні чотири хвилини, прибиранням назвати не можна. Ми не прибирали. Ми ховали сліди.

Я згріб білизну з дивана одним оберемком, разом із Оксаниною зарядкою, яка, як потім з’ясувалося, загубилася між рушниками. Добіг до шафи в спальні, запхав усе на полицю і зрозумів, що дверцята не зачиняються. Тоді я наліг на них плечем. Шафа скрипнула, але здалася.

Оксана тим часом рятувала кухню. Сковорідка з картоплею полетіла в духовку. Тарілки з мийки, разом із виделками й баночкою з-під сметани, переїхали в нижню шафку, туди, де зазвичай жили каструлі. Каструлі довелося підсунути глибше. Одна обурено дзенькнула, але її ніхто не слухав.

— Сушарка! — гукнула Оксана.

Я викотив сушарку з шкарпетками на балкон і засунув штору. Шкарпетки, які не вмістилися на сушарці, а лежали просто на підлозі біля дивана, я по одній заштовхав ногою під диван. Туди ж відправився один мій капець. Другий кудись подівся сам.

На порожній диван Оксана накинула великий картатий плед і розправила його так, наче так і було задумано ще дизайнером. Подушки поставила рівненько, ріжками догори, як у меблевому салоні.

Залишався пакет зі сміттям. Він стояв біля вхідних дверей і чекав, коли його винесуть, ще з учора. Оксана схопила його, глянула на двері, за якими вже чулися голоси на сходах, і в паніці відчинила шафу-купе в передпокої. Пакет зайняв почесне місце між моїм зимовим пуховиком і її чобітьми.

І тут ми обоє побачили себе в дзеркалі на дверцятах цієї шафи.

Двоє дорослих людей. Халати. У мене волосся стоїть, як після сну на одному боці, у руці самотній капець. В Оксани гніздо на голові з’їхало набік, у руках диванна подушка, яку вона так і не встигла покласти на місце. Вигляд у нас був такий, ніби через нашу квартиру щойно пронісся ураган, а ми намагалися його впіймати.

Оксана пирхнула першою. Я тримався секунду, а потім теж не витримав. Ми стояли в передпокої й реготали так, що аж сльози виступили.

— Якщо хтось відкриє цю шафу, — сказала вона, витираючи очі краєм халата, — я переїжджаю до мами.

— Я з тобою, — відповів я.

І задзвонив домофон.

* * *

Перевдягнутися ми не встигли. Так і відчинили двері — в халатах, червоні від сміху, з подушкою й капцем.

На порозі стояли всі четверо. Тарас у панамі й шортах, засмаглий ще до моря, бо все літо будував щось на дачі. Його дружина Соломія з великою круглою формою, загорнутою в рушник. Моя двоюрідна сестра Ірина з двома торбами, з яких визирали скляні кришки банок. А за ними Олег, її чоловік, з кошиком яблук на плечі. Він завжди мовчав більше, ніж говорив, і цього разу лише всміхнувся у вуса.

— Ого! — Тарас оглянув нас із ніг до голови. — Та ви раніше за нас відпочивати почали! Ми ще на море тільки їдемо, а у вас уже курорт!

— Не слухайте його, — Ірина відсунула брата й полізла обійматися. — Ми самі винні, треба було подзвонити. Але Тарас сказав: якщо попередимо, Оксана почне пекти, прибирати, і ми замість того, щоб посидіти, будемо дивитися, як вона бігає. А ми ж на годинку, не більше.

Оксана глянула на мене. Я чекав, що зараз вона щось скаже. Але вона тільки засміялася й обійняла Ірину.

— Заходьте вже, туристи.

Поки гості роззувалися й тягнули торби на кухню, ми по черзі тікали в спальню. Оксана повернулася за дві хвилини в сукні й зі свіжою зачіскою, наче нічого й не було. Я повернувся в джинсах і футболці. Соломія подивилася на мене, затулила рот долонею, і за секунду реготала вже вся кухня.

Футболку я вдягнув навиворіт. Шов ішов просто через груди, а бирка стирчала ззаду, як прапорець.

— Залиш, — махнув рукою Тарас. — Тепер ти точно свій.

* * *

Гостинці розкладали хвилин десять. На столі з’явилися банки з огірками, які Ірина закривала ще в липні, лечо, від якого навіть крізь кришку пахло перцем і літом, трилітрова банка меду з пасіки Олегового батька. Кошик яблук поставили просто на підлогу — на стіл він не вмістився. А Соломія урочисто розгорнула рушник, і під ним виявився вишневий пиріг, ще теплий, бо вона пекла його зранку перед виїздом.

— Нащо стільки? — розгублено спитала Оксана. — Ви ж самі на море їдете.

— Там усе купимо, — відмахнулася Ірина. — А вам на зиму. Я ж знаю, що ти лечо любиш, Андрій розповідав.

Оксана подивилася на мене так, ніби я щойно зробив щось дуже хороше. Хоча я тільки колись, торік, обмовився в телефонній розмові.

Ірина, господиня до кінчиків пальців, одразу взялася допомагати. Поставила чайник, знайшла горнятка, а потім зняла легку куртку й попрямувала в передпокій.

— Я повішу в шафу, щоб не валялася.

— Ні! — гукнули ми з Оксаною в один голос.

Ірина завмерла з рукою на дверцятах шафи-купе. На кухні стало тихо. Соломія з ножем над пирогом, Тарас з огірком у руці, Олег, який якраз сідав на табурет, — усі дивилися на нас.

Ми з Оксаною перезирнулися. І зізналися. Чесно, з усіма подробицями: про білизну в шафі, про сковорідку в духовці, про тарілки в шафці з каструлями, про шкарпетки під диваном і пакет зі сміттям поруч із моїм пуховиком.

Сміялися довго. Олег навіть закашлявся, а Тарас стукав кулаком по столу.

— Та ви що, — крізь сміх сказала Ірина. — Ви думаєте, в нас інакше? Ми сьогодні о шостій ранку виїжджали. Олег шукав плавки, я — сонцезахисні окуляри, Тарас півгодини тягав пакети з дачі й запхав у багажник усе, що лежало в коридорі. Ми досі не знаємо, чи вимкнули праску.

— Вимкнули, — вперше за весь час озвався Олег. — Я двічі повертався.

* * *

«Годинка» розтяглася на три.

Ми пили чай з медом прямо ложками з банки, бо ніхто не захотів перекладати його в мисочку. Їли огірки, ще холодні з торби, і пиріг, від якого на пальцях лишалися вишневі плями. Ніхто не перевіряв, чи рівно лежать серветки і чи протерта полиця над телевізором. Нікому не було до цього діла.

Згадували дитинство. Як нас усіх на літо звозили до бабусі в село, і ми спали вчотирьох на одній розкладачці на веранді. Як Тарас заліз на найвищу вишню й сидів там, поки дід не приніс драбину, бо злазити було страшно, а зізнатися — ще страшніше. Як ми з Іриною тікали від бабусиних гусей через увесь город і сховалися в бочці для дощової води. Порожній, на щастя.

Соломія з Оксаною тим часом обговорювали, де краще шукати житло біля моря, щоб не переплатити, і чи варто бронювати заздалегідь, чи можна домовитися на місці. Потім перейшли на ремонт. Виявилося, що вони обидві мріють поміняти кухню і обидві не можуть вибрати колір фасадів. Олег тихо розповідав мені про пасіку і про те, як бджоли самі знають, коли буде дощ.

Я дивився на нашу тісну кухню, де на шістьох було зовсім мало місця, на банки, що стояли навіть на підвіконні, на Оксану, яка сміялася з Тарасових жартів, хоча зранку готова була його не впустити на поріг. І думав, що давно в цій квартирі не було так тепло.

* * *

Проводжали їх усі разом, аж до машини. Олег перевірив колеса, Тарас перевірив, чи всі на місці, Ірина ще раз перевірила, чи не залишила нам замало гостинців.

— Може, хоч яблука назад візьмете? — спитала Оксана.

— Ні-ні, — замахала руками Ірина. — Нам на морі не треба. А вам — шарлотку спечете.

Оксана обійняла кожного. А Тарасові, коли той уже сідав у машину, сказала:

— Наступного разу приїжджайте так само без попередження. Але хоч за десять хвилин подзвоніть, добре?

— За десять? — хитро примружився він. — За десять ви ще й прибрати встигнете. А нам цікаво, що ви сховаєте наступного разу.

Машина посигналила двічі й поїхала. Ми стояли біля під’їзду, поки вона не зникла за поворотом.

* * *

Увечері Оксана пішла в спальню по свою зарядку. Я почув, як скрипнули дверцята шафи, потім шурхіт, потім глухий звук — і її сміх.

Вона сиділа на підлозі, засипана рушниками, футболками й нашою білизною. Зарядка висіла в неї на плечі, як трофей.

— А пакет? — спитала вона крізь сміх.

Я пішов у передпокій. Пакет зі сміттям стояв на тому самому місці, між пуховиком і чобітьми, і вже трохи заявляв про себе.

Ми винесли його разом. А коли поверталися, у телефоні з’явилося повідомлення від Тараса. Фото: синє море, білі хвилі і четверо засмаглих людей, що махають у кадр. І підпис: «Дякуємо за найкращу зупинку в дорозі. Ваша сковорідка ще в духовці?»

Сковорідка була в духовці. Ми про неї знову забули.

Того вечора я подумав: свята, до яких готуєшся тиждень, із прибиранням, новою скатертиною і трьома салатами, з часом зливаються в одне. А цю неділю ми пам’ятатимемо роками. Халати, футболку навиворіт і мед ложками з банки.

Рідних ми бачимо рідко. Усі зайняті, у всіх робота, справи, свої турботи. І коли хтось із них раптом стоїть під твоїм під’їздом із кошиком яблук, найкраще, що можна зробити, — це відчинити двері. Хай навіть у халаті.