Cамотній дідусь і кішка

— Не забирайте кішку! Будь ласка, зачекайте! Ви ж не знаєте, що вона для цих малих зробила!

Наталя здригнулася й обернулася. До неї поспішав літній чоловік у потертій синій куртці. Він важко дихав, притримував рукою стару шапку й дивився не на жінку, а на картонну коробку біля сміттєвих контейнерів.

— Ви її господар? — запитала Наталя.

Чоловік зупинився. На мить опустив очі.

— Та ні… Я тут двірником працюю. Микола Іванович. Просто знаю цю кішку.

— То, може, поясните, чому вона тут із чотирма кошенятами? Надворі ж холод собачий!

— Поясню, жіночко. Тільки ви спочатку послухайте. Бо кішка ця незвичайна.

Наталя присіла біля коробки. На старенькому рушнику лежала худенька триколірна кішка. Її шерсть була скуйовджена, очі насторожені. Під боком тулилися четверо маленьких кошенят: руденьке, сіре смугасте, чорне й біло-сіре.

Коли Наталя простягнула руку, кішка тихенько зашипіла й прикрила малюків передньою лапою.

— Тихо, хороша, тихо, — прошепотіла жінка. — Я тебе не скривджу.

Микола Іванович присів поруч.

— Вона їх уже третій тиждень доглядає. А вони ж їй навіть не рідні.

Наталя здивовано підвела голову.

— Як це — не рідні?

— А отак. Сідайте на хвилинку, розкажу.

—

Наталі було тридцять вісім років. Вона працювала продавчинею в невеликому супермаркеті на околиці міста. Того листопадового ранку поспішала на зміну й вирішила скоротити дорогу через господарський двір.

Погода стояла неприємна. Вночі підморозило, а тепер із низького сірого неба сіявся дрібний дощ. Під ногами хлюпала холодна вода.

Біля контейнерів Наталя почула тоненьке нявкання. Спочатку подумала, що здалося. Але звук повторився. Вона підійшла ближче й побачила під навісом картонну коробку. Усередині лежала кішка з кошенятами. Поруч стояла пластикова мисочка з водою, а на шматку картону було насипано трохи сухого корму.

Кішка була така худа, що під шерстю проступали кісточки. Проте всі четверо малюків лежали біля неї, зігріті її тілом. Саме тоді й з’явився двірник.

— Я її тут підгодовую, — почав Микола Іванович. — Скільки можу. Пенсія невелика, зарплата теж не бозна-яка. Але голодними не залишаю.

— А звідки кошенята?

Старий зітхнув.

— Оце й цікава історія.

Три тижні тому він помітив біля магазину триколірну кішку. Вона сиділа під сходами службового входу й дивилася, як працівники виносять порожні ящики. До людей не підходила, але й далеко не тікала.

Микола Іванович виніс їй трохи їжі. Наступного дня кішка прийшла знову. А ще через кілька днів чоловік побачив, як вона несе в зубах маленьке кошеня.

— Я спочатку подумав, що то її дитина, — розповідав двірник. — А вона принесла малого до теплотраси, поклала й побігла назад. Хвилин за десять повернулася з другим.

Микола Іванович пішов подивитися, звідки вона їх носить. За старим складом, під дерев’яними піддонами, він знайшов ще двох кошенят.

Усього було четверо. Котячої матері поблизу не було. Чоловік розпитав сторожа й працівників сусіднього складу, але ніхто нічого не знав. Триколірна кішка тим часом повернулася й почала переносити решту малюків.

— Отак усіх чотирьох і зібрала, — сказав Микола Іванович. — А сама ж, бачите, яка худюща. Їй би себе прогодувати.

Чоловік облаштував для них коробку під навісом, поклав старий рушник, приніс мисочки. Кішка майже не відходила від кошенят. Лише ненадовго вибігала поїсти, а потім поверталася, вилизувала малюків і вкладалася так, щоб усім вистачило місця біля її теплого живота.

Спочатку кошенят доводилося підгодовувати спеціальною сумішшю, яку Миколі Івановичу допомогла купити знайома продавчиня із зоомагазину. Згодом малюки почали потроху їсти вологий корм.

— Ви б бачили, як вона за ними дивиться, — усміхнувся старий. — Один кудись поповзе — вона вже біжить повертати. Другий пищить — вона до нього. Наче справжня мати.

Наталя знову подивилася на кішку. Та лежала, прикривши лапою сіреньке кошеня, й насторожено стежила за людьми.

— А чому ви не забрали їх додому?

Микола Іванович відвів погляд.

— Не можу, доню. Я тепер у гуртожитку живу. Там тварин не дозволяють.

— А родичі?

— Є донька. Але в неї своя сім’я, свої клопоти.

Він помовчав.

— Та й не хочу я нікому на голову сідати.

—

Наталя запізнилася на роботу на двадцять хвилин. Начальниця невдоволено подивилася на годинник, але жінка майже не слухала зауважень. Перед очима стояла худа триколірна кішка, яка притискала до себе чужих кошенят.

Усю зміну Наталя думала про них. Удома на неї чекали чоловік Сергій і двоє дітей — дванадцятирічний Артем та восьмирічна Софійка.

За вечерею Наталя обережно почала:

— Сергію, а як ти ставишся до того, щоб узяти кота?

Чоловік відклав ложку.

— Наталю, тільки не кажи, що ти знову когось знайшла.

— Не кота. Кішку.

— Ну, це ж зовсім інша справа! — засміявся Сергій. — Одразу всі проблеми зникають.

— Із кошенятами.

Чоловік перестав усміхатися.

— Зі скількома?

— Чотирма.

— Наталю!

Софійка аж підскочила на стільці.

— Мамо! У нас будуть кошенята?!

— Ні в кого нічого не буде, — твердо сказав Сергій. — У нас двокімнатна квартира. І так місця обмаль.

— Я не прошу залишити всіх назавжди. Тільки поки знайдемо їм господарів.

— А якщо не знайдемо?

Наталя не відповіла. Сергій потер чоло.

— Ти хоч розумієш, скільки це клопоту? Їх годувати треба, до ветерuнара везти. А якщо вони всю квартиру перевернуть?

— Розумію.

— То навіщо тобі це?

Наталя тихо сказала:

— Бо вони зараз лежать у коробці на холоді. А ми сидимо в теплій кухні й сперечаємося, чи вистачить нам місця.

Сергій подивився на дружину, потім на дітей.

— Добре, — нарешті зітхнув він. — Але тимчасово. І завтра ж починаєш шукати їм господарів.

—

Наступного ранку Наталя прийшла до магазину на годину раніше. Микола Іванович саме підмітав біля службового входу.

— Я їх заберу, — сказала вона замість привітання.

Чоловік завмер.

— Усіх?

— Усіх п’ятьох. Поки що до себе. А там знайдемо добрі руки.

Старий довго дивився на неї.

— Спасибі вам, доню.

І чомусь голос у нього затремтів. Наталя обережно перенесла коробку в машину. Кішка спочатку нервувала, але коли жінка накрила кошенят чистою м’якою ковдрою, трохи заспокоїлася.

— Ну що, мамусю, — сказала Наталя, — поїхали знайомитися з новою родиною.

Микола Іванович стояв біля машини.

— А можна я іноді приходитиму? Провідувати?

— Звичайно. Ви ж їх стільки часу доглядали.

Старий кивнув. А коли Наталя вже збиралася зачинити дверцята, несподівано простягнув руку й тихенько погладив кішку за вухом.

— Ну, тримайся, Марто, — прошепотів він.

Наталя не розчула.

— Що ви сказали?

— Та нічого. Кажу, хай щастить їм.

—

Удома почалося справжнє котяче господарство. Сергій виділив для нових мешканців куток у кухні. Приніс із балкона велику пластикову коробку, постелив усередину стару ковдру.

Артем узявся фотографувати кошенят для оголошень. Софійка придумала всім імена. Руденького назвала Персиком, сірого — Димком, чорного — Вугликом, а біло-сіру кицю — Хмаринкою.

— А маму як назвемо? — запитала вона.

— Не знаю, — відповіла Наталя. — Може, Муркою?

Але кішка на це ім’я не реагувала. Перші кілька днів вона поводилася обережно. Їла поспіхом, ніби боялася, що їжу заберуть. Здригалася від різких звуків. А коли хтось брав кошеня на руки, відразу підводила голову й уважно стежила.

Проте поступово звикла. Одного вечора Сергій сидів на кухні й лагодив настільну лампу. Триколірна кішка підійшла, обнюхала його капець і несподівано вмостилася поруч.

— О, — здивувався чоловік. — Це що, мене прийняли до компанії?

Наталя засміялася.

— Бачиш, а ти казав, що місця немає.

— Я й зараз кажу, що немає, — буркнув Сергій.

Але коли кішка поклала голову йому на ногу, він навіть поворухнутися боявся.

—

За тиждень знайшлися перші охочі забрати кошенят. Персика захотіла молода сім’я з приватного будинку. Димка — вчителька початкових класів. Для Хмаринки також знайшлися господарі.

Наталя домовилася, що малюків передасть пізніше, коли вони достатньо підростуть. А от дорослу триколірну красуню ніхто брати не хотів.

— Вона вже велика, — казали одні.

— А чи не буде дряпати меблі? — запитували інші.

— Нам би маленьке кошеня, щоб до себе привчити, — пояснювали треті.

Наталя вже й сама почала розуміти, що з кішкою розлучатися не хоче.

Якось увечері вона сказала чоловікові:

— Сергію, а може, дорослу залишимо собі?

Той навіть не здивувався.

— Я чекав, коли ти це скажеш.

— І що?

— А що? — знизав плечима Сергій. — Вона вже тут господиня. Учора зайняла моє крісло, сьогодні спить на моєму светрі. Скоро мене на балкон виселить.

— То ти не проти?

— Проти, звичайно, — усміхнувся він. — Але її, мабуть, про це вже ніхто не питатиме.

—

Минуло ще кілька днів. Одного суботнього ранку у двері подзвонили. На порозі стояв Микола Іванович. У руках тримав невеликий пакет корму й стареньку іграшкову мишку.

— Добрий день, — ніяково сказав він. — Оце вирішив провідати. Ви ж дозволяли.

— Та заходьте, звичайно!

Наталя провела гостя на кухню. Кошенята саме гралися біля коробки. А триколірна кішка лежала на підвіконні й дивилася у двір. Побачивши старого, вона раптом підвела голову. Зістрибнула з підвіконня. Завмерла на мить. А потім швидко підійшла до Миколи Івановича й почала тертися об його ноги. Чоловік повільно присів.

— Ну, здрастуй, моя хороша, — прошепотів він.

Кішка піднялася на задні лапи, торкнулася передніми його коліна й голосно замуркотіла. Старий погладив її по голові.

— Марточко моя… Ну як ти тут, дівчинко?

Наталя здивовано подивилася на нього.

— Миколо Івановичу, а звідки ви знаєте, що її Мартою звати?

Чоловік завмер. Рука, якою він гладив кішку, зупинилася.

— Та я… — почав він і замовк.

Наталя присіла навпроти.

— Це ж ваша кішка, правда?

Микола Іванович довго мовчав. Потім зняв шапку й поклав на коліна.

— Моя, доню.

— То чому ж ви одразу не сказали?

Старий опустив голову.

— Соромно було.

—

Микола Іванович розповів, що Марта прожила з ним майже сім років. Колись її принесла додому дружина, Галина. Знайшла маленьким кошеням біля автобусної зупинки.

— Дружина тоді сказала: «Миколо, ну куди ж ми її подінемо? Вона ж маленька зовсім». А я бурчав, що вдома й без того клопоту вистачає.

Він усміхнувся.

— А через тиждень уже сам їй рибу чистив.

Марта виросла розумною, лагідною кішкою. Знала своє ім’я, зустрічала господарів біля дверей, любила спати на підвіконні. Особливо прив’язалася до Галини. Коли дружини не стало, Марта залишилася для Миколи Івановича єдиною живою душею у квартирі.

— Я з нею навіть розмовляв, — зізнався він. — Прийду з роботи, сяду на кухні й розказую, як день минув. А вона сидить навпроти, слухає.

Потім у чоловіка почалися фінaнсові труднощі. Довелося продати квартиру, щоб розрахуватися з бoргами й допомогти доньці, яка опинилася в скрутному становищі.

Сам Микола Іванович перебрався до невеликої кімнати в гуртожитку при підприємстві. Марту спочатку віддав знайомій жінці, яка жила неподалік. Та запевняла, що любитиме кішку й добре за нею доглядатиме.

— А через місяць я пішов провідати, — тихо продовжив старий. — І вона мені каже, що Марта втекла. Двері, мовляв, відчинилися, а кішка вискочила.

Він шукав її. Ходив дворами, розпитував людей, залишав свій номер телефону в магазинах. Безрезультатно. А три тижні тому побачив Марту біля службового входу супермаркету.

— Відразу впізнав, — сказав він. — Вона до мене підбігла, почала об ноги тертися. Як раніше.

— То чому не забрали?

— А куди, доню? У гуртожитку заборонено. Уже попереджали, що як приведу тварину, попросять звільнити кімнату. А більше мені йти нікуди.

Він замовк.

— Я ж думав, що хоча б знайома її догляне. А вийшло он як. І вдруге забрати не можу.

Микола Іванович поглянув на кішку.

— Коли ви спитали, чи я її господар, мені так соромно стало… Як я мав сказати? Що це моя Марта, а я дозволив їй жити біля смітників?

— Але ж ви її годували, — тихо сказала Наталя. — І кошенят доглядали.

— Годував, — кивнув чоловік. — Тільки хіба це те саме, що дім?

Марта тим часом залізла йому на коліна, вмостилася клубочком і заплющила очі. Старий обережно поклав долоню на її спину.

— От бачите, — прошепотів він. — А вона й не сердиться.

—

Того дня Микола Іванович просидів у Наталі майже дві години. Розповідав дітям, якою Марта була в молодості. Як одного разу потягнула зі столу цілу смажену рибину. Як любила спати на Галининому халаті. Як щоранку будила господарів рівно о сьомій. Софійка слухала, розкривши рота.

— Дідусю Миколо, а вона вас дуже любить?

Старий усміхнувся.

— Мабуть, любить, маленька.

— То приходьте до неї частіше. Бо вона ж сумуватиме.

Микола Іванович швидко відвернувся до вікна.

— Приходитиму, донечко. Якщо дозволите.

— Та що ви таке кажете! — озвалася Наталя. — Для вас наші двері завжди відчинені.

—

Минув місяць. Кошенята підросли, зміцніли й почали роз’їжджатися до нових господарів. Спочатку забрали Персика. Потім Димка й Хмаринку. А чорненького Вуглика несподівано вирішив залишити собі Артем.

— Мамо, ну дивись, він же весь час за Мартою ходить. Навіщо їх розлучати?

Наталя зітхнула.

— Артеме, ми ж домовлялися…

— Я сам лоток прибиратиму! І корм зі своїх кишенькових купуватиму!

Сергій, який саме пив чай, посміхнувся.

— Наталю, я вже зрозумів, що сперечатися в цій квартирі марно. Давай залишимо малого. Мені все одно двох котів простіше порахувати, ніж п’ятьох.

Так Марта й Вуглик залишилися жити в родині. А Микола Іванович став приходити щосуботи. Іноді приносив корм. Іноді — маленьку іграшку. А часом просто заходив на чай. Діти швидко до нього прив’язалися.

Софійка просила розповідати історії про його молодість. Артем розпитував, як ремонтувати велосипед і чому взимку замерзають замки.

Сергій одного разу попросив допомогти полагодити стару шафу. Микола Іванович прийшов із власними інструментами й за дві години зробив усе так, що дверцята перестали скрипіти.

— Ну ви майстер! — здивувався Сергій.

— Та я все життя руками працював, — усміхнувся старий. — Просто тепер рідко хто просить.

Після того в родині завжди знаходилася для нього якась невеличка справа. То полицю прикрутити, то стілець полагодити, то Софійці допомогти зробити годівничку для птахів. А Марта щоразу чекала його біля дверей.

—

Перед Новим роком Наталя запросила Миколу Івановича на святкову вечерю.

— Та незручно якось, — почав відмовлятися він. — Ви ж сім’єю будете.

— От і приходьте. У нас місця вистачить.

— Та я ж чужий чоловік…

Наталя перебила:

— Миколо Івановичу, ви вже два місяці щосуботи в нас буваєте. Діти вас дідусем називають. Сергій із вами пів квартири перелагодив. Який же ви чужий?

Старий нічого не відповів.

Лише тихо сказав:

— Добре, доню. Прийду.

Тридцять першого грудня він з’явився рівно о шостій. У руках тримав невеликий пакунок.

— Це вам, — простягнув Наталі.

Усередині була дерев’яна рамка для фотографії. Проста, акуратно зроблена, з маленькими вирізьбленими квітами по краях.

— Сам робив, — ніяково пояснив чоловік. — Думав, сімейне фото вставите.

Наталя провела пальцями по гладенькому дереву.

— Яка краса… Дякую вам!

За святковим столом було гамірно. Софійка розповідала про шкільний концерт, Артем сперечався з батьком про футбол, Сергій розливав узвар. Микола Іванович сидів трохи осторонь і всміхався. А Марта, яка зазвичай любила спати на своєму улюбленому кріслі, цього вечора вмостилася саме в нього на колінах.

— Дивіться, — засміялася Софійка. — Вона дідуся Миколу найбільше любить!

— Та вона просто пам’ятає, хто їй колись рибу давав, — пожартував Сергій.

Усі засміялися. А Микола Іванович обережно гладив Марту й мовчав. Пізніше, коли діти побігли дивитися святковий концерт по телевізору, Наталя помітила, що старий витирає очі.

— Миколо Івановичу, ви чого?

— Та нічого, доню. Просто згадав…

Він подивився на кішку.

— Ми з Галиною завжди Новий рік удома зустрічали. Вона пироги пекла, я ялинку ставив. А Марта весь час крутилася під ногами.

Чоловік замовк.

— Я вже думав, що більше ніколи так не буде. Щоб за столом люди, щоб діти сміялися… Щоб хтось чекав.

Наталя сіла поруч.

— А тепер чекають.

Микола Іванович кивнув.

— Тепер чекають.

Він нахилився й тихенько почухав Марту за вухом.

— Знаєш, доню, я ж тоді, біля тих контейнерів, усе думав: от яка вона в мене добра. Сама голодна, сама без дому, а чотирьох чужих малих не залишила.

Старий усміхнувся крізь сльози.

— А виходить, вона ще й мене не залишила.

Наталя хотіла щось відповісти, але не встигла. Із кімнати вибігла Софійка.

— Дідусю Миколо! А ви чого тут сидите? Ідіть до нас! Зараз будемо фотографуватися!

— Та я вам навіщо на сімейному фото?

Дівчинка здивовано подивилася на нього.

— Як це навіщо? Ви ж наш дідусь!

Вона схопила його за руку й потягнула до ялинки. Микола Іванович підвівся. Марта невдоволено нявкнула, зістрибнула з колін і попрямувала слідом.

На фотографії, яку зробили того вечора, було шестеро людей, триколірна кішка й чорне кошеня, що виглядало з-за дивана. А за кілька днів Наталя вставила світлину в дерев’яну рамку, яку подарував Микола Іванович.

Поставила на полицю у вітальні.

І щоразу, коли хтось із гостей запитував, хто той літній чоловік поруч із дітьми, Софійка відповідала першою:

— Це наш дідусь Микола. Його нам Марта знайшла.

І ніхто в родині її не виправляв.