Дзвіночок під ґанком

Дзвіночок вона почула раніше, ніж нявкання. Тоненький, ледь чутний, наче хтось у сусідній кімнаті зачепив ялинкову іграшку. Але сусідньої кімнати не було: Лариса стояла на ґанку з ключем у руці й ніяк не могла влучити ним у замок. Пальці задубіли так, що не слухалися.

Телефон задзвонив у кишені куртки, і тихий звук одразу потонув у мелодії.

— Ларисо Миколаївно, доброго дня, це Вадим, щодо будинку, — ріелтор говорив бадьоро, як говорять люди, яким вигідна угода. — Покупці з Лубен готові в четвер. Ціну, яку ми обговорювали, вони приймають. Тільки просять скинути ще дві тисячі дoларів за дах.

— За дах?

— Ну там же шифер міняти треба. Ремонт даху зараз недешевий, ви ж розумієте. Але для сільської нерухомості це нормальна ціна, повірте, я бачив варіанти набагато гірші.

Лариса підвела очі. Цей дах батько перекривав, коли їй було дванадцять. Вона тоді подавала йому цвяхи з бляшанки з-під льодяників і почувалася найважливішою людиною на світі.

— Добре, — сказала вона. — Хай буде четвер.

Сховала телефон, нарешті вставила ключ — і почула знову. Дзвіночок. А за ним хрипке, зовсім не вимогливе «мняу». Звук ішов знизу, з-під дощок ґанку.

* * *

Їхала вона сюди з Києва з одним-єдиним завданням: забрати фотографії. Мами, Катерини Семенівни, не стало у вересні. Лариса тоді прожила в селі тиждень, дякувала людям, яких ледве пам’ятала з дитинства, мила чужі тарілки після поминального обіду й поїхала, бо на роботі чекали, бо квартальний звіт, бо життя. Шафи так і лишилися нерозібраними.

Зранку хата зустріла її холодом, від якого перехоплювало подих. На підвіконні стояли мамині герані — чорні, прибиті морозом, хоча ще в серпні мама хвалилася по телефону, що одна зацвіла малиновим. На стіні висів календар, відкритий на вересні. Лариса хотіла перегорнути його й не змогла. Просто зняла і поклала в сумку.

Альбоми знайшлися там, де вона й думала: у шафі, під стосом вишитих рушників, які мама берегла «на свято» і ніколи ними не користувалася. Лариса сіла на підлогу й розгорнула перший. Вона в білих колготках біля ялинки в клубі. Батько з величезним сомом. Мама молода, з косою, сміється, затуляючи рот долонею, — вона завжди соромилася свого сміху.

У сінях рипнули двері.

— Ларисо, це я, не лякайся, — тітка Віра з сусідньої хати зайшла, не роззуваючись, із банкою чогось гарячого, загорнутою в рушник. — Побачила машину. Ти хоч поїла з дороги? Отут борщ, ще теплий.

— Дякую, тітко Віро. Та я ненадовго, по фотографії тільки.

Віра поставила банку на стіл і роззирнулася так, ніби бачила кухню вперше.

— Продаєш, значить?

— Продаю. Ну а що я з нею робитиму? Я в Києві, на роботі з ранку до ночі. Хата без людей пропаде. Хай краще хтось живе.

— Пропаде, — погодилася Віра. Помовчала, поправила рушник на банці. — А Ласку так і не знайшли. Я ж восени кликала її, ходила по городах. Катерина ж її як дитину пестила. Думала, може, хтось забрав. Або пішла, кажуть, коти самі йдуть, коли господаря нема.

Лариса нічого не відповіла. Їй стало соромно так гостро, що аж запекло в горлі. У вересні вона про кішку навіть не подумала. Тобто подумала мимохідь — мовляв, сусіди догледять, у селі ж так заведено. І поїхала.

Про Ласку була мамина остання розмова. Щовечора, рівно о дев’ятій, мама дзвонила й розповідала: Ласка принесла мишу на поріг і сиділа, чекала похвали. Ласка залізла в мішок з цибулею. Ласка спить на телевізорі, бо там тепло. А Лариса слухала одним вухом, гортала пошту на ноутбуці й казала: «Мам, давай коротше, я ще працюю».

Тепер вона віддала б що завгодно за ще одну таку розмову. Хоч на годину. Хоч про цибулю.

* * *

Тепер, на ґанку, вона стала на коліна просто на мерзлі дошки й зазирнула в щілину. Темно. Потім у темряві зблиснули два ока.

— Ласко? — Лариса сама не повірила своєму голосу. — Ласочко, ти?

У відповідь знову дзенькнуло.

Крайня дошка ґанку завжди хиталася — батько роками обіцяв її прибити, а мама потім казала, що вже й не треба, хай буде як пам’ять. Лариса підважила її і відсунула. Під ґанком, на купі сухого листя, яке намело ще з осені, лежала кішка. Худа, з потьмянілою шерстю, але спокійна. А під її боком, втиснувшись у неї всім тільцем, сиділо кошеня. Сіреньке, зовсім мале, з вушками, які здавалися завеликими для голови.

Ласка не тікала. Тільки дивилася. Так дивляться на того, кого давно чекали, але вже не дуже вірили, що прийде.

Лариса кинулася в хату, зірвала з маминого ліжка картату вовняну ковдру, ту саму, що пахла пральним милом і чомусь яблуками. Повернулася, обережно накрила обох і лише тоді, підтягуючи край ковдри, побачила на шиї Ласки нашийник.

Червоний. Вицвілий до рожевого. З маленьким латунним дзвіночком.

Вона згадала, як мама розповідала про нього навесні. Купила на базарі в Лубнах за сорок грuвень. «Щоб я чула, де вона в городі шастає, бо кидається мені під ноги, коли я з відрами йду. Уже двічі мало не впала через неї». Лариса тоді засміялася й сказала, що кішка з дзвіночком — це як корова з бубонцем. А мама образилася. Не сильно, на хвилинку, як ображаються ті, хто любить.

Під ґанком. Ласка всю осінь і початок зими жила під ґанком. Там, де мама щовечора сиділа з чашкою чаю на табуретці. Кішка не пішла з двору. Вона чекала, що двері відчиняться і хтось вийде.

Двері відчинилися. Вийшла не та. Але вийшла.

Лариса стояла на колінах на холодних дошках і плакала так, як не плакала ні у вересні, ні на поминальному обіді, ні в машині дорогою назад. Ласка висунула голову з-під ковдри і потерлася об її зап’ястя.

* * *

Піч довелося розпалювати вдруге. Лариса принесла з повітки сухих дров, поставила біля грубки картонну коробку з-під взуття, вистелила її маминим светром. Ласка обнюхала коробку, тоді підхопила кошеня за шкірку і спокійно перенесла туди. Мов перевіряла, чи тут справді безпечно, і вирішила, що так.

У коморі, на полиці поруч із банками консервації, знайшовся напівпорожній пакет сухого корму. На ньому маминою рукою, кульковою ручкою по плівці, було виведено: «Ласці. Не більше жмені». Лариса довго тримала цей пакет у руках, а потім насипала дві жмені. Хай мама вибачить.

Вадимові вона подзвонила, коли за вікном уже стемніло.

— Вадиме, четверга не буде.

— Як не буде? Ларисо Миколаївно, люди вже завдаток приготували!

— Я розумію. Вибачте, що так вийшло. Я не продаю.

— Ви, може, ціну хочете підняти? Так ви скажіть прямо, я з ними поговорю, може, вони й на дах погодяться…

— Ні. Справа не в ціні. — Вона подивилася на коробку біля грубки, звідки долинало тихе муркотіння. — Просто тут є кому жити.

У слухавці помовчали.

— Ну, як знаєте. Передумаєте — дзвоніть.

Тієї ночі Лариса спала на маминому ліжку, вперше за багато років не ставлячи будильника. Десь під ранок відчула на ногах приємну вагу: Ласка прийшла й лягла, як колись, мабуть, лягала до мами.

Зранку постукала тітка Віра — хотіла забрати порожню банку. Побачила кішку на підвіконні й так і завмерла на порозі.

— Отакої! Ласко! Де ж ти була, бідна моя?

— Під ґанком, тітко Віро. Всю осінь під ґанком.

— А я ж повз неї щодня ходила! — Віра сплеснула руками. — І малого вже десь придбала, ти диви, яка. Ну й що тепер? Мені їх забрати?

— Ні, — Лариса похитала головою. — Я їх із собою візьму. А навесні привезу назад. Разом зі мною.

Віра уважно подивилася на неї, ніби щось зважувала. Потім кивнула:

— Ото Катя б зраділа.

* * *

Зиму Ласка з кошеням прожили в київській квартирі на дев’ятому поверсі. Першого ж тижня Лариса повезла обох на огляд у ветклініку. Ветеринарка сказала, що кішка просто виснажена, а малий цілком здоровий, тільки його треба підгодувати.

— А як звати? — спитала вона, заповнюючи картку.

Лариса розгубилася. Кошеня за весь цей час не видало жодного звуку. Говорила за двох Ласка, а малий лише дивився великими очима й слухав.

— Тишко, — сказала вона. — Пишіть Тишко.

Ласка в квартирі не прижилася. Не те щоб нудьгувала — їла, спала, гралася з Тишком. Але щовечора, рівно о дев’ятій, сідала під вхідними дверима й дивилася на них. Лариса спершу сміялася, потім перестала. Бо о дев’ятій колись дзвонила мама.

У березні, на перші теплі вихідні, вона завантажила в машину переноску, мішок корму, нові інструменти і поїхала.

Ласка вистрибнула з переноски, щойно Лариса відчинила хвіртку. Пробігла через двір, дзенькаючи дзвіночком, і сіла на ґанку. Саме там, де колись стояла мамина табуретка.

* * *

Відтоді Лариса приїжджала щоп’ятниці ввечері й поверталася до Києва в неділю. Спершу просто прибирала, мила вікна, вигрібала з повітки мотлох, що збирався десятиліттями. Потім сусідський син Степан допоміг перекрити дах. Вийшло дешевше, ніж обіцяв Вадим, і, як сказав Степан, «на віки вічні».

Восени вони збиралися взятися за утеплення стін, а в повітці вже стояли мішки для нового котла: Лариса вирішила, що на зиму сюди теж приїжджатиме.

У шухляді маминого комода знайшлися конверти з насінням. На кожному мамин почерк: «Чорнобривці, від Віри». «Майори, високі». «Помідори рожеві, не плутати». Лариса посадила все. Навіть помідори, хоча ніколи в житті не вирощувала нічого складнішого за цибулю на підвіконні. Половина не зійшла. Друга половина зійшла так буйно, що тітка Віра ходила дивитися й хитала головою: у Катерини, каже, так не росло.

А в травні до Лариси вперше за весь цей час не дзвонив ніхто з роботи у вихідні. Вона сама попросила. Сказала начальниці: у суботу й неділю мене немає, у мене хата. Начальниця, на диво, зрозуміла.

Червневого вечора Лариса сиділа на ґанку з чашкою чаю. Табуретку вона знайшла в повітці й підклеїла хитку ніжку. Тишко, вже не маленький, полював у траві на метеликів. Ласка дрімала поруч на теплих дошках, і час від часу, коли вона ворушила вухом, дзенькав дзвіночок.

Задзвонив телефон.

— Ларисо Миколаївно, добрий вечір, це Вадим. Пам’ятаєте мене? Тут у мене нові покупці є, шукають саме у вашому районі, сім’я з дітьми. Може, повернемося до розмови?

Лариса подивилася на город, де між рядами рожевих помідорів стирчали мамині чорнобривці. На вікно, за яким зеленіла нова герань, вкорінена з живця від тітки Віри. На ґанок, з якого цієї зими все почалося.

— Дякую, Вадиме, — сказала вона. — Не треба. Я вже вдома.