Друзяка

— Привіт. Несолодкий ранок?

Микола зупинився посеред порожнього двору й присів навпочіпки.

Цуценя підвело на незнайомця сумні очі й щось тихенько проскімлило у відповідь.

— Ну і як ти тут опинився?

Він легенько погладив маля по голові. Те підняло мордочку, тицьнулося носом у теплу долоню й слабко завиляло хвостом.

* * *

Стояв ранній травневий ранок.

Маленький пес обшукував двір у пошуках чогось їстівного. Його гострий собачий нюх підказував, що зовсім поруч є справжній рай для бездомної собаки — магазин, місце, до відмови набите всілякою поживою.

Але його порівняно невеликий життєвий досвід казав, що жодні з тих ласощів ніколи не потраплять до його шлунка.

Цуценя шкандибало порожнім, порослим дикою травою двором — повз поламані гойдалки й залізні драбинки з відірваними сходинками. Напередодні воно примудрилося спіймати пару мишей, і здобич трохи підтримала сили. Але відтоді роздобути більше нічого не вдалося.

Нарешті воно вляглося на землю просто посеред двору й тихенько заскімлило.

Саме тоді з під’їзду навпроти й вийшов чоловік років сорока п’яти.

Він ішов характерним кроком людини, яка прямує на не надто улюблену, але й не особливо дратівливу роботу. Як і завжди в такі хвилини, думки Миколи ширяли десь за межами поточної дійсності, торкаючись її лише для того, щоб відзначати потрібні деталі.

Раптом погляд вихопив із загальної картини порожнього двору цуценя.

Вигляд собаки змусив його зупинитися й оглянути двір у пошуках господаря. Не побачивши такого, він підійшов.

А коли маля тицьнулося носом у долоню, подивився на годинник і на кілька секунд замислився.

— Узагалі-то мені треба йти, — сказав він нарешті. — У мене робота, розумієш? Утім… зачекай-но мене тут.

Із цими словами Микола підвівся й попрямував до того самого магазинчика, з якого долинали аромати, що бентежили цуценячу уяву.

Коли за кілька хвилин він повернувся, у руці був гарячий пиріжок із м’ясом, загорнутий у серветку.

Він поклав серветку на землю, розламав пиріжок і почав відділяти м’ясо від тіста.

Цуценя занюхало ласощі ще тоді, коли незнайомець тільки виходив із магазину. А тепер, здогадавшись, що частування призначене йому, наче збожеволіло від радості й нетерпіння.

— Тихо-тихо, друже, зачекай! Я не дуже знаюся на тому, чим можна годувати собак, але, наскільки розумію, тісто тобі не надто корисне.

Микола говорив це всміхаючись і продовжуючи свої маніпуляції.

Зрештою цуценя, яке вже повискувало від нетерпіння, було допущене до їжі.

— Ну, тепер я пішов, — сказав він, дивлячись, як маля наминає м’ясо. — Якщо будеш тут увечері, ще щось принесу. Може, навіть дізнаюся, чим тебе краще годувати.

Він востаннє провів рукою по голові цуценяти, підвівся й вирушив на роботу.

Щоб упоратися з частуванням, псові вистачило кількох хвилин. І хоча він цілком точно з’їв би десяток таких пиріжків, звичне вже відчуття голоду відступило.

Якби він умів думати, як людина, то, напевно, йому спало б на гадку, що пов’язано це не тільки з їжею, яка наповнила шлунок. А ще й із тим, що незнайомий чоловік не пройшов повз. Що він помітив його й подбав про нього.

Напевно, цуценяті спало б на гадку ще багато подібних думок. Але воно не вміло думати, як людина, — а тому, покінчивши з їжею, відшукало собі затишне місце в глибині двору й уклалося спати.

* * *

Робочий день минав у звичному ритмі, години змінювали одна одну з властивою їм неквапливістю. Аж поки не настав час обіду.

У минулі роки Микола завжди проводив перерви вдома, з дружиною й дочкою.

Але зараз дочка виросла й поїхала в інше місто. А дружини… Оксани не стало пів року тому. І відтоді він перестав ходити на обід додому. Та й узагалі намагався затримуватися на роботі якомога довше.

Сьогодні він, як завжди, збирався піти в торговельний центр неподалік. Але раптом у пам’яті виник образ цуценяти.

«Напевно, утекло», — подумав Микола.

А потім, усупереч логіці, відкрив на робочому комп’ютері першу-ліпшу статтю про те, як правильно годувати собак, і заходився нашвидку конспектувати її зміст.

Через двадцять хвилин він уже входив у двері того самого магазину в кутовій частині свого будинку.

Звірившись зі своїми записами, вибрав із асортименту два найпридатніші продукти, розплатився — а потім, трохи ніяковіючи, спитав у продавчині, чи немає в неї непотрібної картонки.

Картонка знайшлася.

Намагаючись не думати, який він має вигляд з усім цим добром, Микола зайшов у двір.

Свого ранкового благодійника цуценя впізнало одразу. Завиляло хвостом і потрюхикало йому назустріч.

— Ну привіт. Як ти тут? А я дещо приніс.

* * *

Він поклав на землю картонку й заходився розкладати на ній куплені запаси. Пес одразу накинувся на частування.

— Не жадібничай, не жадібничай.

Микола всміхався, дивлячись на жуючого пса, потім глянув на годинник.

— Мені треба повертатися на роботу. Але ти постарайся бути тут, коли я повернуся, домовилися?

Пес був надто зайнятий і не відреагував на ці слова.

— Ну все, я пішов. До вечора. Сподіваюся…

Дійшовши до рогу будинку, Микола озирнувся й ще раз подивився на свого нового друга.

Іти йому не хотілося.

Цуценя майже не відривалося від їжі. І все ж один раз воно глянуло на чоловіка, що віддалявся.

А коли той зник за рогом, відчуло, що за ним спостерігають.

Роздивившись, воно побачило здоровенного вуличного кота, який повільно наближався до картонки.

Цуценя наїжачилося й кілька разів тявкнуло. Кіт вигнув спину й люто зашипів у відповідь. Усім своїм виглядом він давав зрозуміти, що має намір заволодіти рештками — і заперечень не потерпить.

Сили були явно не рівні.

Цуценя позадкувало, тявкнуло ще раз — уже для годиться — і відступило.

* * *

Ображене й голодне, воно поплентало в дальній кінець двору шукати нового прихистку.

Там, під самою стіною, була вузька щілина між ґратами й підвальним віконцем — якраз такого розміру, щоб протиснулося маленьке цуценя.

Усередині було сухо, темно й безпечно. Пес заліз туди, покрутився й уклався.

А коли за годину спробував вибратися назад, виявилося, що з того боку до щілини не дотягтися: підлога в приямку була нижча, ніж земля у дворі, сантиметрів на сорок.

Пес підстрибував. Дряпав кігтями бетон. Зривався назад.

Урешті збив подушечки на передніх лапах, засапався — і тихенько заскімлив у порожню темряву.

Двір його не чув.

Решту робочого часу Микола ледве міг зосередитися на справах.

Він раз у раз згадував маленьке цуценя — і нарешті зрозумів, чому не зміг пройти повз.

Так ніколи не вчинила б Оксана.

Вона любила собак і цілком точно сказала б, що це цуценя особливе.

Притуплений уже біль від утрати знову сколихнувся. А ще він дуже боявся, що, заглянувши дорогою додому у двір, не знайде там нового друга.

Микола лаяв себе, лаяв роботу й усе поглядав на годинник, який не інакше як із механічної впертості ніяк не показував потрібний йому час.

* * *

Зрештою робочий день таки завершився.

Нашвидку зібравшись і попрощавшись із колегами, Микола буквально побіг до свого будинку. А опинившись у дворі, побачив, що страхи його підтвердилися: цуценяти ніде не було видно.

Він роззирнувся, походив у різні боки, а потім із похмурим виглядом усівся на лавку.

— Що ж ти мене не дочекався, друже… — неголосно промовив він.

— Дядьку, а там щось пищить.

Микола підвів голову. Перед лавкою стояв хлопчисько років десяти з м’ячем під пахвою.

— Де пищить?

— Отам, під стіною. Біля підвального вікна. Я слухав-слухав, а нічого не видно. Може, кошеня яке.

Микола підхопився так, що хлопчисько відсахнувся.

* * *

Цуценя сиділо на дні приямка, задерши голову, і дивилося вгору — просто на нього.

Лягти на землю, дотягтися, підхопити обома руками й витягти було справою двох хвилин. Хлопчисько тримав його за куртку, щоб не з’їхав.

Микола обережно оглянув маля. Мордочка в пилюці, передні лапи збиті, але цілий.

— Ну, і чим ти займався, поки мене не було?

Цуценя скаржилося не перестаючи.

— Дякую, — сказав Микола хлопчиську. — Серйозно. Ти навіть не уявляєш.

Той знизав плечима, підхопив м’яч і побіг до своїх.

— Ну добре, добре, не скімли.

Микола розстібнув куртку й сховав цуценя за пазуху.

— Так. Ну, думаю, тепер ми з тобою друзі. Але називати я тебе все одно буду Друзякою.

Він бережно тримав маля на руках і говорив йому ще щось, підходячи до будинку, який із цієї хвилини став для них спільним.