Можна повертатися

— Віро Семенівно, тільки не хвилюйтеся, але ми, здається, знайшли вашого Лютика. І ви навіть не здогадуєтеся, з ким він тепер живе!

Жінка так міцно стиснула телефон, що аж пальці побіліли.

— Де він? Сергію, скажи мені, де він! Я зараз приїду!

— Ви спочатку послухайте. Він далеко, за колишньою фермою. Я його сам бачив. Тільки от забрати його звідти буде не так просто.

— Чому це? Він же мій!

— Ваш, звичайно. Але там одна така господиня знайшлася… Вона його від себе ні на крок не відпускає.

Віра Семенівна опустилася на лавку біля кухонного вікна. П’ять днів вона шукала свого маленького чорного Лютика. П’ять днів виглядала його на дорозі, прислухалася до кожного собачого гавкоту й прокидалася вночі, бо їй здавалося, що хтось дряпається у двері.

А тепер он як виходить. Знайшовся. Та ще й у якійсь дивній компанії.

— Сергію, не мороч мені голови. Приїжджай і забирай мене. Решту дорогою розкажеш.

* * *

Усе почалося звичайного вересневого ранку. Віра Семенівна жила на околиці невеликого села. Їй виповнилося сімдесят два, але господарство вона тримала чимале: город, кілька курей, невеликий квітник перед хатою. Біля ґанку росла яблуня, яку посадили ще за молодих років, а вздовж паркану щоліта цвіли чорнобривці.

Лютик з’явився в неї наприкінці травня. Сусідчин собака привела цуценят, і одного маленького чорного хлопчика з білою плямою на грудях запропонували Вірі Семенівні.

— Нащо він мені? — спершу відмахнулася жінка. — Я вже не в тому віці, щоб за цуценятами бігати.

Але коли сусідка посадила малюка просто перед нею, той підійшов, поставив білі лапки на її домашні капці й уважно подивився в обличчя.

— Ой, який же ти кумедний, — усміхнулася Віра Семенівна. — Чого це ти так дивишся?

Цуценя лизнуло її руку. Отак він і залишився. Лютиком назвала його через квіти, що росли біля ґанку. Малюк дуже любив лежати серед них, особливо коли сонце вже не так припікало.

За три місяці цуценя стало справжнім господарем подвір’я. Воно знало, о котрій бабуся виходить годувати курей, чекало біля дверей, поки вона снідає, і неодмінно супроводжувало її на город. Щоправда, користі від такого помічника було небагато.

Одного разу Лютик витягнув із грядки щойно посаджений кущик полуниці й приніс господині на ґанок.

— Та що ж це ти робиш? — сплеснула руками Віра Семенівна. — Я саджаю, а ти викопуєш?

Цуценя весело закрутило хвостом.

— Добре, що хоч картоплю не носиш. Бо з тобою до весни без городу залишуся.

Вона бурчала, але ввечері все одно садовила Лютика поруч із собою на лавці. Гладила його по чорній голівці й розповідала, як минув день. З появою малого в хаті стало значно веселіше. А того ранку Віра Семенівна винесла на подвір’я випрану постіль. Хвіртку залишила прочиненою, бо мала ще занести важкий кошик із білизною.

Саме тоді повз двір пробіг сусідський кіт. Лютик помітив його першим. Кіт неквапливо перейшов дорогу, зупинився біля кущів і озирнувся. Цуценя радісно гавкнуло й кинулося слідом. За кілька хвилин Віра Семенівна вийшла з хати з прищіпками.

— Лютику! Ану йди сюди, бо зараз усю білизну мені заплутаєш!

Ніхто не прибіг. Жінка зазирнула за сарай, обійшла яблуню, навіть нахилилася подивитися під лавкою, де малий іноді ховав свої іграшки.

— Лютику, годі бавитися! Виходь!

А потім побачила відчинену хвіртку. Відразу зрозуміла, що сталося.

* * *

До обіду вона обійшла всю свою вулицю. Питала біля магазину, заходила до сусідів, заглядала в провулки. Ніхто цуценяти не бачив.

— Та він же далеко не міг піти, — переконувала її сусідка Галина. — Маленький ще. Десь біля чужого двору крутиться.

— Якби біля двору, то прибіг би. Він у мене на голос завжди озивається.

Галина допомогла обійти сусідні вулиці. Увечері подзвонили онукові Віри Семенівни, Сергію, який жив у районному центрі.

— Бабусю, я завтра зранку приїду. Не ходіть самі далеко, добре? Ми разом пошукаємо.

— Та як же мені сидіти, Сергійку? Він же малий зовсім. Де він там ночуватиме?

— Знайдемо. Я його фотографію по місцевих групах розміщу.

Наступного дня Сергій приїхав із другом. Вони об’їхали околиці, розпитали людей на фермі, біля автобусної зупинки, на сусідніх вулицях.

У місцевій групі з’явилося оголошення з фотографією Лютика. На світлині цуценя сиділо посеред квітів, трохи схиливши голову, наче уважно слухало когось. Віра Семенівна сама вибрала цю фотографію.

— Тут він на себе схожий, — сказала онукові. — І плямочку добре видно.

Першого вечора вона поставила біля хвіртки мисочку з кормом. Другого — винесла улюблену Лютикову ганчір’яну іграшку, яку пошила зі шматочка старого рушника. На третій день їй зателефонувала жінка із сусіднього села. Сказала, що бачила невеликого чорного песика біля зупинки.

Сергій одразу повіз бабусю туди. Песик справді був чорний, але на грудях у нього не було білої плями. Віра Семенівна стояла біля машини й ніяк не могла змусити себе сісти назад.

— Бабусю, поїхали, — тихо сказав Сергій. — Ще темно стане.

— Поїхали, дитино.

Вдома вона зняла куртку, повісила на гачок і помітила на рукаві кілька чорних шерстинок. Лютик любив стрибати на неї, коли вона збиралася кудись виходити.

Віра Семенівна провела пальцями по рукаву й довго стояла посеред передпокою. Того вечора вона вперше не ввімкнула телевізор. Бо якось незвично було сидіти на кухні без маленького бешкетника, який завжди крутився біля її ніг.

* * *

На четвертий день у пошуках з’явилася нова зачіпка. Місцевий тракторист розповів, що бачив маленького чорного песика на польовій дорозі за селом.

— Біг у бік колишньої ферми, — пояснив він Сергієві. — Я ще подумав, чий це такий малий серед поля гуляє.

— А давно бачили?

— Дні три тому. Може, чотири.

Сергій того ж дня поїхав туди. За селом тягнулася ґрунтова дорога між полями. Далі починався луг, де місцевий господар Андрій випасав невелику отару овець. На самому краю лугу стояв сарай із добротним навісом та загорожею. Сергій побачив Андрія біля воріт.

— Добридень. Ви тут чорного цуценяти не бачили? Маленьке, місяців чотири. Біла пляма на грудях.

Чоловік підняв голову.

— А ви хто йому будете?

— Господиня — моя бабуся. П’ятий день шукаємо.

Андрій усміхнувся.

— То це ваш той квітковий бешкетник?

— Який квітковий?

— Та що на фотографії серед квітів сидить. Мені дружина оголошення показувала. Хотів сьогодні телефонувати, тільки зранку роботи було багато.

Сергій аж подався вперед.

— То він у вас?

— Не зовсім у мене. Ходімо, самі побачите.

Вони підійшли до загорожі. На лузі паслися вівці. Переважно білі, кілька з темними мордочками. Молоді тварини ходили ближче до краю, а дорослі трималися купи.

Посеред отари лежала велика біла вівця. І біля її передніх ніг, згорнувшись маленьким чорним клубочком, спав Лютик. Сергій спочатку навіть не повірив власним очам.

— Та це ж він!

Щеня підняло голову, глянуло на незнайомого чоловіка й знову вмостилося біля вівці. Та нахилилася, торкнулася його мордою й спокійно продовжила жувати траву.

— Оце так компанія, — тільки й вимовив Сергій.

— Я й сам такого ще не бачив, — засміявся Андрій. — А ота біла його тепер скрізь за собою водить.

Сергій одразу зателефонував бабусі.

* * *

Коли Віра Семенівна приїхала, Лютик уже не спав. Він ходив між вівцями, обнюхував траву, а потім повертався до своєї білої товаришки.

Жінка зупинилася біля воріт загорожі.

— Лютику…

Цуценя підняло голову.

— Лютику, це я. Іди до мене, маленький.

Він упізнав голос. Спершу завмер на мить, потім стрімголов побіг до хвіртки. Андрій устиг її відчинити, і чорний клубочок вискочив просто до господині. Лютик стрибав, крутився, торкався лапками її спідниці й так радісно повискував, що Віра Семенівна не стримала сліз.

— Де ж ти був, мій хороший? — повторювала вона. — Де ж ти подівся? Я вже всі дороги обійшла…

Вона присіла на лаву біля загорожі, посадила Лютика поруч і почала гладити. Той притиснувся до її рук і на якусь мить затих. Але незабаром знову обернувся до отари. Біла вівця підійшла до загорожі й зупинилася неподалік.

— Бачите? — тихо сказав Андрій. — Вона за ним ходить.

— А чого це вона?

— Та хто їх знає. Видно, звикла.

Віра Семенівна уважно подивилася на тварину.

— Розкажіть мені, Андрію, як він тут опинився.

Чоловік запросив їх під навіс, поставив на дерев’яний стіл термос із чаєм і почав розповідати. Лютик прибіг на луг надвечір першого дня. Андрій саме збирав отару до загорожі, коли помітив маленького собаку неподалік від поїлки. Щеня стояло серед трави, уважно дивлячись на овець.

— Я його покликав, — пояснював господар. — Він підійшов на кілька кроків, але до рук не дався. Я виніс йому води, трохи корму. Поїв він, а потім знову до овець подався.

Увечері Лютик проліз під нижньою перекладиною загорожі. Андрій помітив його вже тоді, коли перевіряв, чи всі тварини зайшли.

— Дивлюся, сидить біля білої вівці. А вона його обнюхує. Я подумав, що зараз прожене. Але ні. Постояла, понюхала — і відійшла трохи, наче місце йому звільнила.

Уранці цуценя все ще було поруч із нею. Пізніше Андрій спробував забрати Лютика до господарського сараю, де було сухо й затишно. Але малий постійно просився назад до отари.

— Я його не тримав там постійно, звісно, — додав чоловік. — Годував окремо, на ніч забирав під навіс. Але щойно випускав — одразу біг до своєї білої.

Вівцю звали Марта. Вона була спокійною, лагідною і звикла триматися трохи осторонь від решти отари. Не любила метушні, а коли тварин випускали на луг, найчастіше обирала місце біля кущів шипшини.

— Вона й до мене не завжди підходить, — розповідав Андрій. — А до нього сама йде. Дивина.

На другий день Лютик уже ходив за Мартою, наче за власною мамою. Коли та переходила до іншої ділянки лугу, щеня поспішало за нею. Коли лягала відпочити, воно вмощувалося поруч. А якщо Лютик відбігав надто далеко, Марта піднімала голову й тихо мекала.

Почувши її голос, малий повертався.

— І знаєте, що найцікавіше? — усміхнувся Андрій. — Вона навіть місце йому біля себе залишає. Іншим вівцям може не поступитися, а цьому дозволяє хоч через себе перелазити.

Віра Семенівна слухала й не відривала погляду від загорожі. Лютик у цей час знову підійшов до Марти. Вівця нахилилася, обнюхала його мордочку. Малий весело закрутив хвостом.

— От бачиш, — промовила бабуся. — Поки я тебе по всіх вулицях шукала, ти собі другу маму знайшов.

* * *

Додому Лютик поїхав на задньому сидінні Сергієвої машини. Віра Семенівна посадила його в переноску, застелену м’яким рушником, і всю дорогу розмовляла з ним.

— Тепер, друже, хвіртка буде зачинена. Нагулявся вже. Досить із тебе пригод.

Лютик дивився на неї своїми темними очима й час від часу торкався носом її долоні. Вдома він одразу впізнав подвір’я. Побіг до ґанку, обнюхав свою миску, перевірив місце під яблунею. Потім знайшов ганчір’яну іграшку й кілька хвилин весело тягав її по траві.

Віра Семенівна дивилася на нього й усміхалася.

— Ну от. Згадав, де твоя хата.

Та наступного дня жінка помітила дещо незвичне. Лютик став часто сідати біля хвіртки. Раніше він чекав там тільки тоді, коли чув чиїсь кроки. Тепер міг сидіти довго, дивлячись на польову дорогу. Навіть коли господиня кликала його до себе, він спочатку озиртався, наче прислухався до чогось далекого.

— Ти чого там розсівся? — питала бабуся. — Ходи, я тобі поїсти принесла.

Малий підбігав, їв, трохи грався. А тоді знову йшов до воріт. На третій день Віра Семенівна не витримала. Зателефонувала Андрієві.

— Слухайте, я от що хотіла спитати. Ваша Марта як там?

— Нормально. Пасеться.

— А не шукає нікого?

Чоловік помовчав.

— Знаєте, коли я вчора овець випускав, вона довго біля хвіртки стояла. Там, де Лютик завжди пролазив. Може, звичка.

Віра Семенівна зітхнула.

— А мій теж біля хвіртки сидить. Хоч ти його вмовляй, хоч ні.

— То привозьте його якось у гості. Тільки домовимося заздалегідь, щоб я на місці був.

— А можна?

— Чого ж ні? Він добрий малий. Овець не ганяє. Та й я за ним наглядатиму.

Тієї суботи Сергій знову приїхав до бабусі.

— Ну що, куди цього разу? — запитав він, побачивши переноску біля дверей.

— До Марти.

— До якої ще Марти?

— До Лютикової подружки. Ти ж сам бачив.

Сергій засміявся.

— Бабусю, ви серйозно?

— Цілком. Якщо вже він до неї так прив’язався, то чому б не навідати?

Онук лише похитав головою й пішов заводити машину.

* * *

На лузі Лютик поводився зовсім інакше, ніж удома. Щойно Андрій відчинив хвіртку до невеликої відгородженої ділянки, куди привів Марту, малий побіг до неї.

Вівця спочатку стояла нерухомо, а потім сама ступила назустріч. Лютик зупинився перед нею, підстрибнув, оббіг навколо й притулився до її боку. Марта нахилила голову й обнюхала його.

— Ну, зустрілися, — усміхнулася Віра Семенівна.

Андрій спостерігав за ними з-за загорожі.

— Бачите, впізнала.

— Авжеж. Мій теж не забув.

Вони просиділи біля загорожі майже годину. Лютик то грався з клаптиком сухої трави, то вкладався біля Марти. А вона спокійно жувала сіно й час від часу торкалася його мордою.

Коли прийшов час їхати, малий спочатку не хотів відходити.

Віра Семенівна покликала його двічі. Лише тоді він підійшов, ще раз озирнувся й дозволив узяти себе на руки. Відтоді поїздки стали маленькою сімейною традицією.

Сергій приїздив раз на тиждень, іноді рідше, якщо мав багато роботи. Бабуся готувала для нього пиріжки з капустою, а Лютик уже зранку крутився біля переноски. Щоправда, спочатку жінка сміялася, що не знає, за ким він більше сумує — за Мартою чи за Андрієм, який завжди пригощав малого.

Та варто було Лютикові побачити білу вівцю, як відповідь ставала очевидною. Він забував про все навколо. Марта теж поступово звикла до цих зустрічей. Коли Андрій приводив її до окремої загорожі, вона спокійно чекала, поки до неї випустять маленького гостя.

— Оце ж треба, — дивувалася Віра Семенівна. — Хто б мені колись сказав, що я їздитиму до вівці в гості!

— А ви їй гостинців привезіть, — жартував Сергій.

— Ще чого! Вона й так у доброго господаря живе. Краще ти бабусю частіше провідуй.

— Та я ж тепер щотижня тут!

— От і добре. Мені так більше подобається.

Сергій дивився на бабусю й розумів, що Лютик змінив не тільки її будні. Раніше він іноді заїжджав до неї на пів години, залишав продукти та поспішав у справах. Тепер вони проводили разом цілий день. Їздили за містечко, пили чай із термоса, розмовляли дорогою.

І Віра Семенівна перестала повторювати, що в нього немає для неї часу. Вона просто раділа кожній суботі.

* * *

Наприкінці листопада прийшли перші приморозки. Луг укрився білою памороззю, трава полягла, і Андрій перевів отару до просторого теплого хліва.

Там стояли дерев’яні годівниці, лежала чиста солома, а на подвір’ї була окрема загорожа, куди тварин випускали в погожі дні. Лютик на той час помітно підріс. Тепер він уже не губився серед високої трави, а бігав упевнено, зупинявся на поклик і навіть навчився спокійно чекати, поки господиня пристебне повідець.

Але біля Марти знову ставав тим самим маленьким цуценям, яке колись знайшло поруч із нею затишне місце. Одного грудневого дня Сергій привіз бабусю до ферми, коли надворі тихо сипав сніг.

Андрій зустрів їх біля воріт.

— Сьогодні недовго гуляйте, холоднувато.

— Та ми тільки провідати, — відповіла Віра Семенівна. — Лютик он усю дорогу крутився.

Вони зайшли під навіс. Марта лежала на соломі, а поруч стояла дерев’яна годівниця. Коли Андрій підвів до неї Лютика, вівця піднялася.

Песик підійшов і поклав голову їй на бік. Так вони простояли кілька хвилин.

Віра Семенівна тихенько сказала онукові:

— Дивись, Сергійку. Наче й не розлучалися.

— Бабусю, а ви ж спочатку собаку брати не хотіли.

— Не хотіла, — погодилася вона. — Думала, клопіт буде.

— А вийшло?

Жінка усміхнулася.

— Клопіт, звичайно. Але ж який приємний.

* * *

Наступної весни Лютик став уже майже дорослим псом. Він добре знав свій двір, господиню, Сергієву машину й дорогу до ферми. Коли Сергій приїздив, малий зустрічав його біля воріт, але не поспішав стрибати в машину. Спочатку сідав і дивився на бабусю, наче запитував дозволу.

— Ну, ходімо, — сміялася Віра Семенівна. — Знаю, куди ти зібрався.

А одного травневого дня Андрій попросив Сергія приїхати трохи раніше.

На фермі треба було перегнати отару з однієї ділянки лугу на іншу. Господар хотів, щоб Лютик побув неподалік, поки тварини звикатимуть до нового місця.

— Він у мене чемний, — сказала Віра Семенівна. — Але ви дивіться, щоб не почав усіх підганяти.

— Та я його без повідця не відпускатиму, — запевнив Андрій. — Просто нехай побуде поруч.

Лютик стояв біля загорожі й уважно спостерігав, як вівці одна за одною переходять на сусідній луг. Коли Марта опинилася з іншого боку, він тихенько заскавчав.

Андрій відкрив хвіртку до невеликої окремої ділянки, куди перевів білу вівцю. Лютик радісно підбіг до неї. У цей час молоді вівці почали збиратися біля дальнього краю загорожі. Андрій покликав помічника, і вони спокійно спрямували тварин до нової годівниці.

Лютик спостерігав за ними, не відходячи від Марти.

— А знаєте, — сказав Андрій, повернувшись до гостей, — я спочатку думав, що ваш малий виросте й забуде про отару. А він усе пам’ятає.

— І Марта пам’ятає, — відповіла Віра Семенівна.

— Це точно. Щоразу, коли ви приїжджаєте, вона першою до хвіртки підходить.

Сергій подивився на Лютика.

— А може, він колись пастушим собакою стане?

Андрій засміявся.

— Для цього треба довго вчитися. Але компанію вівцям він уже вміє складати.

Того дня Віра Семенівна вперше помітила, що Лютик більше не намагався залишитися біля Марти, коли вони збиралися додому. Він сам підійшов до хвіртки, дочекався бабусі й спокійно пішов до машини.

Наче нарешті зрозумів, що нікуди не треба тікати, аби побачити тих, кого любиш.

* * *

Минуло два роки. Лютик виріс у красивого чорного пса з білою грудкою та білими лапами. Він більше не витягав полуницю з грядок, не ганявся за котами й не губив своїх іграшок.

Але мав одну звичку, яка так і залишилася з дитинства. Щосуботи він сідав біля хвіртки й чекав. Якщо Сергій приїздив раніше, Лютик одразу біг до машини. Якщо затримувався, пес повертався до ґанку, лягав біля Віри Семенівни, але час від часу поглядав на дорогу.

Марта теж змінилася. Вона вже не любила довгих прогулянок лугом і більше часу проводила біля хліва. Андрій облаштував для неї окреме затишне місце, де завжди була свіжа солома.

Коли Лютик приїздив, вони зустрічалися в невеликій загорожі біля навісу. Пес уже не стрибав навколо Марти, як колись. Він підходив, обнюхував її, а потім лягав поруч. Вона нахиляла голову й торкалася його мордою. Однієї теплої вересневої суботи Віра Семенівна принесла із собою невеличкий пакунок.

Сергій помітив його ще біля машини.

— Бабусю, а це що?

— Покривальце.

— Для кого?

— Для Лютика. Він же там на землі лежить, а вранці вже прохолодно.

— Та він собака, йому й так добре.

— Я знаю, що собака. Але покривальце все одно постелю.

Сергій усміхнувся. Під навісом бабуся розстелила невеликий м’який килимок, який пошила з кількох шматків щільної тканини. Лютик підійшов, понюхав його, походив навколо й нарешті ліг. Марта стояла поруч. Через хвилину вона теж опустилася на солому, зовсім близько. Віра Семенівна дивилася на них і чомусь усміхалася крізь сльози.

— Бабусю, ви чого? — тихо запитав Сергій.

— Та нічого, синку. Просто згадала, як шукала його тоді. Думала, більше не побачу.

Онук сів поруч.

— А він он яку собі подругу знайшов.

— Знайшов, — погодилася вона. — І мені, бачиш, скільки людей у життя привів. І тебе частіше бачу, і з Андрієм та його родиною здружилися.

Сергій обійняв бабусю за плечі. Вона ще трохи посиділа, дивлячись на Лютика й Марту.

Потім покликала:

— Ну що, Лютику, додому?

Пес підняв голову, підійшов до господині й поклав морду їй на коліна. Віра Семенівна погладила його.

— Ходімо, хороший мій. Наступної суботи знову приїдемо.

Лютик спокійно пішов за нею. А біля загорожі стояла біла вівця Марта й дивилася їм услід. Віра Семенівна озирнулася й усміхнулася.

— До побачення, Марто. Доглядай тут за собою. Ми ненадовго.

І вже дорогою до машини сказала Сергієві:

— Знаєш, я тепер думаю: добре, що ми тоді його знайшли. Але ще краще, що не забрали від нього все, до чого він устиг прив’язатися.

Сергій кивнув. А Лютик сидів у переносці, дивився крізь віконце на знайому дорогу й тихенько постукував хвостом по м’якій підстилці. Бо вдома на нього чекала Віра Семенівна. А на фермі — Марта.

І тепер він точно знав: до обох можна повертатися.