Ідучи за Надією

— Сидить, сидить ваша Лиска біля під’їзду. Як на посту.

Сусідка говорила це в телефонну трубку, а Надія слухала за тисячі кілометрів і не могла вимовити жодного слова.

— І не дається нікому. Твою дачну сусідку я двічі бачила: та її і вмовляла, і ковбасою манила. Ні. Ні в якому разі.

* * *

А почалося все з траншеї.

Комунальники розрили її вздовж усієї вулиці — міняли труби — та й покинули на кілька днів, поки чекали техніку.

А того тижня ще й задощило так, що по дну тієї траншеї стояла вода.

Увечері, уже зачиняючи магазин, дівчата почули знизу тихе скімлення.

На дні, у рідкій глині, лежала собака.

Скільки вона там просиділа, не знав ніхто. Витягали її втрьох: Надія, напарниця Віта й хлопець із сусіднього кіоска подали руки й підняли її нагору.

Собака не стояла.

Вона впиралася передніми лапами, намагалася звестися — а задні її не тримали. Посиділа, перевела дух, спробувала знову — і знову сіла.

— Ну що там? — боязко спитала завідувачка, яка стояла осторонь.

— Давайте занесемо її в підсобку, — сказала Надія. — Може, відлежиться. Не на вулиці ж лишати.

Завідувачка кивнула.

Це була середнього розміру дворняжка, схожа на лайку: худа, брудна, без нашийника.

* * *

Назвали її Лискою.

Так вона й прижилася в підсобці книжкового. Перші два тижні вона більше лежала, а потім почала виходити у двір — повільно, часто сідаючи відпочити, бо задні лапи слухалися погано.

У місті був один невеликий веткабінет. Лікар оглянув її, помацав спину й нічого обіцяти не став:

— Нічого не зламано, і то добре. Пролежала вона там не один день, та ще й у воді: спину застудила, лапи затекли. Собака молода, сильна — житиме. А от чи ходитиме як слід, залежить тільки від вас: тепло, спокій, масаж і час.

Усю дорогу назад Надія просиділа на задньому сидінні батькової машини, обійнявши Лиску. Батько поглядав на них у дзеркало й зітхав.

А ввечері за вечерею сказав:

— Надюсю. Ти тільки, будь ласка, не прив’язуйся до неї. І її до себе не приручай. Не забувай: нам восени їхати.

— Я пам’ятаю, тату.

Батька відправляли на два роки.

Дуже далеко: три доби поїздом, потім літак, а потім ще дорога. Родина їхала з ним, і Надія мала звільнитися з магазину.

Тому він і сказав те, що сказав. І мав рацію.

Ось тільки Надія вже боялася признатися собі, що прив’язалася. Ще того ранку, на дорозі, коли вперше зазирнула собаці в очі.

І Лиска дивилася на неї якось по-особливому. Тепло дивилася.

На вихідні дівчата по черзі забирали собаку додому. Тільки Надія відмовлялася — щоразу.

Доки одного разу всі як одна не виявилися зайняті.

— Один раз! — сказала вона на докірливий батьків погляд.

У квартирі Лиска, не роздумуючи, пішла на кухню — туди, де пахло борщем.

Сіла на порозі, підтягнула до себе неслухняні задні лапи й подивилася знизу вгору.

Через хвилину мама вже причитала:

— Та ти ж моя бідна. Надіє, ви що її в магазині не годуєте? Нічого, ми тебе з собою на дачу візьмемо.

Надія багатозначно подивилася на батька. Той тільки похитав головою.

Лисці на дачі сподобалося все.

Особливо сусідський пес Бровко, який одразу затіяв із нею дружну вовтузню.

А наступного дня вона повернулася в їхню квартиру як додому — і міцно заснула біля ліжка Надії.

Тому повернення в магазин у понеділок стало для неї цілковитою несподіванкою.

Вона не знаходила собі місця в підсобці. А в обід, коли її випустили у двір, якось непомітно зникла.

Дівчата по черзі виходили й кликали її до самого вечора.

Надія жила за дві зупинки й пішла пішки, роззираючись і час від часу окликаючи:

— Лиско! Де ж ти, дівчинко?

Вона знайшлася біля Надіїного під’їзду. Цілком знесилена: дорога далася їй нелегко.

Але щойно Лиска побачила Надію, уся та знемога кудись поділася. Вона лизала й покусувала дівчині руки, вискувала, звивалася всім тілом — і Надії здалося, що хвіст у неї кілька разів ворухнувся.

* * *

Повертати її в магазин більше не було сенсу.

— Ну і що ти збираєшся робити? — спитав батько, поглядаючи на щасливу Лиску в дочки під ногами.

— Я збираюся її вилікувати, тату. І сподіваюся, що ти мені допоможеш.

Через тиждень у Надії починалася відпустка.

До від’їзду залишалося трохи більше за два місяці — і ці два місяці вона присвятила собаці.

Батько кілька разів возив їх в обласний центр, де була велика клініка. Там нічого не обіцяли, але за Лиску взялися — а значить, надія все-таки була.

Вони з собакою перебралися на дачу.

Надія давала ліки, робила масаж, щодня розробляла ті лапи. Лиска заново вчилася ходити.

Спершу здавалося, що нічого не змінюється. Але батьки, які приїжджали раз на тиждень, бачили: лапи вже не тягнуться безживними ганчірками. Вони вихляють, роз’їжджаються — але ходять.

Через місяць Лиска вже гасала за Бровком, смішно виляючи задом.

А через два залишилася тільки кульгавість, яка їй анітрохи не мішала жити.

* * *

Радість за собаку змішувалася в Надії з гіркотою.

Бо часу знайти Лисці господарів майже не лишилося.

Виручила дачна сусідка, господиня Бровка:

— Залишай її мені. Їм удвох веселіше буде, та й знайоме їй тут усе.

У день від’їзду Надія відвела Лиску до сусідки — погратися з Бровком. А ввечері родина сіла в поїзд.

Коли через кілька днів вони нарешті дісталися до місця, Надія зателефонувала — і почула, що Лиски в сусідки вже немає.

Пішла вона наступного ж ранку. Сусідка відчинила хвіртку, щоб винести відро, — і собаки не стало.

Дорогу Лиска знала: вона нею вже ходила того разу, від магазину.

Сусідка, розуміючи, що чекати втікачку безглуздо, поїхала до Надіїного дому. І знайшла її біля під’їзду.

Лиска її впізнала. Але повести себе не дала — глухим гарчанням дуже ясно пояснивши, що залишиться тут.

Так вона й сиділа на посту.

Телефонувала тепер тітка Зіна з двадцять третьої квартири й доповідала обстановку.

Надія хотіла переслати їй грошей на корм — сусідка відмовилася:

— Та що ти, Надю. Її весь двір годує. Які гроші.

Настала зима. Тітка Зіна поставила під сходами ящик із старою курткою всередині, і Лиска ночувала там, а сусіди вже й не думали її виганяти.

Удень вона піднімалася на третій поверх і лежала на килимку біля двадцять другої квартири.

Собака розуміла, що вдома нікого немає. Трохи відігрівшись, вона знову спускалася надвір — нести свою вахту.

Приїжджали й дівчата з книжкового. Лиска впізнала, зраділа, гостинці прийняла.

Але ні з ким не пішла.

Надія повернулася лише в червні — через рік. Підходячи до під’їзду, вона побачила собаку, яка сиділа нерухомо, нашорошивши вуха. Лиска вже її впізнала й дрижала від щастя та від страху це щастя злякати.

Далі були сльози й обійми. І в неї, і в собаки.

* * *

У серпні приїхали батьки — у батька була відпустка на місяць. А у вересні треба було їхати знову. Ще на рік.

Надія вмовляла взяти Лиску з собою.

Мама запитально дивилася на батька, а той мовчав, хмурився й важко зітхав. Та й що тут скажеш: дорога була неблизька й нелегка навіть для людей, а тут собака, яка толком не знала ні транспорту, ні великого міста.

Напруга стояла в повітрі. Лиска все відчувала, нервувала й не відходила від Надії ні на крок.

А одного ранку батько сказав дочці збиратися:

— Поїхали. Документи їй зробимо. Без довідок і щеплень її ні в поїзд, ні в літак не пустять.

Увечері він шив Лисці намордник — купити собачу амуніцію тоді було не так просто. Собака, яка ніколи в житті намордника не носила, під час примірок сиділа не ворухнувшись: горда й щаслива.

— Усе, — сказав батько, закінчивши шити. — Їдеш із нами. Ти вже, Лиско, не підведи.

* * *

І Лиска не підвела.

Ні разу потім її люди не пожалкували про це рішення.

Дорогу вона витримала так, ніби все життя тільки й робила, що їздила: і поїзд, і пересадки, і чужа квартира в чужому місті.

Через рік родина повернулася додому.

Лиска прожила з ними ще дев’ять років.

І ніколи, ніде, ні на крок не відставала від своєї Надії.