Жінка, яка любила тварин

— Валю, ти мені тільки одне поясни: навіщо твоєму котові окремий стілець, коли рідному братові навіть сісти ніде?

— Анатолію, бо кіт тут живе, а ти в гості прийшов. І взагалі, на тому стільці твоя куртка лежить. Прибери — і сідай!

Анатолій невдоволено забрав куртку зі стільця, сів і подивився на великого смугастого кота, який зручно вмостився на сусідньому ослінчику. Той дивився на гостя спокійно, наче добре розумів, про кого йдеться.

— Оце ж характер! — похитав головою чоловік. — І кіт такий самий, як ти. Хоч би з місця зрушив!

— А навіщо йому зрушувати? Він уже поснідав, тепер відпочиває. Тобі теж пропоную спочатку поїсти, а потім повчати нас, як жити.

Валентина поставила перед братом тарілку гарячого борщу й пішла по хліб. Анатолій зітхнув. Із сестрою сперечатися було марно. Особливо коли справа стосувалася її чотирилапих мешканців.

А їх, на думку чоловіка, у цьому будинку було забагато.

* * *

Валентині нещодавно виповнилося шістдесят. Вона жила сама в невеликому будинку з двома кімнатами, просторою кухнею та доглянутим подвір’ям.

У дворі росли яблуня й дві вишні, під вікнами цвіли чорнобривці, а біля хвіртки стояла дерев’яна лавка, яку колись зробив її брат. Раніше Валентина працювала кухаркою у шкільній їдальні. Тепер була на пенсії, але часом допомагала знайомій готувати обіди для невеликого підприємства. Сидіти без діла жінка не любила.

Та найбільше клопотів їй додавали тварини. Першим у будинку з’явився великий золотавий пес Арчі. Його Валентина зустріла біля ринку. Собака кілька днів приходив до одного й того самого кіоску, де продавали пиріжки. Продавчиня розповіла, що пес давно блукає околицями й господаря ніхто не знає.

Валентина спочатку принесла йому їжу, наступного дня — знову. А третього повела додому.

— Ну ходімо, друже. Будеш у мене двір доглядати.

Арчі виявився напрочуд лагідним. На подвір’ї мав зручну будку, але найбільше любив лежати на килимку біля кухонних дверей.

Потім з’явилася кішка Мася. Її Валентина помітила біля автобусної зупинки. Кішка сама підійшла, потерлася об ноги й пішла слідом.

— Та куди ж ти за мною? — здивувалася жінка.

Але Мася впевнено рушила поруч. Ще через пів року в домі оселився чорний кіт Тишко. Його принесли сусідські діти, які знайшли кошеня біля господарських сараїв.

А останнім прибув Кузьма — величезний пухнастий смугастий кіт із білими лапами й зеленими очима. Кузьма колись жив біля магазину. Люди його підгодовували, а він охоче дозволяв себе гладити. Та постійного дому не мав.

Валентина забрала його до себе, і кіт дуже швидко встановив власні порядки. Він любив сидіти на високому стільці біля кухонного столу, зустрічати господиню після роботи й перевіряти кожен пакет із покупками.

Особливо Кузьмі подобалося спостерігати, як Валентина чистить картоплю. Сідав навпроти й дивився так уважно, ніби мав намір навчитися.

— Тобі, Кузю, тільки м’яса подавай, — сміялася господиня. — Картоплю сам чиститимеш!

У будинку завжди було чисто. Валентина щодня прибирала, прала підстилки, доглядала за тваринами. Кожна мала своє місце, свої мисочки та звички.

Та родичі все одно не розуміли її захоплення. Донька Ірина, яка жила окремо зі своєю родиною, часом просила:

— Мамо, ну навіщо тобі стільки клопоту? Краще частіше до нас приїжджай.

— Іро, я ж приїжджаю. А тварин мені з ким залишати?

— Ти завжди знайдеш, кого пожаліти.

— А хіба це погано?

Донька лише усміхалася. Вона знала, що матір не переконати. А ось старший брат Анатолій був категоричнішим. Він жив у багатоповерхівці, любив порядок і не розумів, навіщо тримати вдома тварин, коли можна обійтися без додаткових турбот.

— Валю, тобі людей бракує, чи що? — питав він майже щоразу.

— А я з ким зараз розмовляю? З папугою?

— Я серйозно!

— І я серйозно. Мені з ними добре. Вони нікому не заважають.

— Мені от заважають!

— То не ходи до них у гості. Приходь до мене. А вони вже якось тебе потерплять.

На цьому розмова зазвичай закінчувалася.

* * *

Одного вересневого вечора Анатолій зателефонував сестрі.

— Валю, у мене до тебе прохання.

— Кажи.

— Я ремонт на кухні затіяв. Майстри кажуть, що тижнів зо два працюватимуть. Можна я в тебе поживу?

— Звісно, можна. Чого питаєш?

— Тільки ти там своїх котів попередь, щоб до мене не лізли.

Валентина засміялася.

— Добре, проведу з ними збори. Скажу, що приїжджає дуже поважний дядько, якому не можна заважати.

— Ти все жартуєш.

— Анатолію, приїжджай. Кімната вільна, постіль чиста. Тільки май на увазі: котів я нікуди не відселюватиму.

— Та вже якось витримаю.

Наступного дня брат приїхав із великою дорожньою сумкою. Арчі зустрів його біля хвіртки й радісно замахав хвостом.

— Ану, відійди, — пробурмотів Анатолій.

Пес слухняно відступив, але продовжував дивитися на гостя з таким захопленням, ніби приїхав його найкращий друг. У будинку брата чекала ще одна зустріч. Кузьма сидів на кухонному стільці.

— О! — вигукнув Анатолій. — А це хто такий діловий?

— Кузьма.

— Він що, завжди тут сидить?

— Коли хоче.

— А ти йому дозволяєш?

— Анатолію, ти ще черевиків не зняв, а вже господарюєш.

Брат похитав головою і пішов до своєї кімнати. Перші два дні він поводився так, ніби потрапив у дуже незвичайний готель. Щоранку цікавився, чому Кузьма сидить біля його дверей. Питав, навіщо Тишко носить іграшкову мишку з кімнати в кімнату. Дивувався, чому Мася любить спати на підвіконні, хоча в неї є м’яка лежанка.

А одного вечора не витримав:

— Валю, а навіщо ти з ними розмовляєш? Вони ж тобі не відповідають!

— Як це не відповідають? Ти Маську послухай, коли їсти просить. Вона тобі цілу промову виголосить.

— Ну ти даєш!

— А ти спробуй із ними по-доброму. Може, й тобі щось розкажуть.

Анатолій махнув рукою. Але одного ранку все почало змінюватися.

* * *

Валентина збиралася на роботу до знайомої, коли задзвонив телефон. Її попросили прийти раніше, бо потрібно було приготувати великий обід.

— Анатолію, виручиш мене? — запитала вона брата.

— Чим?

— Арчі треба на прогулянку вивести. Я сьогодні не встигаю.

— Я? Собаку?

— А хто? Кузьма повідець тримати не вміє.

— Валю, ти ж знаєш, що я до собак не звик!

— Арчі спокійний. Підеш із ним нашою вулицею, пройдетеся до саду й назад. Він дорогу знає.

Анатолій довго бурчав, але повідець узяв. Пес одразу підвівся, підійшов до хвіртки й терпляче почекав.

— Ну ходімо, — сказав чоловік. — Тільки не поспішай.

Арчі рушив поруч. Прогулянка вийшла напрочуд приємною. Надворі було тихо, пахло опалим листям, на сусідньому подвір’ї хтось збирав яблука.

Пес ішов спокійно, час від часу зупинявся понюхати траву, а потім дивився на чоловіка, очікуючи дозволу рушати далі.

— Ти, виявляється, розумний, — несподівано сказав Анатолій.

Арчі весело замахав хвостом.

— Ага, зрозумів, що хвалю? Ну, добре. Ходімо ще трохи.

Вони повернулися майже за годину. Коли Валентина прийшла додому, брат сидів на лавці біля хвіртки, а Арчі лежав біля його ніг.

— Довго гуляли? — запитала сестра.

— Та трохи пройшлися.

— Він тебе слухався?

— Нормальний собака. Тільки дуже любить усе нюхати.

— А що йому ще на прогулянці робити? Газету читати?

Анатолій засміявся. Валентина здивовано глянула на брата. Раніше він ніколи не усміхався, коли мова заходила про її пса.

Наступного ранку Анатолій сам запитав:

— А де там Арчіїв повідець?

— А навіщо тобі?

— Пройдемося трохи. Мені теж корисно на повітрі побути.

Валентина нічого не сказала. Лише показала на гачок біля дверей. А за кілька днів сталася ще одна цікава річ.

* * *

Валентина повернулася з магазину раніше, ніж планувала. Тихенько відчинила двері й почула з кухні голос брата.

— Ну що ти на мене так дивишся? Я ж тобі вже дав. Ще хочеш?

Жінка зупинилася.

— Тільки Валентині не кажи, що я тебе пригощаю. Бо сміятиметься з мене до наступного року.

Вона обережно зазирнула на кухню. Анатолій сидів за столом, а перед ним на підлозі вмостився Кузьма. Брат тримав у руці пакетик котячих ласощів.

— Ну, ще один шматочок. І досить, бо сестра твоя мені потім лекцію прочитає.

— Яка ще сестра? — не витримала Валентина.

Анатолій аж підскочив.

— Ти чого так тихо ходиш?!

— А ти чого з моїм котом змову влаштував?

— Яку ще змову? Просто купив йому дещо.

— Ти? Коту? Ласощі?

— Ну купив. Що тут такого?

Валентина поставила пакети на стіл і сіла навпроти брата.

— Анатолію, ти ж казав, що терпіти не можеш тварин.

— Я казав, що не розумію, навіщо їх стільки. Це різні речі.

— Ага. А тепер купуєш Кузьмі гостинці.

— Бо він увесь ранок за мною ходив!

— Може, сподобався ти йому?

— Та хто його знає…

Кузьма тим часом підійшов до Анатолія й потерся об його коліно. Чоловік машинально погладив кота. Валентина помітила це, але промовчала. Відтоді між братом і Кузьмою почалася справжня дружба.

Кіт щовечора приходив до кімнати Анатолія. Спочатку сідав біля дверей, потім забирався на крісло, а згодом освоїв і край ліжка. Анатолій спершу намагався його проганяти.

— Іди до своєї господині. Чого тобі тут треба?

Кузьма дивився на нього, неквапливо вмощувався зручніше й починав муркотіти.

— Ну добре, полеж трохи. Тільки ковдру мені не займай.

Через тиждень Валентина побачила, що брат спеціально стелить на крісло свій м’який светр.

— Це навіщо? — запитала вона.

— Щоб Кузьма не залишав шерсть на оббивці.

— А светр тобі не шкода?

— Та він однаково домашній.

Валентина тільки хитро усміхнулася. Вона вже розуміла, що відбувається.

* * *

Минуло два тижні. Ремонт у квартирі Анатолія майже закінчили, але майстри попросили ще кілька днів для завершальних робіт. Брат залишився у Валентини. Тепер у нього з’явився власний розпорядок. Вранці він гуляв з Арчі, потім снідав, читав новини й обов’язково перевіряв, де Кузьма.

Якщо кота не було видно, починав розпитувати:

— Валю, а де наш смугастий?

— Чий це «наш»? — перепитувала сестра.

— Ну твій. Кузьма.

— Ага, твій улюбленець десь на підвіконні спить.

— Та який там улюбленець…

Але йшов перевіряти. Одного вечора Валентина зайшла до братової кімнати покликати його вечеряти. Анатолій сидів у кріслі з книжкою. Кузьма згорнувся поруч і поклав лапу йому на руку. Брат перегортав сторінки дуже обережно, щоб не потурбувати кота.

— Анатолію, вечеряти будеш?

— Зараз. Хвилин за десять.

— Чого чекаєш?

— Та він заснув. Не хочу будити.

Валентина притулилася до одвірка.

— Отже, тепер Кузьмі можна спати на твоєму кріслі?

— Він же нічого поганого не робить.

— А на ліжку?

— І на ліжку можна. Там місця вистачає.

— А ти ж казав, що в мене звіринець.

Анатолій відклав книжку.

— Валю, ну не починай…

— Я не починаю. Просто цікаво.

Брат якийсь час мовчав, погладжуючи кота.

— Знаєш, я ніколи раніше з котами не жив. Думав, їм аби поїсти та поспати. А він зовсім інший.

— Який?

— Такий… товариський. Прийде, сяде поруч. Нічого від тебе не хоче. Просто сидить. А як я книжку читаю, то муркоче. Добре з ним.

Валентина усміхнулася.

— От бачиш. А ти все казав, що мені людей бракує.

— Людей тобі теж не завадило б частіше бачити.

— Так ти ж тепер у мене щодня!

Вони обоє засміялися. Того вечора Анатолій уперше сам заговорив про те, як сестра знаходила своїх улюбленців. Розпитував про Арчі, про Маську, про Тишка. І найбільше — про Кузьму.

— А він давно в тебе?

— Майже рік.

— І ти його просто біля магазину зустріла?

— Так. Спочатку пригощала, а потім забрала додому.

— А він одразу звик?

— Не зовсім. Перші дні все оглядав, ніби перевіряв, чи можна тут залишитися. А потім сам обрав собі місце біля столу.

Анатолій кивнув.

— Хороший кіт.

Це були два прості слова. Але Валентина добре знала свого брата й розуміла, скільки вони означали.

* * *

Коли ремонт закінчився, Анатолій почав збирати речі. У неділю вранці поставив дорожню сумку біля дверей, перевірив телефон і пішов на кухню. Валентина саме готувала сирники.

— Ну що, брате, додому?

— Так. Нарешті все готове.

— От і добре. А то ти в мене вже зовсім розгосподарювався.

— Це ти про що?

— Про те, що Арчі без тебе гуляти не хоче, а Кузьма до мене ввечері майже не приходить.

Анатолій відвів погляд.

— Звикли просто.

— Авжеж. Ти теж, здається, звик.

Брат нічого не відповів. Він вийшов у коридор, узяв сумку, але потім чомусь повернувся. Кузьма сидів на своєму улюбленому стільці біля кухонного столу. Анатолій підійшов до нього й погладив по спині.

— Ну що, друже, залишаєшся господарювати?

Кіт замуркотів і потягнувся до його долоні. Чоловік ще трохи постояв поруч. Потім обернувся до сестри.

— Валю, я тебе дещо хочу запитати.

— Питай.

— А ти… дуже до цього Кузьми прив’язалася?

Валентина здивовано підняла брови.

— А що?

— Та я подумав… Може, він у мене пожив би?

Жінка навіть лопатку відклала.

— Що-що?

— Ну не назавжди ж тобі його віддавати… Хоча… — Анатолій зам’явся. — Я б його забрав до себе. Якщо ти не проти. Він до мене звик, я до нього теж. У мене квартира простора. Місце йому знайдеться.

Валентина дивилася на брата й не могла стримати усмішки.

— Анатолію, це ти зараз серйозно?

— Цілком.

— Той самий Анатолій, який казав, що тваринам не місце в квартирі?

— Валю, ну скільки можна згадувати!

— А я маю право! Ти мене стільки років повчав!

Брат присів на стілець.

— Знаєш, я за ці два тижні багато чого зрозумів. Думав, ти просто всіх підбираєш, бо тобі самотньо. А тепер бачу, що ти з ними щаслива. І вони з тобою теж.

Валентина перестала усміхатися.

— Мені не самотньо, Толю. Я просто не можу пройти повз, коли бачу, що комусь потрібен дім.

— Тепер розумію.

Він глянув на Кузьму.

— А мені з ним добре. Приходжу в кімнату — він уже там. Сідаю читати — вмощується поруч. І знаєш, я навіть звик, що він мене вранці будить.

Валентина мовчки подивилася на кота. Вона дуже любила Кузьму. Він був ласкавий, розумний, мав свої звички. Та за останні два тижні жінка бачила, як сильно він прив’язався до її брата.

Анатолій теж змінився. Став веселішим, охочіше розмовляв, частіше усміхався.

— Добре, — нарешті сказала вона. — Але є умови.

— Які?

— Кузьма житиме в тебе не як гість, а як член родини. Матиме свої мисочки, лежанку, іграшки. І ніяких скарг, що він шерсть залишає!

— Та знаю я вже все!

— І годуватимеш його як слід. А ще…

— Валю, ти мені зараз цілу інструкцію напишеш?

— Напишу, якщо треба!

Анатолій засміявся.

— Пиши. Тільки кота віддай.

Валентина підійшла до Кузьми й обережно взяла його на руки.

— Ну що, Кузю, поїдеш до дядька? Він, бачиш, уже без тебе жити не хоче.

Кіт спокійно замуркотів. Анатолій простягнув до нього руки.

— Ходімо, друже. У нас із тобою тепер своя квартира буде.

* * *

Перші кілька днів Валентина дуже сумувала за Кузьмою. Їй бракувало його муркотіння біля столу, його звички перевіряти пакети з магазину. Навіть кухонний стілець здавався незвично порожнім. Але брат телефонував щодня.

Першого вечора повідомив:

— Валю, він під диваном сидить. Не виходить.

— Дай йому час. Нехай звикає. Поклади поруч його улюблену іграшку.

Наступного дня:

— Уже вийшов. Усе обнюхав. Навіть до кухні дійшов.

На третій:

— Валю, а чого він у мене на подушці спить?

— Бо йому там зручно.

— Так у нього ж своя лежанка є!

— Анатолію, ти ж сам просив кота. От і домовляйся тепер із ним.

Через тиждень брат подзвонив із новим запитанням:

— Валю, а котам можна телевізор дивитися?

— Що?

— Ну він сідає перед екраном і дивиться, коли там пташок показують.

— Нехай дивиться. Тільки пульт йому не віддавай, бо ще серіал тобі вибере.

Анатолій реготав так голосно, що Валентина сама почала сміятися. Та найбільше її здивувало те, що сталося приблизно через місяць. Однієї неділі брат приїхав до неї з двома великими пакетами.

— Оце тобі, — сказав, ставлячи їх на кухонний стіл.

Валентина зазирнула всередину.

Там були корм для собак, котячі ласощі та нові іграшки.

— Толю, це все навіщо?

— А що? Твоїм теж треба щось купувати.

— Ти ж казав, що я забагато витрачаю на тварин.

— Ну казав. Тепер і я витрачаю.

Валентина засміялася.

— А де Кузьма?

— Удома. На моєму кріслі спить. Я йому плед купив.

— Окремий?

— Так. М’який, сірий. Йому подобається.

— Анатолію, ти ж мене повчав, що котові окремий стілець не потрібен!

Брат розвів руками.

— Валю, ну не згадуй уже! Я ж не знав, що вони такі…

— Які?

Він на мить замислився.

— Рідні якісь. Приходиш додому, а тебе чекають. І відразу добре стає.

Валентина усміхнулася й поклала руку братові на плече.

— От тепер ти мене розумієш.

Анатолій кивнув.

— Розумію, сестричко. Тільки ти більше нікого додому не принось. Бо я ж тебе знаю!

— Нічого не обіцяю!

— От так і знав!

Вони обоє засміялися.

* * *

Відтоді минуло кілька місяців. Анатолій більше ніколи не дорікав сестрі за її тварин. Навпаки, коли Валентина розповідала, що знайшла господарів черговому безпритульному кошеняті, брат уважно слухав і навіть цікавився, чи хороші люди його забрали.

Сам Кузьма чудово освоївся в новому домі. Мав власну лежанку, кілька іграшок і той самий сірий плед на кріслі. А ще він щовечора чекав Анатолія біля дверей. Одного разу Валентина приїхала провідати брата. Він відчинив двері, а за його ногами стояв Кузьма.

— Заходь, Валю. Тільки тихенько, бо в нас тут господар відпочивав.

Жінка зайшла, роззулася й побачила біля вікна велике м’яке крісло. На ньому лежав акуратно складений плед, а поруч стояла корзинка з котячими іграшками.

— То це тепер Кузьмине місце?

— Атож.

— А ти де сидиш?

— На дивані.

— А якщо Кузьма захоче на диван?

— То посунусь. Місця ж вистачає.

Валентина голосно розсміялася.

— Толю, ти пам’ятаєш, як колись казав, що в мене котові окремий стілець, а гостеві ніде сісти?

Анатолій махнув рукою.

— Ех, Валю! То я тоді нічого не розумів.

Він нахилився, підняв Кузьму на руки й обережно погладив його по спині.

— Правда ж, друже?

Кіт замуркотів, зручно вмостившись у нього на руках. Валентина дивилася на них і думала, що брат за ці місяці став зовсім іншим.

Не таким похмурим. Не таким категоричним. Він частіше сміявся, телефонував без особливої причини й завжди мав що розповісти.

Анатолій помітив її погляд.

— Чого усміхаєшся?

— Та так. Радію, що ви знайшли одне одного.

— Це завдяки тобі, — несподівано сказав брат.

Валентина здивувалася.

— Що саме?

— Якби ти тоді не забрала його з вулиці, я б ніколи й не дізнався, який він хороший. І що мені самому так сподобається мати кота.

Жінка підійшла й обійняла брата.

— От бачиш, Толю. А ти казав, що я даремно всіх додому тягну.

— Більше не казатиму.

Кузьма потягнувся до Валентини, ніби теж хотів долучитися до обіймів.

Вона погладила його й тихенько промовила:

— Ну що, Кузю, добре тобі тут?

Кіт замуркотів ще голосніше.

Анатолій усміхнувся.

— Добре йому. І мені добре.

Валентина озирнулася на охайну квартиру, на котячий плед, на мисочку біля кухонних дверей і зрозуміла, що брат уже не уявляє свого дому без цього пухнастого мешканця.

А коли вона зібралася їхати, Анатолій провів її до дверей і раптом запитав:

— Валю, а ти ж іноді допомагаєш тваринам нових господарів знаходити?

— Допомагаю. А що?

— Та от сусідка знизу казала, що хоче собачку невеличкого. Може, ти їй когось підшукаєш?

Валентина усміхнулася.

— Підшукаю, Толю. Обов’язково.

Брат кивнув, а тоді додав:

— Тільки хорошого. Щоб лагідний був. Я їй допоможу з ним подружитися.

Удома Валентина насипала корм своїм котам, випустила Арчі на подвір’я й сіла біля вікна з чашкою чаю. Телефон коротко дзенькнув. Брат надіслав фотографію. На ній Кузьма розлігся посеред дивана, а сам Анатолій сидів скраєчку, майже притулившись до підлокітника.

Під фотографією було написано: «Валю, уявляєш, знову не маю де сісти. Але нічого, посунуся. Він же вдома».

Валентина довго усміхалася, дивлячись на екран. Колись брат приїжджав до неї й обурювався, що котові виділили окремий стілець. А тепер сам поступався йому найзручнішим місцем у квартирі.

І жінка подумала, що іноді людині потрібно зовсім небагато, аби навчитися розуміти чужу доброту. Просто пожити поруч із тим, кого раніше не помічала.

А Кузьма тим часом мав дві улюблені людини. Одну, яка колись запросила його до свого дому. І другу, яка спочатку навіть не хотіла ділитися з ним стільцем.