Рожева гойдалка в нашому дворі

Нашу гойдалку завжди було чути раніше, ніж видно. Хтось із дітей сідав, відштовхувався ногами, і на весь двір розходився протяжний скрип, такий, що Ганна Вікторівна з першого поверху відчиняла кватирку й гукала: «Та змастіть ви її вже хтось!» Ніхто не змащував.

Гойдалку поставили ще тоді, коли в нашій п’ятиповерхівці жили переважно молоді сім’ї з візочками. Відтоді хтось продав квартиру й переїхав у новобудову, хтось виростив дітей, а зелена фарба на трубах облізла до рудих плям. Одне сидіння трохи перекосило.

Діти однаково на ній гойдалися, діти гойдаються на будь-якому залізі. А дорослі проходили повз і думали щось на кшталт «треба б колись». І йшли далі. Я теж так ходила.

* * *

У ту суботу наприкінці серпня я вийшла з під’їзду ще до восьмої, бо хотіла встигнути на ринок, поки не спекло. Спека того літа не відпускала до самого вересня: асфальт біля гаражів до обіду м’якнув під ногами, а акації вже скидали дрібне жовте листя, наче втомилися чекати осені.

Біля гойдалки стояв Тимофій Сергійович із другого під’їзду. Я знала його так, як знають сусідів у п’ятиповерхівці: привітатися, спитати, чи не давали гарячу воду, порадитися, де краще брати картоплю. Колись він працював інженером на заводі, тепер на пенсії, ходить у картатій сорочці із закоченими рукавами й виносить сміття рівно о сьомій, хоч годинник по ньому звіряй.

Цього разу в руках у нього була металева щітка. Він тер нею стійку гойдалки, і руда пилюка сипалася на розстелений під ногами шмат картону з-під телевізора. Поруч стояли банка, пляшка розчинника і пакет із будівельного магазину.

— Доброго ранку, Тимофію Сергійовичу. Це вас ОСББ найняло? — пожартувала я.

— Ага, найняло, — він навіть не обернувся. — Платять тим, що Ганна Вікторівна обіцяла місяць не кричати з вікна.

Я засміялася й пішла на ринок.

* * *

Повернулася години за півтори з двома пакетами. Помідори, кавун, пучок кропу, що стирчав, як віник. Руки відривалися, тож ішла повільно, і саме тому все роздивилася.

Тимофій Сергійович досі був там. Іржу він уже зчистив, ланцюги підтягнув і тепер фарбував стійку. Фарба була рожева. Не блідо-рожева, а така, яку в дитинстві ми називали «як жуйка».

Ганна Вікторівна сиділа на лавці біля під’їзду і, звісно, коментувала.

— Тимофію, ти що, в дитсадок записався? Чого рожева? Нормальні люди зеленим фарбують.

— Люди взагалі не фарбують, — спокійно відповів він. — Тридцять років стоїть.

— Так а ОСББ на що? Ми ж внески платимо.

— Платимо. Я вже двічі на зборах казав. Записали в протокол. Той протокол, мабуть, і досі лежить у голови в шафі.

Я поставила пакети на лавку поруч із Ганною Вікторівною і все ж спитала про колір. Він витер лоба зап’ястям, бо на руках були білі господарські рукавиці, вже всі в рожевих цятках.

— Яринка з четвертого під’їзду вчора тут каталася. Питаю її: «Яка гойдалка має бути, щоб гарна?» А вона одразу: «Рожева». Навіть не думала. От я й купив рожеву. Емаль по металу, з ґрунтом, щоб іржа знову не полізла. Продавчиня в будівельному так на мене подивилася, ніби я ляльковий будиночок ремонтую.

— А для онуків не ремонтуєте? — спитала я.

— Мої онуки в Житомирі, і вже великі, на гойдалках не сидять, — усміхнувся він. — А Яринка тут.

* * *

Я занесла продукти, розрізала кавун і вийшла на балкон, бо з нашого третього поверху двір видно як на долоні. Не скажу, що стежила. Просто стояла з чашкою чаю й дивилася, як він працює: повільно, акуратно, кожного разу підставляючи під пензель долоню, щоб не капало на траву.

І тут із-за гаражів вийшли Олег і Костя.

Цих двох у дворі знали всі. Костя з п’ятого поверху нашого під’їзду, Олег із сусіднього будинку, обом по п’ятнадцять чи шістнадцять. Улітку вони цілими днями ганяли м’яча об стіну трансформаторної будки й слухали музику з телефона так, що чути було на всіх поверхах. А одного разу Ганна Вікторівна кликала голову ОСББ, бо хлопці лузали насіння на її лавці й залишили по собі гору лушпиння.

Того ранку вони вже кілька разів проходили повз гойдалку. Я бачила їх, коли йшла на ринок: вони кудись їхали на велосипедах. Потім, мабуть, верталися. А тепер ішли просто до Тимофія Сергійовича, руки в кишенях.

Я поставила чашку на перила. Подумала: от зараз почнеться. Або щось ляпнуть про рожевий колір, або зачеплять банку ногою, або Ганна Вікторівна їм щось скаже, і буде крик на весь двір. Таке я вже бачила, і не раз.

Костя зупинився за два кроки, подивився на свіжу фарбу, потім на облізлу зелену трубу з другого боку.

— Дядьку Тимофію, а ще пензлик є?

Тимофій Сергійович опустив руку.

— Що?

— Ну, пензлик, — Костя знизав плечима, ніби питав про щось зовсім буденне. — Ви тут із самого ранку. Ми можемо ту частину фарбувати, поки ви цю.

— Вам що, нема чим зайнятися? — це вже Ганна Вікторівна, з лавки.

— Є, — сказав Олег. — Але так швидше буде.

Логіки в цій відповіді я не вловила, а от Тимофій Сергійович, здається, вловив. Він трохи помовчав, потім нахилився до пакета й почав у ньому шукати.

— Нових нема. Є два… ну, такі, — він дістав два пензлі: один з облізлою ручкою, другий зі щетиною, що стирчала на всі боки. — Цими ще балкон фарбував, років п’ять тому. Тримайте. І рукавиці візьміть, у мене запасні є. Бо мати потім додому не пустить.

— Не пустить, — серйозно погодився Костя.

* * *

Далі я вже не вдавала, що п’ю чай.

Тимофій Сергійович спершу провів хлопцям інструктаж, як, мабуть, колись молодим на заводі. Показав, де вже пофарбовано і за що не можна хапатися. Набрав фарбу, відтиснув пензель об край банки.

— Тонко. Не мажте, як масло на хліб. Покладете густо — потече, будуть патьоки. Краще потім другим шаром пройдемо.

— А другий коли? — спитав Олег.

— Як перший висохне. Години через три, по такій спеці й раніше.

— То ми ще прийдемо, — сказав Олег так, ніби інакше й бути не могло.

Олег, він вищий, узявся за верхню перекладину. Стояв, витягнувши руку, аж футболка задерлася, і вів пензлем повільно, з таким зосередженим обличчям, яке я в нього бачила хіба що над телефоном. Костя присів навпочіпки біля дальньої труби, де фарба облізла найдужче, і почав знизу. Тимофій Сергійович узяв на себе боковини й сидіння.

Працювали майже мовчки. Іноді Костя питав: «А тут, біля болта, теж?» І чув у відповідь: «Теж. Там якраз найперше іржавіє». Раз Олег капнув собі на кросівок і тихо вилаявся, а тоді глянув на Тимофія Сергійовича й буркнув: «Вибачте». Той лише махнув рукою: «Розчинником ототреш. Я тобі віділлю».

Ганна Вікторівна ще якийсь час сиділа на лавці, склавши руки, а потім підвелася й пішла в під’їзд. Я вже подумала, що образилася. Але хвилин за десять вона вийшла з трилітровою банкою компоту й трьома чашками, усі різні: одна з ромашками, одна з написом «Найкращій бабусі» й одна просто біла.

— Пийте, малярі. Вишневий, сама закривала. А то попадаєте мені тут від спеки, а мені вас потім підіймай.

Кості дісталася чашка «бабусина», і він пив із неї з абсолютно серйозним виглядом.

Тут уже й я не витримала. Кавун однаково був завеликий для однієї мене, тож я винесла пів тарілки, порізаного трикутниками. Тимофій Сергійович подивився на нас із Ганною Вікторівною, на хлопців із рожевими плямами на руках і сказав:

— Отакої. А я думав, сам тут до вечора буду.

— А ми думали, ви тут на тиждень засіли, — сказав Костя з повним ротом. — Ми зранку йшли, ви тут. На велосипедах їхали, ви тут. Назад їдемо, ви тут. Олег каже: «Він що, ночувати біля неї буде?»

— Я не так казав, — буркнув Олег.

— Так.

Тимофій Сергійович засміявся вперше за день. А я подумала, що ніхто ж хлопців не кликав. Він не просив, не скаржився, не казав нікому «допоможіть». Просто працював там довше, ніж зазвичай люди витримують. І вони це помітили.

* * *

Другий шар клали під вечір, коли сонце сховалося за дахом і в дворі нарешті потягло прохолодою. Хлопці прийшли самі, ніхто їм не нагадував. Костя приніс із дому шматок картону й маркер і великими літерами вивів: «ОБЕРЕЖНО! ПОФАРБОВАНО! НЕ СІДАТИ ДО ЗАВТРА». Подумав і дописав нижче, дрібніше: «Яринко, тебе це теж стосується».

Табличку прикрутили до ланцюга шматком дроту.

А наостанок Тимофій Сергійович дістав із кишені тюбик мастила й по черзі змастив обидва вузли, на яких тримаються ланцюги. Хитнув сидіння рукою. Воно пішло вперед, назад. Тихо.

Ганна Вікторівна, яка вже вкотре вийшла на свою лавку, аж прислухалася.

— О. Не рипить.

— Не рипить, — підтвердив він.

— Ну от, — сказала вона трохи розгублено. — Тридцять років рипіла. Я ж по ній знала, що діти з садочка вернулися.

* * *

Наступного ранку першою на гойдалку сіла, звісно, Яринка. Я бачила з балкона, як вона підбігла, зупинилася, обійшла її колом, торкнулася пальцем стійки, чи не мажеться, і тільки тоді вилізла на сидіння. Мама її підштовхнула, і Яринка полетіла вгору, вся в сонці, у своїй рожевій кофтинці на рожевій гойдалці.

Двір від цього новим не став. Асфальт так само в латках, лавка біля третього під’їзду так само без однієї дошки, а сусідня гойдалка лишилася наполовину зеленою, бо фарба скінчилася. Олег, проходячи повз, гукнув Тимофієві Сергійовичу: «Наступної суботи доробимо? Я в батька спитаю, у нього шуруповерт є, там болти міняти треба».

Але гойдалка більше не мала такого вигляду, ніби про неї всі забули. І, якщо чесно, двір теж.

Я часто згадую той день. Не через фарбу. Через те, як усе почалося: один чоловік вийшов із металевою щіткою і не став чекати, поки хтось збереться, поки внесуть у протокол, поки знайдуть гроші. Він нікого не агітував. Просто довго робив свою справу в усіх на очах. А решта підтяглися самі: двоє хлопців, яких ми звикли вважати шибениками, сусідка з компотом, я з кавуном.

Іноді для цього справді вистачає одного пензлика. І ще двох запасних у пакеті.