Тепло для Тишка

О пів на першу ночі Назар сидів на краю ванни з рушником на колінах, а в рушнику трусився кіт. Не просто здригався, як буває з мокрими котами, а дрібно й безперервно, аж цокав зубами. Назар притискав його до себе і крізь махрову тканину відчував, як б’ється маленьке серце.

— Ну, все, все, — бурмотів він. — Нікуди я тебе не несу. Ніхто тебе не кине.

Кіт не вірив. Дивився круглими жовтими очима на двері, ніби чекав, що зараз вони відчиняться і його знову виставлять на холод.

Купати його Назар і не збирався. Просто ввечері Тишко, як завжди, проліз за пральну машину і вимазався в пилюці й павутинні так, що став схожий на віник. Назар вирішив: трохи теплої води, пів хвилини, і все. Пів хвилини обернулися пів годиною мокрої боротьби, подряпаною рукою і ось цим тремтінням, яке ніяк не минало.

Плитка під босими ногами була крижана. Назар раптом подумав, що для кота, який зараз ляже на цю підлогу, вона така сама. Тільки кіт не може взути капці.

* * *

Тварину Назар хотів давно, ще зі студентства. Але робота склалася така, що вдома він бував хіба що наїздами. Налагоджувач обладнання на харчових виробництвах: сьогодні молокозавод під Хмельницьким, за тиждень цех у Черкасах, потім ще кудись. Сумка з речами завжди стояла в коридорі напіврозібрана. Він уже й не пам’ятав, коли востаннє ховав її в шафу.

— Заведи собі рибок, — радила сестра Христина по телефону. — Їм байдуже, чи ти вдома.

— Рибкам байдуже все, — відповідав він. — Я так не хочу.

Того листопадового вечора у Вінниці падав мокрий сніг, такий, що не лягає, а одразу перетворюється на кашу під ногами. Назар повертався з вокзалу, тягнув сумку і думав тільки про гарячий чай. Біля під’їзду, під лавкою, щось ворухнулося. Він глянув мигцем: пакет, мабуть. А тоді пакет нявкнув.

Кошеня було вже не зовсім маленьке, місяців чотири-п’ять. Мокре до нитки, худе. Воно не тікало і не підходило. Просто сиділо, втиснувшись у бетон, і тремтіло.

На першому поверсі прочинилося вікно. Галина Іванівна, яка знала про всіх у будинку більше, ніж голова ОСББ, висунулася в халаті.

— Третій день тут сидить, — сказала вона. — Я йому сосиску виносила, то хоч поїв. А забрати не можу, у мене ж Ася, вона чужих не терпить.

— А чий він?

— Та нічий. Хтось викинув, видно, домашній був, до людей тягнеться. Ти ж не візьмеш, Назарчику, ти ж вічно у своїх роз’їздах.

Назар постояв ще хвилину. Сніг сипався йому за комір. Потім він розстебнув куртку, присів і обережно взяв кошеня під пузо. Воно навіть не пручалося, тільки вчепилося кігтями в светр.

— Візьму, — сказав він. — Якось воно буде.

Галина Іванівна похитала головою, але вікно зачинила з таким виглядом, ніби саме цього й чекала.

* * *

Ім’я придумалося на третій день. Кошеня ходило квартирою обережно, ніби боялося зайняти забагато місця. Не нявкало, не просилося на руки, просто тихо дихало десь поруч. Тихий, отже Тишко.

Першим ділом Назар повіз його до ветклініки на Келецькій. Лікарка оглянула вуха, зазирнула в рот, послухала.

— Загалом здоровий, — сказала вона. — Худенький, але це наживне. А от що я вам скажу: вуличні коти, які пережили холоди, потім довго мерзнуть. Шукатимуть тепло, де тільки можна. Не дивуйтеся, якщо він спатиме на ноутбуці.

Він і спав. На ноутбуці, на зарядці від телефону, на кришці мультиварки, поки вона не вихолола. А коли Назар уперше поїхав на три дні й попросив Галину Іванівну заходити годувати кота, то по поверненні знайшов Тишка у ванній. Той лежав, згорнувшись у мисці для білизни, на зім’ятому рушнику, і дивився на господаря з таким докором, що Назар відчув себе останнім негідником.

— Ну вибач, — сказав він. — Я ж повернувся.

Тишко підійшов, понюхав його черевики, потерся об щиколотку і вперше за весь час замуркотів. Негучно, з хрипотою, наче тільки вчився.

* * *

Після тієї нічної ванни Назар довго не міг заснути. Тишко зрештою вгрівся в нього під боком, а Назар лежав і перебирав у голові квартиру. Плитка у ванній. Ламінат на кухні. Лінолеум у коридорі, який узимку холодний, хоч що роби. Кіт ходить по цьому босий цілий день. Назара немає вдома тижнями. Батареї в будинку гріють як захочуть.

Вранці він подзвонив Віталію, однокласнику, який давно займався ремонтом квартир і брався за все, від шпаклівки до ванних кімнат під ключ.

— Тепла підлога? — перепитав Віталій. — Можна. Стяжка в тебе нормальна, переробляти не треба. У ванну покладемо нагрівальні мати під плитку, а на кухню й у коридор інфрачервону плівку під ламінат. Терморегулятор поставимо з таймером, щоб світло даремно не палити.

— А скільки воно їсть, якщо працює цілий день?

— Якщо правильно налаштувати, то не так страшно, як люди думають. Головне, не ганяй на максимумі. Плюс-мінус як ще один обігрівач, тільки тепло йде знизу. А тобі навіщо раптом? Ти ж удома буваєш раз на місяць.

Назар помовчав.

— Не мені. Котові.

У слухавці стало тихо. Потім Віталій засміявся, не зло, а так, як сміються, коли розуміють.

— Ну ти даєш. Гаразд. Коли в тебе наступне відрядження?

— У понеділок, на тиждень до Луцька.

— От і чудово. Кота віддаси сусідці, а ми за тиждень усе зробимо. Приїдеш, а там тепло.

* * *

Того тижня Назар дзвонив Галині Іванівні щовечора.

— Їсть? — питав він.

— Їсть, їсть. Ася на нього шипить, а він сидить у кутку біля батареї й робить вигляд, що його нема. Розумний. Ти краще скажи, що там у тебе грюкало три дні? Я думала, стіни розбираєте.

— Сюрприз, Галино Іванівно.

— Для кого сюрприз? Для кота?

— Для кота.

Вона хмикнула, але Назар чув, що вона всміхається.

Віталій надсилав фото: розкладені мати, сірі смуги плівки, потім знову плитка, ламінат, акуратний білий регулятор на стіні в коридорі. В останньому повідомленні написав коротко: «Готово. Поставив двадцять шість градусів. Перевірив босими ногами, як на пляжі».

* * *

Назар приїхав пізно ввечері в п’ятницю. Тишко, побачивши його на порозі в сусідки, одразу вчепився в куртку і так і їхав на руках два поверхи вгору. Галина Іванівна вийшла на сходи слідом.

— Я теж хочу подивитися, — заявила вона. — Тиждень слухала, як вони там гупають, маю право.

Назар відчинив двері, увімкнув світло і поставив кота на підлогу в коридорі.

Він уявляв цю мить багато разів, поки трясся в машині з Луцька. Тишко ступає лапою, здивовано зупиняється, а тоді лягає на бік і розтягується на весь свій невеликий зріст. Як на сонці.

Тишко ступив. Зупинився. Понюхав ламінат. А тоді розвернувся, пішов назад до дверей і вмостився на Назарових черевиках, які той щойно зняв. Мокрих від снігу й холодних.

— Ну от, — розгублено сказав Назар. — А я старався.

Галина Іванівна, яка так і стояла на порозі, раптом засміялася і змахнула щось з-під окулярів.

— Дурненький ти, Назарчику, хоч і інженер. Він же тиждень тебе чекав. Йому зараз твої черевики тепліші за всю твою підлогу.

Вона пішла, а Назар так і сидів навпочіпки біля дверей, поки Тишко не задрімав просто на черевиках.

* * *

Підлогу кіт таки оцінив. Наступного ранку, коли Назар варив каву, Тишко вийшов на кухню, на хвилину завмер посеред ламінату, а потім повільно, з якоюсь урочистістю, ліг. Спочатку на живіт, потім на бік, а далі витягнув усі чотири лапи й перекотився на спину, підставивши пузо. Так лягають тільки ті, хто вже нікого не боїться.

Ванна теж перестала бути страшною. Купатися все одно іноді доводиться, бо за пральну машину Тишко лазить і досі. Але тепер він не тремтить під рушником, а виривається і йде сохнути на плитку біля самого регулятора, де найтепліше. Лежить там, вилизується і поглядає на Назара так, ніби це він сам усе придумав.

А Назар відтоді змінив одну річ. Поговорив з начальником і вперше за шість років відмовився від двох довгих відряджень поспіль. Тепер він їздить коротше. І сумка в коридорі вже не стоїть напіврозібрана: він ховає її в шафу.

Тепла підлога, як з’ясувалося, гріє лапи. А щоб кіт забув холод під лавкою, треба, щоб увечері хтось повертався додому. Тишко чує Назарові кроки ще біля ліфта. Іде до дверей, сідає на килимок, обгортає лапи хвостом і чекає.