Її дача, її вибір

— Мам, на нашій дачі чужі люди! Ти чуєш? Якась жінка яму під парканом копає!

Олег кричав так, що Ніна Василівна відвела телефон від вуха й глянула на нього, як на будильник, що задзвонив у неділю.

— Чую, синку. Не кричи.

— Як не кричи?! Ключ не підходить! Замок новий! А на гойдалці якийсь хлопчик сидить!

Олег стояв біля хвіртки з відром маринованого м’яса в одній руці й телефоном в іншій. За спиною, в машині з відчиненими дверцятами, Юля намагалася втихомирити дітей, які вже вдруге питали, чому вони не заходять. День обіцяв бути спекотним, і шашлик на нього планували ще з середи.

А за парканом жінка в солом’яному капелюсі спокійно розмічала кілочками грядку вздовж сітки. Почувши, з ким він говорить, вона випросталася й гукнула:

— Передавайте Ніні Василівні вітання! Скажіть, малину вже садимо!

Олег ковтнув.

— Мам, вона каже, що купила в тебе дачу.

— Купила, — підтвердила Ніна Василівна. — У травні. Хороші люди, Оксана й Руслан. Двоє дітей у них.

Пауза.

— Ти продала дачу?

— Продала.

— І нікому не сказала?

— Покупцям сказала. Ріелторові сказала. Нотаріусові теж.

— Мам, ти знущаєшся?

— Ні. Ти спитав — я відповідаю.

Вона сиділа на лавці під навісом, біля ніг стояв пакет із персиками, купленими зранку на базарі. Пахли вони так, що хотілося з’їсти просто зараз, немитими. Попереду між смугастими парасольками блищало море. Хтось тягнув до води надувного крокодила, хтось сперечався через лежак.

— Що там у тебе шумить? — підозріло спитав син.

— Море.

— Яке ще море?

— Звичайне. Солоне. Я зняла квартиру до кінця літа.

Олег замовк так надовго, що вона перевірила, чи не обірвався зв’язок.

— Тобто ти продала нашу дачу і поїхала на море, — нарешті повільно промовив він, ніби диктував.

— Мою дачу, Олеже.

— Нашу! Ми там виросли!

— Виросли. Років тридцять тому. А документи весь цей час були на мене. Скажи, коли саме вона стала вашою? Я, мабуть, пропустила.

— Не чіпляйся до слів.

— Я не чіпляюся. Мені справді цікаво.

Він видихнув у трубку так само, як видихав у дитинстві, коли його кликали з вулиці робити уроки.

— Ти могла хоча б порадитися.

— Могла.

— І?

— Не схотіла.

З-за паркану знову долетів голос жінки в капелюсі, щось про лопату. Хтось із Олегових дітей заплакав.

— У мене м’ясо замариноване, — сказав він уже зовсім іншим, розгубленим голосом. — Три кілограми.

— Юля чудово запікає в духовці, — порадила мати. — Їдь додому, сину. Ввечері передзвониш, якщо захочеш.

* * *

Інна подзвонила за двадцять хвилин. Значить, Олег набрав сестру ще з машини.

— Мамо, це правда?

— Якщо про дачу, то так.

— Ти серйозно все вирішила сама?

— А хто мав вирішувати за мене?

У трубці щось брязнуло: донька, як завжди, коли нервувала, переставляла речі на кухонному столі з місця на місце.

— Там же ділянка велика. Будинок утеплений, вода є. Такі зараз дорого коштують.

— Я помітила.

— І за скільки ти…

— Інно. Ти можеш хоч п’ять хвилин поговорити зі мною як донька, а не як агентка з нерухомості?

— Я просто питаю.

— А я просто відповідаю: за нормальні гроші.

— А нам що робити? Данило мав їхати туди в липні на цілий тиждень.

— Можна зняти будиночок за містом. Зараз такого багато.

— Мам, це не те.

— Згодна, — сказала Ніна Василівна. — Не те.

Інна помовчала, а тоді спитала зовсім тихо, вже без грошей у голосі:

— Тобі хоч не шкода?

На це питання Ніна Василівна одразу не відповіла.

* * *

Шкода було. Тільки не дошок і не грядок.

Дачу вони купили з Миколою, коли Олегові було одинадцять, а Інні вісім. Тоді там стояв щитовий будиночок із кривим ґанком, води не було, світло вимикалося від кожного вітру, а від зупинки йшли пішки хвилин двадцять, з торбами в обох руках. Діти цього не помічали. Вони бігали босоніж, їли полуницю просто з грядки, недомиту, з піском, і щовечора сварилися, чия черга гойдатися. Гойдалку Микола почепив на гілку горіха першого ж літа, а потім двічі міняв мотузки.

Він усе робив сам. Новий паркан, веранда, теплиця, згодом вода в будинку й нормальна проводка. Дача з кожним роком ставала зручнішою. І з кожним роком вимагала більше рук.

Коли Миколи не стало, діти вже жили окремо. Перші місяці приїжджали часто: розбирали батьків сарай, вивозили непотріб, ночували. А далі життя потекло своїм руслом. В Олега – Юля, двоє малих, робота. В Інни – Віталій, Данилко, робота. У всіх свої плани й свої вихідні.

А дача лишилася Ніні Василівні. Уся, повністю, з кожним цвяхом.

Весна там починалася ще до сезону. Після зими ділянка мала такий вигляд, ніби хтось усі ці місяці навмисно перевіряв господиню на міцність: відійшла дошка на сходах, протік жолоб, на доріжках лежить торішнє листя, у сараї відсиріли коробки. Треба було перевірити насос, прибрати повалені вітром гілки, пофарбувати лавку.

Щоквітня вона просила дітей. Не щотижня, ні. Один вихідний. Ну, два.

Олег зазвичай казав «подивлюся по роботі», а потім з’ясовувалося, що саме в ту суботу в нього якісь справи з машиною. Інна погоджувалася легше: «Так, мам, приїдемо». А в п’ятницю ввечері писала: «У Данила тренування» або «Ми обіцяли до свекрів». Наступний тиждень наставав уже тоді, коли половину Ніна Василівна зробила сама.

Кілька років вона ображалася. Потім перестала й почала шукати майстрів. Полагодити сходи, укріпити навіс, обрізати сливи. Кожна робота коштувала грошей, окремо небагато, але дача вміла збирати витрати дрібними порціями, і до осені сума виходила зовсім не смішна.

Зате влітку все змінювалося.

— Мам, ми в суботу приїдемо! З дітьми. І Валя з чоловіком заскочать ненадовго.

«Ненадовго» означало від обіду до пізнього вечора. Посеред тижня дзвонила Інна: «Можна Данила до тебе на п’ять днів? Табір тільки з наступного понеділка». Ніна Василівна брала онука, і їй було з ним добре. Але ж треба і купити, і зварити, і попрати, і стежити, щоб не пропадав цілий день у сусідських хлопців.

Коли з’їжджалися всі, будинок за п’ять хвилин заповнювався сумками, капцями, рушниками, зарядками. Олег із порога питав: «Газ є?» Газ вона купувала заздалегідь. Інна цікавилася гарячою водою. Вода була. Постіль чиста, холодильник увімкнений, світло оплачене. Якщо ламався насос, цього ніхто не помічав, поки мати не знаходила майстра.

А вона дивилася, як Олег розпалює мангал, як Інна розкладає на столі помідори, як онуки стрибають біля гойдалки, і думала: заради цього варто. Тому й тримала дачу. Не заради кабачків.

Минулої осені це скінчилося.

Теплиця зовсім перекосилася, дуги поіржавіли, частина кріплень трималася на чесному слові. Ніна Василівна вирішила не латати її вкотре, а розібрати.

— Приїдеш у суботу? — спитала Олега. — Самій мені те залізо не витягти.

— Мам, найми когось.

— Найму. Половину заплатиш?

Він засміявся:

— А чого це я?

— Бо влітку ви тією теплицею користуєтеся не менше за мене. Огірки з неї чомусь у ваші банки потрапляють.

— Мам, це твоя дача. Ти сама вирішила її тримати.

Увечері вона подзвонила Інні. Попросила приїхати хоч на кілька годин: скласти речі на зиму, прибрати літню кухню.

— Мам, ми цілий тиждень працюємо. Нам теж хочеться відпочити.

— Мені теж.

— То не сади стільки. Це ж твій вибір, займатися ділянкою.

Слово «твій» Ніна Василівна запам’ятала. Не тому, що образилася. Просто вперше почула в ньому точне визначення. Її дача. Її вибір. Її витрати. Її спина.

Теплицю розібрали двоє найнятих чоловіків за пів дня. Вона заплатила, перекрила воду, замкнула будинок і поїхала до міста.

* * *

Зазвичай уже в лютому вона чіпляла на холодильник список: фарба для лавки, перевірити насос, замовити газ, оглянути дах після снігу. Того року папірець так і лишився чистим.

У березні, сидячи ввечері за комп’ютером, вона випадково відкрила сайт оголошень. Подивилася, скільки просять за ділянки в їхньому товаристві. Потім за схожі будинки. Через тиждень покликала оцінювача нерухомості. Нікому не сказала. Навіть собі спершу не зізналася, що рішення вже ухвалене.

У квітні приїхала на дачу. Сніг зійшов, земля була мокра й чорна, на даху сараю лежала зламана гілка. Ніна Василівна пройшлася кімнатами, відчинила шафи, постояла в маленькій кімнаті, де колись спали діти. На шпалерах біля одвірка ще виднілися олівцеві рисочки, якими Микола щоліта міряв їхній зріст.

І зрозуміла: не хоче вона нового сезону. Не хоче знову шукати робітників. Не хоче чути «подивлюся по роботі». Не хоче в п’ятницю тягти з магазину продукти на вісьмох.

Наступного дня вона подзвонила ріелторові.

Перші покупці намагалися збити ціну мало не вдвічі. Другим не сподобалася дорога. Треті довго міряли кімнати рулеткою, зазирнули в сарай і пообіцяли подумати. А потім приїхали Оксана й Руслан із двома школярами. Оксана ще біля хвіртки почала розмірковувати, де посадить малину. Руслан одразу пішов дивитися насос. А діти знайшли гойдалку на горіху й за хвилину вже сперечалися, чия черга.

Ніна Василівна дивилася на них і раптом побачила Олега з Інною тридцятилітньої давнини. Ціну вона більше не обговорювала.

Меблі лишила майже всі. Забрала фотографії, документи, Миколині інструменти й кілька коробок дрібниць. А ще, перш ніж віддати ключі, взяла ніж і акуратно вирізала зі шпалер смужку з тими олівцевими рисочками. Згорнула трубочкою й поклала в сумку.

Частину грошей поклала на депозит. А тоді відкрила сайт оренди житла біля моря.

Біля моря вона не була бозна-скільки. І хотілося не тиждень у готелі, коли перші три дні звикаєш, а останні два пакуєш валізу. Хотілося прокидатися, коли прокинулася, ходити по фрукти, йти до води, коли заманеться, і нікуди не поспішати. Уперше за багато років літо мало належати тільки їй.

Знайшла однокімнатну квартиру за п’ятнадцять хвилин від пляжу. Зняла до кінця серпня. І знову нікому не сказала. Не з помсти. Просто вперше не хотіла обговорювати власне рішення.

* * *

Олег передзвонив увечері, коли сонце вже сідало у воду. Говорив тихіше, ніж уранці.

— Мам, давай нормально.

— Давай.

— Я не розумію, нащо було все приховувати.

— Бо я знала, яка буде розмова. Така, як сьогодні.

— Але ж попередити могла.

— Навіщо?

Він подумав.

— Щоб ми знали.

— Тепер знаєте.

Знову пауза. А тоді він сказав те, заради чого, мабуть, і дзвонив:

— У мене, між іншим, були плани на ту дачу.

Ніна Василівна зупинилася посеред набережної.

— Які?

— Ну… на майбутнє. Думав, діти підростуть, частіше їздитимемо. А потім, може, взагалі собі залишу.

— Хто тобі обіцяв її залишити?

— Ніхто. Але це ж логічно.

— Для кого?

— Мам, ну не чужим же людям вона мала дістатися!

— Олеже, ти розраховував на мою власність. І при цьому навіть теплицю мені розібрати не приїхав.

— І через одну розмову ти продала дачу?

— Не через одну. Хочеш, нагадаю?

— Що нагадаєш?

— Позаминулий квітень. Гілки після зими, ціла купа біля паркану. Ти сказав, що машина на сервісі. Травень — треба було підняти дошки на горище. «Цими вихідними ніяк». Того ж року в жовтні — прибрати ділянку перед зимою. Ти взагалі не відповів, а через два дні перезвонив і спитав, чи не лишилося в мене сала. Торік у квітні знову «подивлюся по роботі». Інна — свекри, тренування, «давай наступного тижня». Продовжувати?

У трубці було тихо.

— За три роки ти приїхав допомагати двічі, — спокійно сказала вона. — Першого разу забрати батькову бензопилу, бо вона тобі знадобилася. Другого — бо Юля тебе присоромила. Інна приїхала один раз. А шашлики я не рахувала. Їх стільки було, що я б збилася.

— Ти що… все це пам’ятаєш?

— Синку, я пам’ятаю, у якій сорочці ти пішов до першого класу. Думаєш, я забуду, скільки разів мені казали «ні»?

Олег не сперечався. Попрощався якось незграбно й поклав трубку.

* * *

Інна написала ближче до десятої: «Можна подзвонити?»

— Олег розповів, — почала вона обережно. — Мам, я чесно не пам’ятала, що ти стільки разів просила.

— Знаю.

— Звідки?

— Той, хто відмовляє, забуває наступного ж дня. А той, кому відмовили, пам’ятає роками. Так завжди.

Інна зітхнула.

— Ми, мабуть, справді звикли, що там усе якось саме собою.

Ніна Василівна нічого не відповіла. Це було перше розумне речення за цілий день, і вона дала йому спокійно прозвучати.

— А за скільки все-таки продала? — не втрималася донька.

Мати засміялася.

— Ти не здаєшся.

— Ну цікаво ж!

— Гроші добрі. Частина на депозиті. Решта лежить.

— А що купуватимеш? Квартиру біля моря?

— Може бути.

— Чи повернешся?

— Може бути.

— З тобою неможливо розмовляти!

— Чому? Я дуже докладно відповідаю.

— Ти це спеціально.

— Трішечки.

* * *

Літо розклалося зручно, як рушник на гарячому піску.

Зранку вона ходила на базар по абрикоси й молоду картоплю. Потім до моря, поки не спекотно. Удень читала на балконі, прикривши обличчя капелюхом. Із сусіднього під’їзду до неї прибилася Раїса Іванівна, теж приїжджа, балакуча, з парасолькою в горошок, і вони вдвох їздили на екскурсії: до маяка, на солоні озера, на вечірню прогулянку катером.

Уперше за багато років Ніна Василівна прокидалася в суботу й не думала, що сьогодні треба щось встигнути. Не було трави, яку пора косити. Не було даху, який треба оглянути після зливи. Не було чекання дітей, що обіцяли бути о десятій, а з’являлися після обіду.

Одного вечора їй прийшло повідомлення з незнайомого номера. Фотографія: рядок молодих кущиків уздовж паркану, а на задньому плані на гойдалці двоє дітей. «Ніно Василівно, це Оксана. Малина прийнялася! Гойдалку не чіпали, діти з неї не злазять. Дякуємо вам». Вона довго дивилася на ту фотографію. А потім відповіла: «Мотузки міняйте раз на три роки. Мій чоловік так робив».

У липні на тиждень приїхав Олег із сім’єю. Зняли номер неподалік. Першого вечора сиділи в кафе: онуки навперебій розповідали, хто далі запливав, Юля гортала фотографії в телефоні. А після вечері мати з сином удвох пішли вздовж моря.

— Мам, я тоді перегнув.

Він трохи пройшов мовчки.

— Я правда думав, що потім заберу її собі. Ну… як батькову.

— Чому ж ніколи не казав?

— А нащо? Здавалося, і так усе зрозуміло.

— Ото ж бо й воно, — сказала Ніна Василівна. — Усім усе було зрозуміло. Крім мене.

Наступного дня приїхала Інна з Данилом. Квартиру винайняла далі від центру й одразу пожалілася на ціни.

— Уявляєш, скільки тут просять за нормальну двокімнатну?

— Уявляю.

— Ти чого посміхаєшся?

— Трішечки.

Інна теж розсміялася.

Останнього вечора вони сиділи втрьох на веранді кафе. Олег покрутив склянку й обережно почав:

— Мам, а ти вирішила, що далі?

— Після серпня? Повернуся додому.

— А потім?

— А потім осінь.

— Мам…

— Він про гроші, — підказала Інна.

— Я зрозуміла, — сказала Ніна Василівна. — Ще не вирішила.

— Може, все-таки квартиру тут? — спитала донька.

— Може.

— А міську не продаватимеш?

Олег швидко підняв руки:

— Усе, мовчу!

Мати подивилася на нього й засміялася:

— Навчився.

— Дуже швидко, — буркнув він.

І тоді Ніна Василівна сказала те, що берегла від початку літа:

— У мене вдома в коридорі стоять дві коробки. Одна підписана «Олег», друга «Інна». Там ваші шкільні грамоти, малюнки, дачні фотографії. Батькові інструменти, Олеже, теж там. Усі, крім бензопили, вона в тебе давно. — Вона дістала з сумки згорнуту трубочкою смужку шпалер. — А це я вам обом привезла.

Інна розгорнула її першою. Олівцеві рисочки, дати, батьковим почерком: «Олег — 1996», «Інночка — 1996», «Олег — 1999», «Інночка — 1999».

Донька довго мовчала, а потім відвернулася до моря. Олег узяв смужку, провів пальцем по найвищій рисочці й нічого не сказав. Тільки склянку відсунув.

* * *

Двадцять восьмого серпня Ніна Василівна прокинулася раніше за будильник. Валіза стояла біля дверей уже зібрана, на столі лежали ключі для господині. Повітря за вікном стало прохолоднішим, ніж у липні, а море вдалині блищало так, ніби наостанок спеціально старалося.

Вона зварила каву й вийшла на балкон. Телефон лежав поруч. Жодних фотографій протеклого навісу. Жодних питань, чи купила вона газ на вихідні.

Тільки одне повідомлення від Олега, надіслане ще вночі:

«Мам, як повернешся, скажи, що треба зробити в квартирі. Я приїду сам. Без нагадувань».

Ніна Василівна прочитала його двічі. Посміхнулася. І неквапом набрала:

«Подивлюся по роботі».

Надіслала. Допила каву. А тоді дописала:

«Жартую. Субота, десята. Тільки о десятій, синку, а не після обіду».

І пішла до моря попрощатися.