Коробка, перев’язана бечівкою

Таксі обіцяли за дванадцять хвилин, і Лідія Пилипівна вирішила, що цього якраз вистачить, щоб піти тихо.

Вона поставила три сумки на лавку біля під’їзду, вентилятор притулила збоку — білий, з рожевою кнопкою, шнур намотаний на підставку. Сіла на самий край, щоб не займати місця, хоча займати його не було в кого: о сьомій ранку двір стояв порожній. Тільки двірник згрібав каштанове листя під бордюр, і віник у нього шкрябав по асфальту так, ніби хтось у сусідній кімнаті не може заснути.

Жовтень цього року видався зарано холодним. Лідія Пилипівна застебнула пальто до самого горла й поклала на коліна коробку з-під взуття, перев’язану бечівкою. Коробку вона не віддала б у багажник нізащо.

На кухні нагорі, під магнітом у вигляді соняшника, лишилася записка: «Іринко, не сердься. Я кімнату знайшла, все добре. Подзвоню ввечері. Котлети в холодильнику, на дві вечері вистачить».

Про котлети вона дописала в самому кінці. Без них записка здавалася їй якоюсь голою.

* * *

Василя Макаровича не стало навесні, саме тоді, коли він збирався перекривати дах над літньою кухнею. Шифер так і лишився лежати під горіхом, накритий плівкою. Лідія Пилипівна ходила повз нього щоранку й щоранку думала: треба когось попросити прибрати. І не просила.

Ірина дзвонила щовечора о дев’ятій, коли вже нагодувала своїх і перемила посуд.

— Мам, ну навіщо тобі одній та хата? Взимку вугілля тягати, город, хвіртка вічно заїдає. Продавай. Будеш біля нас, я хоч спати спокійно почну.

— Та куди я до вас, доню. У вас дві кімнати.

— Поміститься. Костя не проти, я з ним говорила. Мам, я серйозно. Ти мені що, чужа?

Вона повторювала це в кожній розмові, і на третій тиждень Лідія Пилипівна здалася. Ріелтора знайшли в райцентрі — молодий, у вузьких штанях, усе фотографував на телефон і казав «локація» замість «місце». Покупці приїхали за місяць: подружжя з малою, яка одразу полізла на шовковицю.

Жінка спитала, чи лишиться в хаті шафа-купе. Лідія Пилипівна сказала, що лишиться все, крім того, що влізе в сумки.

Влізло небагато. Альбоми з фотографіями. Сервіз із грушками, який дарували на весілля і з якого за сорок два роки їли разів п’ять. Рушник, що вишивала ще її мати. Годинник із зозулею, якого зозуля давно покинула. І коробка з бечівкою — її Лідія Пилипівна поклала окремо, на переднє сидіння, і всю дорогу трималася за неї рукою.

Вентилятор Ірина наказала взяти сама.

— У нас кондиціонер тільки в спальні, а у вітальні в серпні дихати нема чим. Бери, мам, знадобиться.

* * *

Перший місяць був майже святом. Лідія Пилипівна спала у вітальні на розкладному дивані за шафою, вставала о п’ятій, як звикла в селі, і поки всі спали, встигала зварити борщ, перемити плиту й попрасувати сорочки Кості.

— Мамо, ну що ти, — сміялася Ірина. — Відпочивай. Ти в гостях.

«У гостях» — тоді це пролетіло повз вуха.

Костя працював з дому. Його стіл із двома моніторами стояв у тій самій вітальні, за метр від дивана, і щодня з десятої до шостої він сидів у навушниках, говорив англійською з людьми, яких ніхто не бачив, і просив говорити тихіше.

Лідія Пилипівна навчилася ходити по квартирі боком,, як у чужій хаті. Телевізор не вмикала. Чайник ставила, коли в нього не було дзвінків, і стояла над ним, щоб вимкнути до того, як засвистить.

На початку жовтня вона почала помічати, що Ірина не дивиться на неї, коли каже щось важливе. Дивиться в телефон, у вікно, на свої руки.

— Мам, ти знову переставила банки в шафці?

— Та я ж тільки крупи догори, щоб тобі зручніше…

— Костя не може знайти каву. Він нервує. Не треба, гаразд? Я сама.

А потім була ніч, коли Лідія Пилипівна встала попити води й зупинилася в коридорі, бо зі спальні говорили. Двері були причинені, не зачинені.

— Іро, я нічого проти мами не маю. Чесно. Вона золота. Але я вже два місяці не можу вийти на власну кухню в чому хочу. У мене в обід дзвінок із замовником, а за спиною хтось ріже цибулю. Ти казала — поки оговтається. Місяць, два.

— А куди їй тепер? Хати вже нема.

— Ну грoші ж від хати є. Хай винайме щось поруч. Будеш до неї ходити хоч щодня.

Ірина довго мовчала. Потім сказала:

— Я не знаю, як їй це сказати.

Лідія Пилипівна води так і не попила. Повернулася на диван і пролежала до ранку з розплющеними очима, слухаючи, як у холодильнику щось клацає.

Кімнату вона знайшла за три дні, з оголошення на стовпі біля ринку. Хазяйка, Раїса Федорівна, жила сама з котом Кузьмою і дуже зраділа, що квартирантка буде «не студентка і не з собакою». Взяла грoші за два місяці наперед і показала, як вмикається бойлер.

Ірині Лідія Пилипівна нічого не сказала. Вирішила, що так буде легше всім. Особливо доньці — не доведеться шукати слів.

* * *

Двері під’їзду гримнули так, що двірник обернувся.

Ірина вискочила в халаті й куртці Кості, накинутій поверх, у капцях на босу ногу. В руці — записка з соняшником.

— Мамо! Ти що робиш?

— Їду, доню. Не кричи, люди сплять.

— Куди їдеш? Яка кімната? Ти коли встигла?

— Біля ринку. Хазяйка хороша, кота тримає. Мені там буде добре, а вам — просторіше. Іди в хату, ти ж роздягнена.

— Мам, ти чого мені не сказала?

Лідія Пилипівна поправила коробку на колінах.

— Бо ти б сказала, щоб я лишалася. А потім знову б дивилася в телефон, коли зі мною говориш.

Ірина відкрила рот і закрила. Сіла поруч на холодну лавку. Від капців на асфальті лишилися мокрі сліди.

Вони посиділи так з хвилину. Потім Ірина кивнула на коробку:

— Що це в тебе? Ти її і в машині з рук не випускала, я ще тоді помітила.

— Твоє.

— Моє?

Лідія Пилипівна розв’язала бечівку. Вузол був тугий, затягнутий багато років тому, і пальці не відразу з ним упоралися.

Зверху лежали малюнки. Десятки малюнків на зошитових аркушах і на шпалерах із зворотного боку: хата з димом із труби, корова з п’ятьма ногами, мама в червоній спідниці, яка на зріст вища за хату. Під ними — грамота за перший клас, «Нагороджується Ірина за відмінне навчання та зразкову поведінку», з печаткою, що трохи розпливлася. Ще нижче — пара коричневих черевичків на шнурках, таких маленьких, що вмістилися б на одній долоні. На лівому носку була латка.

— Ти в них перші кроки робила, — сказала Лідія Пилипівна. — Від печі до батька. Він тоді аж заплакав, а потім казав, що то дим.

Ірина взяла черевичок. Повертіла. Нічого не сказала.

А тоді витягла з самого низу аркуш, складений учетверо. Розгорнула. На ньому був намальований автобус, а біля автобуса — мала дівчинка, яка махає рукою. Унизу кривими друкованими літерами, половина з них дзеркально:

«МАМО ТИ Ж КАЗАЛА НИНАДОВГО»

— Пам’ятаєш? — тихо спитала Лідія Пилипівна.

Ірина не пам’ятала. А потім пам’ять підкинула: запах чужої квартири бабиної сестри, сірий ранок, мамину спину біля автобуса. Їй тоді було шість. Мама поїхала за кордон на збір яблук — сказала, на три тижні. Повернулася за два місяці, бо там не заплатили вчасно і довелося чекати. Привезла жуйки, ляльку з білим волоссям і гроші на те, щоб у хаті нарешті поклали лінолеум.

— Ти мене тоді тиждень до себе не підпускала, — сказала Лідія Пилипівна. — Ховалася під стіл. А потім принесла оце й поклала мені на подушку. Я його в коробку, і відтоді все туди складала. Усе, що від тебе.

Вона помовчала й додала, ніби між іншим:

— У хаті ж твоя кімната так і стояла, Іринко. Тридцять років. Батько хотів там майстерню зробити, верстат поставити. Я не дала. Казала: а як приїде з дітьми, де спатимуть? Шпалери з метеликами так і не переклеїла. Покупці, мабуть, уже здерли.

Ірина поклала черевичок назад. Дуже обережно, носком до носка.

Тридцять років мама тримала для неї кімнату, в яку вона приїжджала від сили двічі на рік і ночувала одну ніч. А вона за два місяці не звільнила мамі навіть полиці в шафі. Мамині кофти так і лежали в сумці під диваном, бо «потім розберемо».

— Мамо, — сказала Ірина й не впізнала свого голосу. — Мамо, ну що ж ти…

Більше нічого не вийшло. Вона притулилася чолом до маминого плеча, як колись під тим столом, і заплакала — некрасиво, з хлипанням, у чужій куртці на голий халат.

* * *

Таксі в’їхало у двір, коли Ірина ще не підвела голови. Водій опустив скло:

— На ринок хто замовляв?

Але раніше, ніж Лідія Пилипівна встигла підвестися, з під’їзду вийшов Костя. Неголений, у спортивних штанях і светрі навиворіт, із гаманцем у руці. Він підійшов до таксі, щось сказав водієві, простягнув грoші. Машина постояла ще трохи й поїхала.

Костя узяв дві найважчі сумки. Постояв. Подивився на тещу, потім на розкриту коробку, з якої визирав черевичок.

— Лідіє Пилипівно… — він кашлянув. — Ходімо додому. Холодно. Я… я не так усе сказав тоді. Ви чули, так?

Вона не відповіла, і це була відповідь.

— Не треба вам ні до якої Раїси, — сказав він уже твердіше. — Я свій стіл на балкон винесу. Давно хотів його утеплити, все руки не доходили. Зроблю нормальний кабінет, з обігрівачем. А вітальня буде ваша. З дверима.

— А грoшей за кімнату мені вже не повернуть, — сказала Лідія Пилипівна, і Ірина крізь сльози засміялася.

— Та й нехай не повертають, мам.

* * *

Ремонт на балконі розтягнувся до грудня. Костя сам клав утеплювач, сам різав гіпсокартон і вперше в житті дізнався, скільки коштує нормальний металопластиковий блок із вікном. Лідія Пилипівна носила йому чай і більше не стояла над чайником, щоб той не засвистів.

Ввечері, коли малювали плани, Ірина якось сказала, не відводячи очей:

— Мам, а давай грoші від хати не чіпатимемо. Ми з Костею теж трохи відклали. Через рік-два продамо цю квартиру і візьмемо трикімнатну. Щоб у тебе була своя кімната. Справжня.

— З метеликами? — спитала Лідія Пилипівна.

— Хоч із жирафами.

Раїса Федорівна грoші таки повернула — половину. Сказала по телефону, що вона й так здогадувалася, що «таку маму довго в квартирантах не протримають».

Коробка з бечівкою тепер стоїть на шафі у вітальні. Лідія Пилипівна її більше не перев’язує. А аркуш з автобусом Ірина забрала собі, вклала в рамку й повісила в коридорі, біля дзеркала. Костя спершу питав, що за дивна картинка, а потім перестав.

Вентилятор чекає літа в кутку за диваном. Ірина каже, що ним більше ніхто не користуватиметься, бо в кожній кімнаті нової квартири буде кондиціонер. Лідія Пилипівна не сперечається.

Але й викидати його не дає. Нехай стоїть. Він, як і вона, приїхав сюди ненадовго.

А лишився.