Куди душа забажає

Посвідчення водія Галина носила в гаманці вже дев’ятий день і нікому його не показувала. Навіть сестрі по телефону не сказала. Коли Микола йшов до гаража, вона діставала цю пластикову картку, клала на кухонний стіл поруч із цукорницею й просто дивилася. На фото вийшла трохи розгубленою, з неслухняним пасмом над чолом. Але під фотографією стояло її ім’я. Її власне.

У п’ятдесят сім років Галина вперше за все подружнє життя зробила щось, про що чоловік навіть не здогадувався.

* * *

Микола возив її тридцять п’ять років. Спершу на синій «Таврії», якою дуже пишався й щонеділі мив біля колонки, потім на вживаному «Ланосі». Возив на базар, до свекрухи копати картоплю, у різні установи по довідки, на весілля до далеких родичів. Галина сиділа праворуч, тримала на колінах сумку або каструлю з голубцями й дивилася у вікно. Куди їхати і коли вирушати, вирішував він.

Про права вона вперше заговорила, коли Катруся пішла до першого класу. Микола тоді засміявся так щиро, наче вона розповіла анекдот.

— Галю, яке тобі кермо? У тебе двоє малих на руках і робота. Я ж вожу.

Вдруге вона спитала, коли діти виросли й роз’їхалися. Тоді саме батькам знадобилася її допомога, і Галина три роки моталася між домом, роботою і їхньою хатою на краю села. Потім з’явилася онука Іринка, і вихідні знову розписалися наперед. А Микола щоразу повторював одне й те саме, тільки з роками додавав нові слова:

— Навіщо тобі ті права? Скажи, куди треба, я відвезу. Та й у твоєму віці вже пізно вчитися. Там молоді хлопці по три рази складають.

«Куди треба» на ділі означало куди треба йому. До кума на рибалку, до Степана перекривати дах, на авторинок подивитися запчастини. А до сестри Віри, яка жила в сусідньому місті за шістдесят кілометрів, Галина мусила проситися тижнів за два.

— На цих вихідних ніяк, обіцяв Степанові з дахом, — казав Микола. — На наступних подивимося.

На наступних ішов дощ. Або показували футбол. Або «Ланос» раптом починав якось не так гудіти, і їхати на ньому було «не варто ризикувати».

Найбільше Галині запам’ятався Вірин шістдесятий день народження. Микола обіцяв відвезти, а зранку визирнув у вікно, побачив мряку й сказав, що в таку погоду нормальні люди сидять удома. Галина поїхала автобусом, із пересадкою на автостанції, з коробкою торта на колінах.

Половину дороги стояла, бо місць не було. Приїхала, коли гості вже доспівували другу пісню. Віра обійняла її у дверях і нічого не спитала. Вона й так усе розуміла.

* * *

Того квітневого ранку Галина вибирала розсаду на ринку. Поруч, просто біля рядів із квітами, припаркувалася маленька червона машина. З неї вийшла жінка, мабуть, її ровесниця, у світлій куртці й зручних кросівках. Купила два ящики розсади, акуратно поставила на заднє сидіння, підклала під них газету, щоб не насипати землі. Потім сіла, глянула в дзеркало, увімкнула поворот і поїхала.

Ні в кого не відпрошувалася, подумала Галина. І ні на кого не чекала.

Дорогою додому вона пройшла повз вивіску автошколи на другому поверсі над магазином тканин. Ця вивіска висіла там років десять, і Галина ходила під нею сотні разів. Того дня вона піднялася сходами.

Дівчина-адміністраторка привітно всміхнулася й потягнулася по бланк.

— Записуєте доньку чи онуку?

— Себе, — сказала Галина й сама здивувалася, як рівно це прозвучало.

* * *

Правила вона вчила вечорами на кухні. Микола в кімнаті дивився новини, потім серіал, і звук телевізора чудово прикривав її бурмотіння над тестами в телефоні. Підручник жив у шухляді з рушниками, під вишитим, який мама подарувала ще на весілля. Туди Микола не заглядав ніколи.

На практичні заняття Галина ходила по вівторках і четвергах. Чоловікові казала, що йде на ринок. Брехати вона не вміла все життя, тож після кожного уроку справді заходила на ринок і поверталася з торбою яблук чи кабачків. Микола одного разу здивувався, чого це в них стільки кабачків, але допитуватися не став.

Інструктор Назар був молодий, спокійний і звертався до неї «пані Галино». На першому занятті вона заглушила двигун сім разів поспіль. Долоні були мокрі, серце калатало десь у вухах.

— Пані Галино, ви не на мене дивіться, — терпляче казав Назар. — Ви в дзеркало дивіться. Я нікуди не подінуся, а от дорога вам потрібна вся.

До кінця літа вона вже рушала плавно, впевнено перемикала передачі й навіть паркувалася біля бордюру з першої спроби. Назар хвалив її скупо, але щиро.

* * *

Перший іспит Галина провалила на гірці. Машина відкотилася назад на якийсь десяток сантиметрів, і екзаменатор, не підводячи очей від планшета, сказав: «На жаль». Другий іспит закінчився на паркуванні в бокс: вона зачепила стійку, бо поспішала і вже наперед злякалася.

Обидва рази вона плакала дорогою додому. Тихо, у маршрутці, відвернувшись до вікна. Удруге жінка з сусіднього сидіння мовчки простягнула їй паперову хусточку, і від цієї чужої доброти стало ще гірше.

Удома Микола глянув на її червоні очі.

— Ти чого така? На ринку обрахували?

— Цибулю чистила, — відповіла Галина і пішла ставити чайник.

Утретє вона прийшла на іспит у тій самій блакитній блузці, що й першого разу, бо вирішила, що блузка тут ні до чого. Проїхала спокійно, без жодного зайвого руху. Екзаменатор, сивий чоловік років шістдесяти, розписався в документах і несподівано всміхнувся:

— Вітаю. Ви їхали спокійніше, ніж половина молодих, яких я сьогодні бачив.

Галина вийшла надвір, сіла на лавку під кленом і засміялася. Сама, вголос, так, що на неї озирнулися двоє хлопців біля входу. Їй було байдуже.

* * *

Грoші лежали в шафі, у конверті між простирадлами. Галина відкладала їх із зарплати майже двадцять років, поки працювала на хлібозаводі. По трохи, «на всяк випадок». Конверт товщав, а той випадок усе не наставав.

Тепер вона вирішила, що він настав.

Машину знайшла через оголошення на сусідній вулиці. Молоде подружжя продавало сріблястий хетчбек, бо в них народилися двійнята і потрібне було щось просторіше. Машині було одинадцять років, але її явно доглядали: у салоні пахло ялинкою-ароматизатором, у бардачку лежала акуратна папка з усіма документами. Галина попросила Назара глянути. Той обійшов авто, послухав двигун, зазирнув під капот і кивнув:

— Беріть, пані Галино. Чесна машина.

Оформлення зайняло один ранок. Додому вона приїхала вже сама, за кермом, і поставила машину просто під вікнами.

* * *

Микола побачив її, коли вийшов до гаража. Галина стежила з-за фіранки. Він зупинився, потім повільно обійшов машину по колу. Постукав носком черевика по колесу. Зазирнув у салон, де на пасажирському сидінні лежала її сумка. Постояв, засунувши руки в кишені куртки. Галина бачила, як він ворушить губами, але не чула ні слова.

Потім він піднявся в квартиру, зупинився у дверях кухні й довго мовчав.

— І куди ти тепер зібралася їздити? — нарешті спитав він.

Галина витерла руки рушником і всміхнулася.

— Спершу до Віри. А далі, Миколо, куди схочу. Я п’ятдесят сім років чекала. Якось уже розберуся з маршрутом.

Три дні він із нею майже не говорив. За вечерею обговорював новини, ціни на бензин, сусіда, що поміняв паркан. Про машину ні слова. А на четвертий ранок Галина знайшла біля переднього колеса каністру омивача. Нову, ще з магазинною наклейкою. Микола в цей час старанно читав газету й на неї не дивився.

* * *

До Віри вона поїхала в середині жовтня. Над полями ще лежав ранковий туман, на узбіччях жовтіли купки листя. Галина їхала сімдесят, тримала кермо обома руками й нікуди не поспішала. Фури обганяли її одна за одною, і їй було до цього байдуже. Радіо вона не вмикала: хотілося чути дорогу, двигун і саму себе.

Віра чекала біля хвіртки в чоловіковій куртці, накинутій поверх халата. Коли сріблястий хетчбек зупинився біля паркану, вона підійшла, зазирнула у вікно і сплеснула руками.

— Ти сама?! Галю, ти що, сама за кермом?

— Сама, — сказала Галина. — Став чайник.

Вони просиділи на кухні до вечора, з яблучним пирогом і старими фотографіями, згадували батьків і сміялися з дурниць, як колись у дитинстві. Дорогою назад Галина зупинилася біля придорожнього прилавка й купила гарбуз. Великий, рудий, зовсім їй не потрібний. Просто тому, що могла зупинитися де завгодно і ніхто не зітхав на пасажирському сидінні, що вже темніє.

* * *

Минув місяць. У Миколиного «Ланоса» відмовив стартер, і машина стояла в гаражі, чекала на запчастину. А в суботу Степан, Миколин брат, справляв шістдесят п’ять років у селі за сорок кілометрів.

У четвер увечері Микола довго ходив по коридору, крутив у руках кашкет. Потім зазирнув на кухню.

— Галю… ти в суботу не зайнята?

Вона відклала ложку.

— А що таке?

— Та Степан же ювілей справляє. А мій стоїть. — Він кашлянув. — Може, відвезеш?

Галина подивилася на нього так довго, що він відвів очі.

— Збирайся. О дев’ятій виїжджаємо.

У суботу він сів поруч і пристебнувся раніше, ніж вона встигла нагадати. Перші кілометрів десять тримався за ручку над дверима і стежив за кожним її рухом. Потім відпустив. Ще трохи згодом відкинувся на спинку сидіння й дивився, як за вікном пропливають поля, затягнуті першим інеєм.

Аж перед самим селом він тихо сказав, не повертаючи голови:

— А ти, Галю, молодець. Пробач, що я в тебе не вірив.

Галина нічого не відповіла. Тільки кивнула, увімкнула поворот і плавно звернула на сільську дорогу.

У бардачку, під папкою з документами, лежав складений учетверо аркуш. Колись, ще після першого проваленого іспиту, вона написала на звороті квитанції з автошколи кілька рядків: «Віра. Море. Карпати. Побачити зорі десь далеко від міста». Навпроти першого пункту вже стояла акуратна галочка.

Решта чекали своєї черги. Тепер уже недовго.