Хризантеми в трилітровій банці

Хризантеми простояли на підвіконні майже три тижні. Вази в орендованій однокімнатній квартирі не було, тож Мар’яна поставила їх у трилітрову банку з-під маминих огірків. Білі, пишні, ще з весілля перев’язані золотою стрічкою. Щоранку вона міняла їм воду і сама не могла пояснити навіщо. Може, тому, що інших подарунків від батьків чоловіка не було. А може, їй просто дуже хотілося вірити, що за цим букетом стоїть хоч щось, крім холоду.

Про букет уже знали всі. На роботі, у під’їзді і навіть у кіоску біля зупинки, де вона щоранку брала хліб.

* * *

— Мар’яночко, а правду кажуть? — Тетяна відклала ножиці, якими різала стрічку на посилки, і подивилася поверх окулярів. — Що свекри тобі тільки квіти подарували?

Мар’яна рівно наклеїла накладну на коробку і розгладила її долонею.

— Правду.

— Та ну. Вони ж при грoшах. Три магазини будматеріалів тримають, усе місто в них плитку купує. Я думала, хоч ключі від квартири вручать. Чи від машини.

— Хризантеми, — повторила Мар’яна. — Білі.

Тетяна хотіла ще щось спитати, але глянула на неї і замовкла. Від цього мовчання стало навіть гірше, ніж від запитань.

Того дня на пошті був завал, люди йшли одне за одним, і Мар’яна була цьому рада. Поки рахуєш здачу й шукаєш посилки на полицях, не встигаєш думати. Але думки все одно наздоганяли.

Вона згадувала, як на весіллі мама підійшла до них з конвертом. Мама сама виростила теличку, навесні продала її і ще пів року відкладала з кожної пенсії, щоб у конверті було не соромно. А ще вишила рушник. Цілу зиму сиділа над ним вечорами під настільною лампою, бо при верхньому світлі вже погано бачила хрестик.

Тітки з села привезли подушки, ковдру, мультиварку. Навіть двоюрідний брат, який сам ледве зводив кінці з кінцями, приїхав з конвертом.

А Олена Сергіївна і Валентин Петрович прийшли останніми. Свекруха в бежевому костюмі простягнула букет, сказала рівним голосом «Вітаємо» і за весь вечір більше до невістки не звернулася. Пішли вони ще до торта.

Костя тоді нервово пожартував, що в батьків завтра рано вранці справи. Гості посміхнулися. Але Мар’яна бачила, як мамині тітки перезирнулися.

* * *

Увечері вона не стрималася.

— Мені Тетяна сьогодні про букет казала. Уже вся пошта знає, Костю. Мені людям у вічі соромно дивитися.

Костя роззувався в коридорі й навіть не підвів голови.

— Та хай говорять. Яка нам різниця?

— Тобі ніякої. А мені є. Твоя мама все зробила навмисно. Вона хотіла показати всім, що я для вашої родини ніхто.

Він випростався, постояв трохи і нічого не відповів. Сперечатися не було сенсу, бо він і сам усе бачив.

Наступного дня Костя поїхав до батьків. Їхній будинок стояв на околиці, за високим парканом з автоматичною брамою. Мати зустріла його в шовковому халаті, з лійкою в руках, вона саме поливала фікус у вітальні.

— О, синку. Яким вітром?

— Мамо, нам треба поговорити.

— Ну, говори, — Олена Сергіївна поставила лійку на підвіконня. — Тільки недовго, о дванадцятій у мене манікюр.

— Про весілля. Про те, як ви з татом там себе поводили.

— А як ми себе поводили? Прийшли, привітали, квіти подарували. Усе як у людей.

— Як у людей? — Костя відчув, що голос зривається. — Усі гості дарували грoші, техніку. Мар’янина мама теличку продала, щоб нам на конверт зібрати. А ви — букет.

Мати знизала плечима.

— Ми нікому нічого не винні. Ми тебе виростили, вивчили, на ноги поставили. Цього, по-моєму, досить.

— Мамо, це було моє весілля. Одне на все життя!

— Поки що одне, — кинула вона і всміхнулася краєчком губ.

— Що ти маєш на увазі?

— Нічого особливого. Просто сьогодні молоді одружуються, а через рік кожен іде своєю дорогою. Не ображайся, синку, я просто дивлюся на речі тверезо.

На голоси з кабінету вийшов батько з планшетом у руці.

— Що тут у вас?

— Костя невдоволений, що ми подарували квіти, — поскаржилася дружина.

— А що з ними не так? Гарний був букет. Я сам вибирав.

— Тату, навіть Мар’янині родичі з села, які пів року на той подарунок збирали, принесли більше, ніж ви.

Валентин Петрович спокійно поклав планшет на стіл.

— Ми не скупі, сину. Ти це знаєш. Ми просто не бачимо сенсу вкладати грoші в людину, яка нам не до душі. І яка, вибач, тобі не пара.

Костя розгубився. Він чекав чого завгодно, виправдань, відмовок, але не такої прямоти.

— Мар’яна — моя дружина!

— На жаль, — тихо сказала Олена Сергіївна.

Він вийшов і так грюкнув дверима, що на брамі заблимав датчик.

Удома Мар’яна чекала його на кухні. Чай давно вистиг.

— Ну що? Вони хоч якось це пояснили?

Костя довго дивився у вікно, де мокре жовте листя прилипало до скла.

— Пояснили. Вони тебе просто не приймають. І навіть не збираються цього приховувати.

Мар’яна сіла на табурет і затулила обличчя долонями. Вона виросла в маленькій хаті, де їх було двоє, вона і мама. Усе дитинство вона мріяла про велику родину, де на свята збираються за довгим столом, сперечаються, сміються, передають одне одному салатницю. Вийшло зовсім інакше.

Того вечора вона вперше не поміняла хризантемам воду.

* * *

Минали тижні, а нічого не змінювалося. Свекри поводилися так, ніби Мар’яни не існувало. На Новий рік вони покликали Костю в ресторан і окремо уточнили, що «Мар’яна, мабуть, до мами поїде». На шістдесятиріччя Валентина Петровича запрошення теж прийшло одне. Костя пішов сам і повернувся за північ, мовчазний, з пакетом фірмових тістечок, які мати передала «тобі, синку, на ранок».

Він дедалі частіше їздив до батьків. То батькові треба допомогти з документами в магазині, то мати попросила відвезти її на ринок по нові саджанці двору, то в них на дачі щось потекло. Мар’яна залишалася сама в однокімнатній квартирі, де опалення взимку ледь жевріло і доводилося спати в шкарпетках. Вона прибирала, готувала, перешивала фіранки, тільки б чимось зайняти руки. А думки щоразу верталися до одного: що вона зробила не так?

У лютому забігла Соломія, подруга ще з училища, з пакетом мандаринів. Роздяглася, глянула на Мар’яну і одразу посерйознішала.

— Ти як, Марусю?

— Нормально, — Мар’яна спробувала всміхнутися, але не вийшло.

— Знову свекруха?

— Вони мене просто не помічають, Соломійко. Ні дзвінка, ні слова. На дні народження не кличуть. Костя їде до них, а я ніби в іншій кімнаті сиджу, за зачиненими дверима.

— А Костя що?

— Каже, мама в нього просто з характером.

Соломія очистила мандарин і поклала половинку перед подругою.

— Характер — це коли людина спалахує, а потім відходить. Або вперта як цап. А коли людина місяцями робить вигляд, що тебе немає, це вже не характер, Марусю.

Мар’яна нічого не відповіла, тільки дивилася на банку на підвіконні. Хризантеми давно засохли, пелюстки стали паперовими і сірими, але викинути їх вона так і не змогла. Соломія зрозуміла, що краще не тиснути, і завела розмову про спільних знайомих.

* * *

Пізно ввечері Костя повернувся від батьків.

— Знову там був? — спитала Мар’яна з кухні.

— Мама просила шафу пересунути. Я на годинку заїхав.

— На годинку. Уже десята.

— Мар’яно, не починай.

— Я не починаю. Я просто питаю, коли в тебе буде годинка для мене.

Він зітхнув і повісив куртку.

— Вона до тебе ще не звикла. Дай їй час.

— Костю, ми пів року одружені! Скільки їй ще треба часу? Рік? Десять?

— Мені теж нелегко між вами двома, зрозумій.

— А мені легко? Я у вашій родині чужа. Мене там навіть не бачать!

Костя промовчав і пішов у кімнату, де ввімкнув телевізор. Мар’яна зачинилася у ванній, відкрила кран, щоб не було чути, і довго дивилася на своє відображення в запітнілому дзеркалі.

Наступного дня вона вирішила спробувати ще раз. Спекла медовик за маминим рецептом, з медом від сусіда-пасічника, тим самим, який мама передала восени в півлітровій баночці з кришкою, обв’язаною ниткою. Коржі вийшли тонкі, рівні, крем ніжний. Мар’яна загорнула торт у пергамент і набрала свекруху.

— Олено Сергіївно, добрий день. Можна я до вас заїду?

— Навіщо?

— Хотілося б просто посидіти, поговорити. Я медовик спекла, за маминим рецептом.

У трубці була коротка пауза.

— Я солодкого не їм. І взагалі, в мене немає часу.

Гудки.

Мар’яна поклала телефон на стіл поруч із тортом. Коли Костя ввечері прийшов, вона розповіла про дзвінок. Він знизав плечима і відрізав собі шматок.

— Ну, ти хоч спробувала.

— Спробувала, — тихо сказала вона. — А ти спробуй з цим жити щодня.

Він доїв і пішов дивитися телевізор.

* * *

Навесні Мар’яна наважилася на розмову, яку відкладала давно. Вона думала, що, може, саме це все змінить. Що коли в домі з’явиться маленький, лід розтане. Свекри захочуть бачити онука, Костя стане ближчим.

— Костю, — сказала вона якось увечері, сідаючи поруч на диван. — А може, нам подумати про дитину?

Він відірвався від телефона.

— Що?

— Я готова стати мамою. А ти?

Костя довго мовчав, крутив телефон у руках.

— Зараз не час, Мар’яно. Я не впевнений у нас. Нам би спершу з цим розібратися.

Вона кивнула, підвелася і пішла на кухню. Руки самі взялися мити вже чисту чашку.

А через кілька днів вона почула ту розмову. Костя стояв на балконі, двері були прочинені, і він, мабуть, думав, що вона спить. Він говорив з матір’ю.

— Мам, та я все розумію… Ні, не кажи так… Ну, може, ти й мала рацію. Може, і поспішив я.

Мар’яна тихо лягла назад і до ранку дивилася в стелю. Плакати вже не хотілося. Усередині було дуже тихо, як у хаті, з якої винесли всі меблі.

* * *

Спортивну сумку вона зібрала за пів години. Виявилося, що речей у неї зовсім небагато: светри, джинси, зарядка від телефона, косметичка. Останнім вона склала мамин рушник, вишитий червоними маками й калиною. Пів року він висів на кухні на гачку, і Мар’яна витирала ним руки обережно, щоб не зіпсувати.

Костя прокинувся, коли вона вже застібала куртку.

— Ти куди так рано?

— До мами.

Він сів на ліжку, подивився на сумку, потім на неї.

— Надовго?

— Не знаю, Костю.

Вона чекала, що він підведеться. Що скаже «не їдь» або хоча б «давай поговоримо». Він потер обличчя долонями.

— Ну… як знаєш. Подзвониш, як доїдеш.

Ключ вона поклала на підвіконня, поруч із банкою, в якій досі стояли сухі хризантеми. Потім тихо зачинила за собою двері.

Перша маршрутка в село йшла о шостій сорок. Падав мокрий березневий сніг і одразу танув на асфальті. Мар’яна сіла біля вікна, поставила сумку на коліна і за всю дорогу жодного разу не глянула в телефон.

Мама чекала на зупинці. У старій стьобаній куртці, з парасолькою, хоч сніг уже майже скінчився. Вона нічого не спитала. Просто забрала в доньки сумку, взяла її під руку, як маленьку, і повела знайомою стежкою до хати.

— Ходімо, доню. Я якраз пиріжків з капустою напекла. Ще теплі.

На кухні пахло тістом і дровами. Мар’яна розстебнула сумку, дістала рушник і повісила його на старий цвях біля мисника. Туди, де він висів усю зиму, поки мама його вишивала.

Мама поставила перед нею чашку чаю, сіла навпроти і накрила її руку своєю, шорсткою й теплою.

Уперше за довгий час Мар’яні не треба було нікому нічого доводити.