Друга чашка

— Бабусю, а хто з вами чай п’є?

Катерина Тимофіївна подивилася на стіл. Дві чашки, дві ложечки, цукорниця посередині — як щовечора о сьомій.

А навпроти дівчинки — порожній стілець.

— Ніхто, серденько, — сказала вона. — Я просто звикла чекати.

* * *

Василя не було вже дванадцять років.

А разом вони прожили сорок вісім. Познайомилися на заводі: вона в цеху, він — електрик, якого присилали, коли гасло світло. Світло в її цеху того місяця гасло підозріло часто.

Чай він пив тільки о сьомій вечора й тільки з однієї чашки — великої, із відбитим на денці номером. Цукор у чашку не кидав: тримав грудочку за щокою й казав, що так солодше.

О сьомій у них узагалі було заведено сідати разом. Хоч би що діялося: ремонт, картопля на балконі, її зміна, його виклики. Василь міг прийти з виклику втомлений, у робочій куртці й з інструментом, але до столу сідав умитий і в чистій сорочці.

— Катю, ставте чайник, — казав він із порога. Чомусь завжди на «ви», сорок вісім років, жартома.

Вечорами він щось лагодив, а вона підшивала. Радіо бурмотіло на серванті. Двічі на рік вони їздили в село до його сестри, брали з собою мішок і верталися з яблуками.

Дітей у них не було. Спершу чекали, потім лікувалися, потім просто перестали про це говорити — і жили собі вдвох.

Василь, правда, завжди знав, у якому дворі в кого народилося, і носив у кишені цукерки. Так, на всяк випадок.

Першого вечора, коли вона вернулася у порожню квартиру, стіл накрився на двох сам — руки зробили це раніше, ніж вона подумала.

Другого — бо вже не змогла інакше.

А потім минув рік, і п’ять, і дванадцять.

— Ну що, Васю, як день минув? — питала вона порожній стілець.

Стілець не відповідав, і це її не бентежило. Головне, що він стояв на своєму місці.

* * *

Подруги відходили одна за одною.

Валентина з другого поверху три роки тому перебралася до дочки в інше місто — дзвонила спершу щотижня, потім на свята, потім перестала. Ніни не стало позаминулої зими.

Далекі родичі озивалися двічі на рік. Говорили правильні слова, питали про здоров’я, передавали вітання й через дві хвилини прощалися.

Дні в Катерини Іванівни були однакові, як сходинки в її під’їзді.

Зранку — аптека й базарчик: хліб, сир, трохи яблук. Продавчиня вже знала й відрізала їй найменший шматочок, бо більший однаково зачерствіє.

Удень — квіти на підвіконні, пилюка на серванті, програма по радіо. Увечері — вікно: з нього добре видно дитячий майданчик і лавку під липою.

Вона розповідала стільцеві про погоду. Про те, що в сорок третій квартирі знову зірвало крана. Про те, що ціни, Васю, ти навіть не уявляєш.

А о сьомій — чайник.

* * *

Того вечора в будинку зникло світло.

Катерина Тимофіївна знайшла в шухляді свічку, поставила її на блюдце — і тут у двері постукали.

На порозі стояла сусідка з п’ятого поверху, молода, у фартусі, з маленькою донькою за руку.

— Вибачте, Катерино Тимофіївно. У нас світло зникло, а в мене на плиті нічого не готове. Можна Маринка трохи у вас побуде? Вона темряви боїться, а я поки щось зварю.

— Та заходьте, заходьте, — заметушилася Катерина Тимофіївна й одразу пішла до буфета.

У буфеті знайшлося печиво, дві цукерки й сушені яблука.

Дівчинка роззулася біля порога, обійшла кімнату, подивилася на фотографії на серванті, помацала в’язаний килимок на спинці дивана.

— А це хто? — спитала вона, тицьнувши пальцем у рамку, де молодий чоловік у кашкеті стояв біля мотоцикла.

— Це дід Василь. Мій чоловік.

— А де він?

— Поїхав, — сказала Катерина Тимофіївна. — Давно.

Маринка кивнула, мовби все зрозуміла, і залізла на стілець біля столу.

І побачила дві чашки.

Катерина Тимофіївна тоді опустила очі. Бо що тут скажеш п’ятирічній дитині.

* * *

Маринка сиділа в неї годину з чимось.

Вони їли печиво при свічці, і дівчинка розповідала про садок, про дівчинку Злату, яка жадібна, і про те, що вона вже вміє писати своє ім’я, тільки літера «р» виходить задом наперед.

Потім світло дали. Прийшла мама, подякувала, забрала дитину — і двері зачинилися.

У квартирі стало дуже тихо.

Катерина Тимофіївна помила дві чашки, витерла їх рушником і поставила на полицю.

І вперше за дванадцять років подумала: може, досить уже.

Може, пора прибрати другу чашку в сервант і накривати на одну, як роблять усі нормальні люди.

Вона простояла з тією чашкою в руках хвилини зо дві.

А потім поставила її назад.

* * *

Наступного вечора у двері постукали знову.

Світло в будинку було.

Катерина Тимофіївна відчинила — а на порозі стояла Маринка. Сама, у куртці навипуск, із пакетом печива в обох руках. Мама чекала трохи вище, на сходах.

— Мама сказала, що до вас можна приходити, — повідомила дівчинка. — А я подумала: чого вам щовечора сидіти самій? Я буду з вами чай пити.

Катерина Тимофіївна притулилася спиною до одвірка.

І заплакала — уперше за багато років не від горя.

Оксана піднялася зі сходів, розгублена.

— Ой, я не хотіла… Вона мені вчора все розказала — про дві чашки. Я півночі не спала. Катерино Тимофіївно, ви вже не сердьтеся, але ми тепер будемо заходити.

— Та заходьте, — сказала Катерина Тимофіївна в рушник. — Заходьте, дівчата. Я печиво своє спечу, а це ваше ми теж поставимо.

* * *

Тепер Маринка приходить майже щодня.

Вони вчаться писати «р» у правильний бік, читають книжку з ведмедями, малюють на зворотах старих листівок. Маринка вже вміє защипувати вареники — криво, зате сама.

Оксана, її мама, заходить по дитину й залишається на пів години: скидає взуття, сідає до столу й розповідає про роботу, про садок, про те, що треба міняти вікна.

Катерина Тимофіївна пече до їхнього приходу. То пісочне, то з яблуками — у неї тепер є для кого.

Вона знову купує на базарчику великий шматок сиру. І ще сметану, і макарони-ракушки, бо Маринка їсть тільки такі.

А на днях дівчинка притягла свій альбом і сказала, що буде малювати її. Малювала довго, висунувши язика. Вийшла жінка з трьома чашками й жовтим сонцем у кутку.

Той малюнок тепер стоїть на серванті. Поруч із рамкою, де Василь у кашкеті біля свого мотоцикла.

А минулого тижня Маринка принесла з дому свою чашку. Маленьку, з полуницею на боці.

Сказала, що буде тримати її тут.

Чашку Василя Катерина Тимофіївна так і не прибрала.

Просто поставила поруч третю.

І тепер о сьомій вечора в неї на столі три чашки.