Ворона, яка дивиться чужими очима
Спробуйте сховати цукерку на очах у шестирічної дитини, і вона полізе по неї тієї ж секунди. Сіра ворона в такій ситуації поведеться зовсім інакше. Вона враз зробить вигляд, ніби її страшенно цікавить суха травинка під ногами. А тим часом запам’ятає все довкола до найменшої дрібниці.
І це лише початок. Те, що ворони виробляють зі своїми запасами, коли на них хтось дивиться, більше схоже на вуличний фокус, ніж на поведінку птаха.
* * *
Осінь для вранових гаряча пора. Ворони, круки, сойки розтягують по закутках горіхи, жолуді, шматочки хліба й ховають їх на зиму. Кожна схованка коштує сил, тож кожну треба вберегти від сусідів. А сусіди не дрімають і стежать один за одним постійно.
Типова картина в будь-якому парку виглядає так. Ворона знаходить на доріжці половинку волоського горіха й прямує до старого дерева, де між корінням м’який мох. А метрів за десять на гілці сидить молодший родич і не зводить з неї очей.
Більшість тварин тут або втекли б зі здобиччю, або поспіхом закопали б її, поки суперник не роздивився. Досвідчена ворона робить третє. Вона діловито видовбує ямку, кладе туди щось непотрібне, наприклад сухий листок, старанно присипає землею, ще й поправляє зверху. І з незворушним виглядом летить геть.
Глядач кидається до схованки й розгрібає її так, що мох летить на всі боки. Порожньо. А справжня здобич увесь цей час була в «фокусниці»: вранові вміють носити їжу в горлі. Вона спокійно переносить горіх туди, де ніхто не бачить.
Такі несправжні схованки орнітологи описували в круків ще десятиліття тому. І чим довше вчені стежили за птахами, тим ясніше ставало: це не випадковість, а розрахунок.
* * *
У зоопсихології це називають теорією розуму. Мовою простою: здатність уявити, що в іншої істоти є свої очі, свої думки і свої плани. Щоб обдурити суперника, птаха мусить подумки сісти на його гілку, зрозуміти, що звідти видно, і передбачити, що він зробить далі.
Для порівняння: людські діти опановують це приблизно в чотири роки. Трирічний малюк щиро вірить, що коли він щось бачив, то бачили й усі.
Ворона ж чудово розуміє різницю. Якщо між нею та цікавим сусідом росте густий кущ, вона ховає їжу одразу й по-справжньому. Щойно з’являється пряма лінія погляду, вмикається обманний маневр.
Віденські вчені перевірили це на круках дуже хитро. У перегородці між вольєрами зробили маленьке вічко, а з-за стіни вмикали запис голосів інших круків. Коли вічко було відкрите, птахи ховали їжу поспіхом і майже не поверталися щось поправляти. Коли закрите, поводилися значно спокійніше, хоча голоси лунали так само. Тобто круки зважали не на сусіда як такого, а на те, чи може він їх бачити.
* * *
Ще кумедніший дослід провели англійські вчені з американськими чагарниковими сойками, близькими родичами ворон. Сойки ховали їжу, поки за ними спостерігала інша птаха. А потім, залишившись на самоті, частина з них поверталася й переносила запаси в нове місце.
І ось що цікаво. Найстаранніше переховували ті сойки, які колись самі встигли поласувати чужими схованками. Птахи без такого досвіду теж іноді переносили їжу, але значно рідше. Виходить, сойка судить про інших за собою: я б так зробила, отже, і сусідка може.
* * *
Ворони впізнають одна одну в обличчя. І людей теж. Американські орнітологи колись ловили ворон для кільцювання в певній гумовій масці. Потім роками ходили в ній тим самим університетським містечком, і птахи щоразу зустрічали маску обуреним гвалтом. Кричали навіть ті ворони, які самі до сітки не потрапляли й вилупилися значно пізніше. Про «небезпечне обличчя» їм розповіли старші. А тепер найдивовижніше: ворони гримали на маску близько сімнадцяти років. Дослід почався 2006 року, і лише 2023-го птахи нарешті перестали на неї зважати.
Працює це й навпаки. Людина, яка взимку щодня насипає в годівницю для птахів насіння, швидко стає для місцевих ворон своєю. Її впізнають серед перехожих навіть у новому пальті.
Садівникам ця пам’ять завдає клопоту. Ворона, яка раз зрозуміла, що опудало на черешні нерухоме, наступного літа на нього й не гляне. Тому засоби для відлякування птахів у саду доводиться міняти щосезону: блискучі стрічки, сітки на дерева, вітряні вертушки.
* * *
Але найцікавіше починається всередині зграї. Обвести сусіда круг пальця з горіхом тут можна, це майже гра. Ніхто за це не мститься, ошуканий просто наступного разу буде уважніший.
Зовсім інша річ, коли йдеться про безпеку всіх. Щойно над деревами з’являється яструб, вранові здіймають тривогу й часто разом проганяють хижака. Хто кричить, той ризикує, бо привертає увагу до себе. І зграя пам’ятає, хто ризикує разом з усіма, а хто відсиджується.
Ті самі віденські вчені грали з круками в обмін: птах віддавав людині шматок хліба й чекав натомість сиру. Одні партнери чесно віддавали сир, інші забирали хліб і з’їдали ласощі самі просто на очах у крука. Навіть через місяць круки пам’ятали, хто з людей нечесний, і не хотіли мати з ним справи.
Схоже, у зграї діє така сама пам’ять. Птаха, яка постійно живе за рахунок чужих запасів і мовчить, коли над зграєю кружляє хижак, ризикує опинитися на узбіччі. Її можуть відтісняти від найкращого корму, рідше сідати поруч, не перебирати їй пір’я, як вранові охоче роблять одне одному. А ночувати такій птасі нерідко доводиться на крайніх, найбільш продуваних гілках.
Вороняче товариство тримається на простому правилі. Дрібна хитрість дозволена, а той, хто ставить під загрозу всю зграю, швидко залишається сам.
Тож коли наступного разу побачите, як ворона з серйозним виглядом щось закопує в газоні, не поспішайте вірити своїм очам. Цілком можливо, що там лише листок. А справжній горіх уже давно лежить деінде, і про це знає тільки вона.
