У мене є цілих чотири слова

— Ти не впізнаєш мене?

Григорій Петрович повернув голову. Поруч на лавку сів високий літній чоловік. Піджак сидів на ньому недоладно: на спині тканина випиналася, ніби під нею щось акуратно склали вдвоє.

— Ні. Не впізнаю, — відповів Григорій Петрович, подумавши.

— А я ж був із тобою від самого твого народження.

— Невже Ангел-охоронець?

— Точно, — відповів той. — Я самий.

* * *

Він сидів на лавці в парку.

Навколо проходили люди. І сонце світило так лагідно, а пташки співали красиві пісні.

Він приходив сюди щодня.

Він залишився один. Дружина давно пішла туди, де пообіцяла чекати на нього. А діти…

Що діти? Вони виросли, і в них були свої діти. Його онуки, які теж уже дорослішали, захоплені своїм життям.

Ось так він і проводив свої дні — у цьому парку, у цілковитій самотності.

Але самотнім він не був. Ні. Він увесь час розмовляв із нею, зі своєю дружиною, і розповідав їй про птахів і запах весняної трави.

— А чому ж ти вирішив заговорити зі мною? — спитав Григорій Петрович. — Невже прийшов мій час?

— Ні, ні! — запротестував Ангел. — Твій час ще не прийшов. Але я вирішив дещо в тебе дізнатися. Поки ще є така можливість.

— Слухаю тебе.

— Скажи мені, будь ласка. Усе своє життя ти старався: працював, сподівався, ніколи не занепадав духом і не здавався.

Ангел помовчав.

— Але чому? Чому ти ніколи нічого так і не попросив у мене? Чому не просив допомоги?

* * *

Григорій Петрович усміхнувся.

— А навіщо? Адже я завжди сам давав собі раду. Виростив хороших дітей. Прожив хороше життя. Про що ж мені було тебе просити?

— Он як, — зітхнув Ангел. — І все ж… Усе ж у мене є для тебе дещо. Одне бажання. Я можу виконати одне твоє бажання.

Він раптом замахав руками.

— Ні, ні! Я бачу твої думки. Але нічого для твоїх дітей чи онуків я зробити не можу. Послухай мене уважно: одне бажання, але тільки для тебе!

— Хочеш, щоб тобі до кінця днів не бракувало грошей? Хочеш, я влаштую тобі чудову навколосвітню подорож? А може…

Ангел примружився.

— Може, хочеш до останньої хвилини бути молодим?

Він подався вперед.

— Подумай. Усе у твоїх руках. Мало кому випадає така удача. Не витрать своє бажання намарно!

Літній чоловік подивився навколо й зітхнув.

Весняне сонце світило так лагідно, а пташки співали для нього і для його дружини. Адже вона чекала на нього там.

Люди йшли повз і всміхалися. У них був хороший весняний настрій, а трава й листя пахли так чудово.

Він подивився на Ангела й сказав:

— Є в мене одне прохання. Одне бажання.

* * *

— Колись, багато років тому, я їхав у дуже далеку країну. І залишив свою білу кішку родичам. Сніжкою звали.

Григорій Петрович подивився на свої руки.

— А вони відвезли її в село, де вона не дуже кому була потрібна. Там вона й закінчила свої дні. Сама. Покинута своєю людиною.

Він помовчав.

— І не минало відтоді жодного дня, щоб я не просив у неї вибачення за те, що зрадив її тоді. І зараз я хочу сказати їй…

— Ні, ні! — запротестував Ангел-охоронець. — Я не можу виконати твоє прохання! Адже за кожне слово тобі доведеться заплатити непомірну ціну. Рік за слово!

— А скільки мені лишилося років? — спитав Григорій Петрович.

Ангел спохмурнів.

— Я знав, — сказав він. — Я знав, що тобі не можна цього пропонувати. Знав — і все одно зробив це. Але тепер іншого шляху немає.

Він подивився співрозмовникові в очі.

— Твій час — чотири роки.

* * *

— Цілих чотири роки! — вигукнув Григорій Петрович. — Але ж це так довго. Моя дружина чекає на мене.

— І дочекається, — заспокоїв його Ангел. — Вона й попросила за тебе. Сказала, що ти дуже хороша людина.

— Ти не міг сказати мені нічого кращого, — відповів той. — І все ж тобі доведеться виконати моє бажання.

Він сів рівніше.

— Я хочу вибачитися. І в мене є цілих чотири слова.

Григорій Петрович заплющив очі. Глибоко вдихнув запашне весняне повітря.

І вимовив — повільно, зважуючи кожне слово, як зважують монети, коли їх рівно стільки, скільки треба:

— Сніжко. Пробач, що покинув.

І замовк.

* * *

— Чотири, — сказав Ангел. — Рівно чотири.

Він довго мовчав.

— Ти навіть не спитав, чи можна інакше. Ти просто порахував і склав рівно стільки, скільки міг собі дозволити.

— А хіба можна було інакше?

— Можна, — сказав Ангел-охоронець. — Усе, що я тобі сказав, було правдою. Я тільки не сказав усього.

Григорій Петрович розплющив очі.

— Ціна справжня, — пояснив Ангел. — Але беруть її не з кожного. Тобі пропонували гроші, молодість і весь світ, а ти попросив передати вибачення кішці, якої немає на світі сорок років. І віддав за це все, що в тебе лишалося.

Він підвівся.

— З таких ціни не беруть. Твої слова я передам. А роки лишаються при тобі. Усі чотири. І ще три понад те — за дружину, яка за тебе просила.

* * *

Високий літній чоловік у недоладному піджаку пішов алеєю парку.

Григорій Петрович дивився йому вслід. Він хотів сказати ще щось, а може, попросити.

Але замість цього всміхнувся.

Йому раптом здалося, що дружина сидить поруч із ним на лавці і, обіймаючи, говорить йому щось на вухо. Лагідне й добре.

Він прожив ще сім років.

Багатим він так і не став і світу не об’їхав — та, чесно кажучи, і не збирався.

Зате був на весіллях обох онуків. Навчив правнука ловити рибу. І щовесни приходив у той самий парк, на ту саму лавку.

Сідав, заплющував очі й розповідав дружині про птахів і про те, як пахне молода трава.

А іноді йому здавалося, що поруч, у теплій плямі сонця, лежить біла кішка — і слухає разом із нею.