Миска біля каменів

— Знову з мискою пішов, — продавчиня Ірина кивнула на вікно сільської крамниці. — Хоч мряка, хоч вітер, а він своє.

Жінки біля прилавка обернулися. Дорогою вниз, до покинутого вапнякового кар’єру за селом, неквапом ішов Микола Опанасович. Фуфайка, в’язана шапка, у руках біла емальована миска, накрита кришкою від каструлі. Під пахвою згорток у газеті.

— Може, він там грoші в банці закопав, — гмикнула Лариса, сусідка Миколи через паркан. — Ходить дивитися, чи на місці.

— Та де, — махнула рукою Ірина. — Мій каже, дід прuвидів годує. Там же колись каменярі обідали, у тих брилах. От він їм і носить.

Посміялися. Взяли хліба, олії, хтось пакет гречки. А Ірина, вже рахуючи решту, додала тихіше:

— Тільки ж обрізки м’ясні він у мене щочетверга бере. По кілограму. А в нього ж нікого немає.

На це вже ніхто нічого не сказав.

* * *

Миколі Опанасовичу було сімдесят два. Жив сам у хаті з синіми віконницями на самому краю села, звідки вже видно поле й ту сіру кам’яну гряду, що виступала з землі, як хребет. Донька з онуками жила в іншій області й дзвонила щодня о сьомій вечора, так що о пів на сьому він уже сидів біля телефону.

Ранки в нього були однакові. О шостій розпалював грубку, ставив на плиту зелену каструлю, кидав туди обрізки, жменю перловки, моркву. Поки варилося, слухав радіо і пив чай. Потім перекладав теплу кашу в миску, загортав у газету шматок хліба і йшов.

Сусіди питали. Він відповідав по-різному.

— Куди ходжу? Та повітрям дихати. У мої роки воно ще корисне.

І всміхався так, що питати далі ставало ніяково.

* * *

Того ранку вдарив перший справжній приморозок. Трава побіліла, калюжі взялися кригою, а стежку від хат до поля прихопило ожеледицею так, що вона блищала, як скло.

Віталій, Ларисин чоловік, вийшов о сьомій розігріти машину: треба було їхати в райцентр. Шкрябав лобове скло й краєм ока побачив сусіда біля хвіртки. Микола Опанасович ішов повільніше, ніж зазвичай, однією рукою тримався за штахетник, а в другій ніс і миску, і ще якийсь великий згорток, туго перев’язаний мотузком. Через кожні кілька кроків зупинявся перевести подих.

Віталій кинув шкребок на капот.

— Опанасовичу! Ви куди в таку слизоту? Ще впадете, то хто вас там підніме?

— Та недалечко я.

— Давайте хоч оце понесу.

Старий завагався, подивився на згорток, потім на Віталія.

— Ну, неси. Тільки обережно, не розгорни. Там пляшка з гарячою водою, щоб не вистигла.

— Пляшка з водою? — Віталій узяв згорток. Під товстим ватним коцом справді було тепло. — Та куди ви хоч ідете?

Микола Опанасович поправив шапку й рушив далі.

— Там на мене чекають, — сказав тихо.

Віталію від цих слів стало якось не по собі. Він згадав Ларисині жарти про привuдів, хмикнув сам до себе і пішов слідом.

* * *

До кар’єру йшли хвилин двадцять. Над полем стояла сива мла, з неба почала сіятися дрібна сніжна крупа, і вона осідала на шапці старого білими цятками. Біля перших брил Микола зупинився.

— Далі тихенько, — сказав він. — І не підходь близько. Вона чужих боїться.

— Хто — вона?

Відповіді не було. Микола Опанасович важко опустився навпочіпки перед темною щілиною між двома каменями, поставив миску на землю і зняв кришку. Від каші пішла пара.

— Ну, виходь, мала, — покликав він зовсім іншим голосом, м’яким, майже домашнім. — Це я. Я сьогодні не сам, але ти не бійся.

Спершу нічого не відбувалося. Потім у темряві щось ворухнулося, і з-під каменю показалася собача морда, сіро-бура, з мокрою від інею шерстю. Собака побачила Віталія і завмерла, подалася назад.

— Свій він, свій, — сказав Микола. — Віталіку, присядь, не стовбич над нею, як тополя.

Віталій присів. Собака ще трохи постояла, а тоді обережно вийшла до старого, низько махаючи хвостом, і поклала підборіддя йому на долоню. Просто поклала і так застигла, наче це був їхній ранковий звичай, без якого день не починається.

А тоді з щілини долинуло тоненьке пискотіння.

Одне за одним із темряви виповзли цуценята. Два чорні, три руді, незграбні, з товстими лапами. Вони перекочувалися через камінці, штовхали одне одного і сунули до матері, кожне шукаючи собі місце під її теплим боком.

— Отакої, — видихнув Віталій. — Опанасовичу, та тут у вас цілий дитсадок.

— П’ятеро, — усміхнувся старий. — Я спершу думав, четверо. А тоді отой визирнув, найменший, чорненький. Бачиш, у нього передня лапа біла, ніби в шкарпетці.

Він розв’язав мотузок, розгорнув коц і запхав пляшку з гарячою водою глибше в щілину, туди, де лежала суха трава. Коцом прикрив вхід, лишивши тільки вузький прохід.

— Я їй тут щодня так стелю, — пояснив він. — Удень ще нічого, а ночі вже холодні.

* * *

— А чого ж ви нікому не сказали? — спитав Віталій, коли собака взялася за кашу. — Ми ж думали…

— Знаю, що ви думали. Що я прuвидів годую, — Микола Опанасович засміявся. — Та нехай. Мені не шкода.

Він помовчав, потім розстебнув фуфайку і дістав із внутрішньої кишені фотографію в прозорому файлику. Знімок був трохи вицвілий, з загнутим кутиком. На ньому Микола, ще зовсім не сивий, сидів на цих самих каменях, а поруч із ним, поклавши голову йому на коліно, лежала велика сіро-бура собака зі світлою плямою на грудях.

— Бачиш? Це Лада. Чотирнадцять років ми з нею прожили. Позаторік навесні її не стало.

Віталій перевів погляд зі знімка на собаку біля миски. Пляма на грудях була така сама.

— Ми з нею сюди щовечора ходили, — вів далі старий. — Вона любила вилазити отуди, на ту пласку брилу. Звідти все село видно. Сяде й дивиться, а я поруч. Отак і сиділи, поки не смеркне. А потім я довго сюди не ходив, не міг. А цієї осені якось прийшов. Дивлюся, а вона сидить. На тому самому камені. Мокра, тремтить…

Він запнувся, махнув рукою.

— Ну, словом, налякана була дуже. Тікала від мене тиждень. А я все одно носив. Потім почала чекати. А потім оцих привела. Ну як я міг пройти повз, скажи мені?

— А додому чого не заберете?

— Пробував. Не йде. Вона без малих нікуди, а малих я сам не донесу, п’ятьох, та ще по такій слизоті. І будка в мене від Лади лишилася, але розсохлася вся, дах протікає. Думав, до морозів щось придумаю. А воно вже он які морози.

Віталій нічого не відповів. Дивився, як найменше чорне цуценя з білою лапкою вперто лізе через спини братів, щоб дістатися до матері, і раз у раз зсувається назад.

* * *

У райцентр того дня він так і не поїхав.

Увечері, за вечерею, розповів усе Ларисі. Вона слухала, тримаючи в руці ополоник, і так і не поклала його, поки чоловік не закінчив.

— А я ж сміялася, — сказала вона нарешті. — У крамниці. При людях.

— Ну, всі сміялися.

— То й що, що всі.

Наступного ранку вона першою прийшла до Ірини, ще до відкриття, і постукала в бічні двері. Ірина вислухала, сказала «ну треба ж» і до обіду переказала це кожному, хто заходив по хліб.

* * *

Ще через день Микола Опанасович вийшов на ґанок у капцях, з мискою в руках, і зупинився.

Біля його хвіртки стояло семеро людей.

Лариса з двома ковдрами, перекинутими через руку. Віталій. Ірина з мішком сухого корму, який вона принесла просто з крамниці. Учителька Іванна, а за нею її семирічний Матвій, якого ніхто не рахував, бо він тримався за мамину куртку. Галина Іванівна з пошти з великою картонною коробкою і старими рушниками. Пасічник Григорій. І Степан Вікторович, найкращий у селі тесля, з рулеткою в кишені й олівцем у руці.

— Ви чого це всі? — розгубився Микола.

— Опанасовичу, ви вже не сердьтеся, — почала Лариса і зашарілася. — Ми ж не знали. Сміялися, а воно бачите як.

— Та я й не серджуся.

— Де ваша будка? — діловито перебив Степан Вікторович. — Показуйте. Гляну, чи можна з неї щось зробити. Як ні, то нову зіб’ю. З подвійною підлогою, з утепленням, щоб від землі не тягло. За два дні буде.

— Степане, та я ж заплачу, скільки там треба…

— Ви мені колись дах на хліві перекривали і копійки не взяли. Пам’ятаєте? От і квити.

До кар’єру пішли гуртом. Біля каменів Микола попросив усіх стати віддалік, і люди слухняно зупинилися, навіть Матвій перестав питати, чи можна погладити. Старий присів біля щілини, і собака вийшла до нього, як завжди. Цуценят по одному переклали в коробку Галини Іванівни, на рушники. Мама тривожно крутилася біля коробки, а коли Віталій підняв коробку й рушив до села, пішла слідом за Миколою, ступаючи майже йому в слід.

Того ранку вона вперше пішла від каменів.

* * *

Будку Степан Вікторович справді поставив за два дні. Пахла вона свіжою сосною, мала навіс над входом і товсту підстилку з Ларисиних ковдр. Але першої ж морозної ночі Микола Опанасович не витримав і заніс усю родину в сіни. Так вони там і жили до кінця тижня.

А за тиждень цуценят розібрали.

Найменшого, чорного, з білою лапкою, забрав Матвій. Назвав Гудзиком і пообіцяв, що буде водити його в гості щосуботи. Руду дівчинку взяла Ірина, сказала, що в крамниці давно потрібен свій сторож. Двох братів забрав пасічник Григорій на пасіку. А п’яте, найпухнастіше, несподівано для всіх забрав Віталій. Лариса для порядку побурчала, а ввечері вже шила йому подушку зі старого светра.

Кожного Микола Опанасович проводжав до хвіртки і кожному новому господареві казав одне й те саме:

— Приводьте в гості. Їй же треба знати, що з ними все добре.

* * *

Коли пішов останній, стало тихо. Старий сів на лавку біля грубки, і собака одразу підійшла, поклала голову йому на коліно, точнісінько як на тій фотографії.

— Ну що, мала, — сказав він. — Тепер ми з тобою удвох. Треба ж тебе якось назвати. Не будеш же ти в мене все життя «мала».

Він довго дивився на неї, гладив по голові.

— Надійкою будеш. Бо я вже й не сподівався, що мене хтось отак чекатиме зранку.

Собака махнула хвостом, наче погодилася.

Того ж тижня Віталій звозив його в райцентр, і Микола Опанасович купив новий нашийник, червоний, з блискучою пряжкою. Удома повісив його на цвях біля дверей, поруч зі старим шкіряним нашийником Лади, який висів там уже два роки. Подивився на обидва, а тоді зняв червоний і застебнув на Надійці.

Тепер щоранку, ще до того, як у вікнах сусідів засвічувалося світло, з хати з синіми віконницями долинав дзвінкий гавкіт. Лариса, поправляючи ковдру, казала чоловікові:

— Чуєш? Опанасович уже встав.

А ввечері вони вдвох, старий і собака, ішли до кар’єру. Без миски, без коца, без гарячої води в пляшці. Надійка вилазила на пласку брилу, звідки видно все село, сідала й дивилася. А Микола сідав поруч.

І сиділи так, поки не смеркне.