М’яч під ґанком

Найбільше Павло боявся не кордону, не тридцяти годин в автобусі з колінами під підборіддям і навіть не того, як за п’ять років змінилася сестра. Він боявся, що собака на нього загавкає.

Ця думка сиділа в ньому від самого вокзалу. Він перекладав сумку з руки в руку, дивився у вікно на пожовклі посадки, на поля з охайними скиртами, і щоразу, коли автобус підкидало на ямі, в голові спливало одне й те саме. А якщо Джой не вийде назустріч? Якщо стане посеред двору і гавкне, як на чужого?

П’ять років для людини — це просто п’ять років. Для собаки це пів життя.

* * *

Джоя колись принесла донька. Мар’яна тоді ще жила вдома, вчилася заочно і тягла до хати все, що пищало й не мало господаря. Цуценя вона підібрала біля автостанції в райцентрі: руде, з білими лапами і круглим, як м’ячик, пузом.

— Тату, його звати Джой, — сказала вона з порога. — Англійською це «радість».

— Англійською, — хмикнув Павло. — У нас собак Сірками кличуть.

Але кличку залишив. А за тиждень уже сам гукав «Джо-о-ой!» на всю вулицю, і сусід через дорогу, Степан Іванович, почав замість «добрий день» казати: «О, англієць іде».

Пес виріс великий, широкогрудий, з білою смугою від лоба до носа. Сторожував так, що листоноша кидав газети через паркан і не заходив. А ввечері, коли Павло сідав на ґанок після роботи, Джой ставав перед ним і чекав одного-єдиного питання.

— Ну що, а де наш м’ячик?

М’яч був синій, гумовий, куплений на ринку за сорок гривень. Джой носив його так обережно, наче яйце. Павло кидав через увесь двір, аж до грядок, пес приносив, клав біля чобота і дивився знизу: ще.

Так минали вечори. Кілька років поспіль, щодня, навіть у дощ.

* * *

Поїхати Павло вирішив у п’ятдесят шість. Над кухнею третю зиму протікав дах, Мар’яна перебралася в обласний центр і віддавала половину зарплати за орендовану квартиру. Знайомий кликав у бригаду на будівництво за кордон, обіцяв нормальні грoші й нормальних хлопців.

— Рік, — сказав Павло сестрі. — Ну, два. Дах перекрию, малій на квартиру відкладу і назад.

Віра жила через дві хати. Вона подивилася на брата, потім на пса, що лежав біля його ніг.

— А цей?

— А цей лишиться вдома. Ти ж будеш заходити?

Вона заходила. Двічі на день, п’ять років.

Того ранку, коли Павло виходив із сумкою, Джой не гавкав і не скавучав. Просто йшов поруч до хвіртки і зупинився рівно там, де закінчувався двір. Павло присів, потріпав його по шиї, а потім зняв свою робочу куртку, стару, в плямах від фарби, і поклав на ґанок.

— Щоб пахло, — пояснив він Вірі, хоча вона нічого не питала.

* * *

Рік перетворився на два. Потім бригадир попросив лишитися ще на сезон, потім підвернувся вигідний об’єкт, а потім стало шкода грoшей на дорогу туди й назад. Павло жив у кімнаті з трьома такими ж чоловіками, їв гречку з тушкованкою, яку привозили з дому, і на заставці телефона тримав фото: рудий пес сидить на ґанку з синім м’ячем у зубах.

— Інші жінок на заставку ставлять, — реготав Остап, наймолодший у бригаді. — А в тебе собака.

— То в тебе жінка є, — спокійно відповідав Павло. — А в мене Джой.

Щонеділі він дзвонив сестрі. Віра вмикала гучний зв’язок і підносила телефон до собаки.

— Джою, привіт. Це я. Ти там слухаєшся? — говорив Павло і сам чув, як дурнувато це звучить.

Пес нюхав телефон, дивився кудись убік і відходив до хвіртки.

— Та не переживай ти, Павлику, — казала Віра. — Він не розуміє. Голос із коробочки для нього не ти. Ти для нього те, що пахне.

Павло кивав, прощався і потім довго сидів на краю ліжка. Йому здавалося, що з кожною неділею він для Джоя стає трохи менше собою. Голосом із коробочки. Ніким.

Дах перекрили на другий рік: Віра знайшла майстрів, прислала фото нової металочерепиці, вишневої, як у людей. На третій рік Мар’яна вже переглядала квартири і питала, чи нормальний район біля нового парку. На четвертий Павло вперше помітив на фото, що в Джоя біліє морда. Не тільки смуга посередині. Уся.

На п’ятий він купив квиток.

* * *

Маршрутка висадила його на повороті, звідки до хати лишалося хвилин десять пішки. Був кінець жовтня, вечоріло. Пахло опалим листям, яке хтось палив за городами, і яблуками: їх ніхто не встигав збирати, вони лежали під деревами просто вздовж паркану. У палісадниках ще трималися айстри, рожеві й білі, прибиті першими приморозками.

Віра знала, що брат приїде «десь у неділю», але точного часу він не сказав. Сам не знав чому. Може, хотів побачити все, як є, без підготовки.

Зелений паркан, який він фарбував перед від’їздом, облупився й посірів. Павло зупинився перед хвірткою і крізь щілину між штахетинами побачив двір.

Віра стояла біля будки з мискою. А поруч із нею був великий рудий пес із білою мордою. Ширший, ніж Павло пам’ятав. Важчий. На шиї той самий шкіряний нашийник, тільки тепер темний, потрісканий, із затертою пряжкою.

Павло натиснув на клямку.

Пес розвернувся миттю. Гавкнув низько, глухо, по-дорослому. Не так, як гавкав колись на листоношу. Так гавкають, коли не жартують. Він ступив уперед і став між Вірою і чоловіком біля хвіртки.

Ось воно, подумав Павло. Те, чого він боявся всі тридцять годин дороги.

— Павлику?! — Віра впустила миску, каша розляглася по землі. — Павлику! А чого ж ти не подзвонив, я б хоч…

Вона кинулася до нього, обхопила руками, притулилася мокрою щокою до куртки. Джой дивився на це насторожено. Хвіст опущений, шерсть на загривку дибки. З горла йшло тихе, рівне гарчання.

Павло обережно відсторонив сестру і присів навпочіпки. Коліна хруснули.

— Джою, — сказав він тихо. — Ну ти чого. Це ж я.

Пес не рушив з місця. Павло простягнув руку долонею вгору й чекав. Хвилину. Може, дві. Нарешті Джой підійшов, крок за кроком, ніби ступав по льоду. Понюхав пальці. Рукав. Сумку, яка пахла чужим гуртожитком і дорогою. Чхнув. І відступив назад, сів за два метри, дивлячись кудись повз Павла.

Щось усередині стиснулося так, що стало важко дихати.

— Нічого, — сказав Павло, більше собі, ніж комусь. — Нічого. Познайомимося заново.

— Дай йому час, — тихо мовила Віра. — Ти ж тепер з бородою. І пахнеш автобусом.

Павло підвівся, спершись рукою на коліно, і зітхнув. А потім, сам не знаючи навіщо, просто за звичкою, як казав сотні разів на цьому самому місці, видихнув:

— Ну що… А де наш м’ячик?

* * *

Джой завмер.

Схилив голову набік. Потім у другий бік. А потім зірвався з місця так різко, що Віра ойкнула, і кинувся під ґанок. Звідти почулося шкрябання, вовтузіння, і за мить пес виліз задки, весь у павутинні та сухому листі.

У зубах у нього був синій м’яч. Вицвілий, обгризений, із діркою в боці, обліплений засохлою землею.

Джой підбіг і поклав його рівно біля Павлового чобота. Як колись. І підняв голову.

А тоді видав звук, якого Павло від нього ніколи не чув: не гавкіт і не скавуління, щось середнє, схоже на те, як плаче дитина, яка довго трималася. Пес кинувся на нього, поставив передні лапи на груди, і Павло знову опинився навпочіпки, з кашкетом набакир. Джой тицявся носом у бороду, у комір, у долоні, нюхав, нюхав і ніяк не міг зупинитися.

Павло взяв його морду в обидві руки. Під пальцями була жорстка біла шерсть, якої п’ять років тому не було.

— Ну все, — тільки й міг сказати він. — Все, все. Я вдома. Вдома.

Віра стояла поруч і витирала очі краєм фартуха.

— Я той м’яч тричі викидала, — сказала вона, коли трохи заспокоїлася. — Він же гнилий, дірявий, весь у землі. Тричі витягав із відра. Втретє загарчав на мене. На мене, Павлику! Я його п’ять років годую, а він гарчить. Я рукою махнула: хай буде.

Вона помовчала.

— І ще. Щовечора, коли маршрутка сигналить на повороті, він ішов до хвіртки. Сидів, поки не стемніє. Я думала, звичка така собача. А воно он що.

* * *

У будку Джой того вечора так і не пішов. Спершу ліг на ґанку, на тій самій робочій куртці, витертій до дір. А коли Павло відчинив двері, щоб занести сумку, пес зайшов у хату слідом за ним. Раніше його туди не пускали ніколи. Павло подивився на нього й нічого не сказав.

Пізніше подзвонила Мар’яна, по відео.

— Тату, ну як? Доїхав? Як він?

Павло мовчки повернув камеру. На підлозі біля ліжка спав рудий пес, поклавши морду на його капець. Синій м’яч лежав поруч, притиснутий лапою.

Мар’яна засміялася і тут же схлипнула.

— Тату… А ти ж казав, може, ще на рік, поки ми на квартиру добираємо…

— Ні, доню, — відповів Павло. — Квартиру якось докупимо. А я ще п’ять років без нього не витримаю.

* * *

Вранці трава біліла від інею. Павло вийшов на ґанок з чашкою чаю, а Джой уже сидів під дверима. Із м’ячем.

Павло кинув. Недалеко, до грядок. Пес приніс, поклав біля чобота і подивився знизу: ще.

— Ти диви, — гукнула через паркан Віра. — Як цуценя.

Того ж тижня Павло поїхав у райцентр і в зоомагазині довго стояв біля полиці з іграшками. Там були м’ячі на будь-який смак: з пищалкою, світні, з шипами, такі, що не прогризеш. Він покрутив один у руках, поклав назад і купив замість нього пакет корму.

Новий м’яч Павло так і не купив. Навіщо, якщо старий чекав його п’ять років разом із собакою.