Сусідка з четвертого поверху

Собак Алла Григорівна не любила сорок вісім років. Точно знала, з якого дня.

Їй було дванадцять, і мама купила їй на базарі перші справжні чобітки — червоні, лаковані, з маленькою пряжкою збоку. Того ж вечора, поки чоботи сохли на ґанку, сусідський пес Бровко відгриз пряжку з лівого. До правого чобітка він не дістався тільки тому, що Алла вчасно вибігла з віником. Відтоді кожна собака для неї була Бровком, який от-от добереться до чогось дорогого.

Чоловік, Микола, двічі пропонував завести цуценя. Удруге навіть приніс його додому в шапці. Алла подивилася так, що цуценя в той самий вечір переїхало до його брата в село.

Миколи не стало шість років тому. Відтоді в квартирі на четвертому поверсі було тихо й чисто. Диван застелений покривалом із коричневим візерунком, на шафі жодної пилинки, у коридорі рівна доріжка. Жодної шерстинки. Жодного звуку, крім годинника й телевізора, який Алла вмикала, щоб у кімнаті хтось говорив.

Так вона і жила б далі, якби в середу о пів на восьму ранку їй не подзвонили у двері.

* * *

На порозі стояв Анатолій Іванович з третього поверху. Він переїхав до них навесні, і за пів року Алла чула від нього рівно три слова: «добрий день» і «дякую», коли притримала йому двері в під’їзді. Високий, сутулий, у сірій вітрівці, застебнутій не на ті гудзики.

У руках він тримав щось чорне, що вовтузилося.

— Вибачте, що так рано, — почав він і збився. — Мені сьогодні в лікарню. На обстеження, планово, нічого такого. Тиждень, кажуть. А його… — він трохи підняв руки, — його нема з ким залишити. Син живе далеко, знайомих тут я ще не завів. Ви завжди вдома, я подумав…

— Я не люблю собак, — сказала Алла.

— Я знаю, — несподівано відповів він. — Ви на нього у дворі так дивилися, що він хвоста підтискав.

Цуценя висунуло голову з-під його ліктя. Чорне, з білою плямою на грудях, вуха ще не знали, стояти їм чи висіти. Воно подивилося на Аллу, позіхнуло на весь рот, показавши рожеве піднебіння, і чхнуло.

— Його звати Гектор, — сказав Анатолій Іванович.

— Гектор, — повторила Алла. Цуценя важило, мабуть, як пачка цукру.

— Онук назвав. Він тоді «Трою» дивився.

Алла сама не зрозуміла, як Гектор опинився в неї на руках. Мабуть, Анатолій Іванович просто зробив крок уперед, а вона не зробила кроку назад. Так вона й стояла в коридорі у своїй бузковій домашній футболці, з кам’яним обличчям, яким колись зустрічала перевірки в бухгалтерії, і з теплим цуценям, притиснутим до грудей.

— На тиждень, — сказала вона. — Не більше.

— Не більше, — з полегкістю закивав сусід і поставив біля порога пакет. — Там корм, миски, пелюшки. І папірець, я там усе написав.

Папірцем виявився подвійний аркуш із шкільного зошита в клітинку. Великими друкованими літерами:

«ГЕКТОР ЇСТЬ О 8:00 І О 18:00. НЕ БІЛЬШЕ ЖМЕНІ. ДУЖЕ БОЇТЬСЯ ПИЛОСОСА. ЛЮБИТЬ, КОЛИ ЧУХАЮТЬ ЗА ЛІВИМ ВУХОМ (ЗА ПРАВИМ — ТЕЖ, АЛЕ МЕНШЕ). ЯКЩО ПЛАЧЕ ВНОЧІ — НЕ СВАРІТЬ, ВІН ЩЕ МАЛИЙ».

Алла прочитала двічі. На «за правим — теж, але менше» вона чомусь пирхнула.

* * *

Першої ночі Гектор плакав.

Спершу тихо, ніби пробуючи голос, потім на повну. Алла лежала і дивилася в стелю. О другій вона встала, пішла на кухню і сказала в темряву:

— Ти що, думаєш, мені легко?

Гектор замовк і підповз до її капця.

О третій він спав на дивані, на тому самому покривалі, куди за шість років не сідав ніхто, крім неї. Під боком у нього лежав Миколин светр, який Алла чомусь так і не віддала сестрі на дачу. Алла сиділа поруч і чухала його за лівим вухом. Потім, для справедливості, за правим. Трохи менше.

Зранку Анатолій Іванович подзвонив рівно о восьмій нуль п’ять.

— Він поїв?

— Поїв, — сказала Алла. — Жменю. Вашу. У мене жменя менша, я дала півтори.

На тому боці трубки хтось тихо засміявся. Вперше за пів року Алла почула, що сусід уміє сміятися.

* * *

Тиждень минув. Потім другий.

«Лікарі хочуть ще подивитися, — сказав Анатолій Іванович по телефону, і голос у нього був винуватий. — Кажуть, днів десять. Я розумію, що ви не підписувалися. Якщо важко — я попрошу когось…»

— Кого ви попросите? — перебила Алла. — Ви тут нікого не знаєте. Лежіть і лікуйтеся.

Вона поклала трубку і подивилася на Гектора. Той тягнув по коридору її тапок і гарчав на нього, як на ворога.

— Це ти винен, — сказала вона. — Ти і твоє ліве вухо.

У четвер вона зварила курячий бульйон. Несолоний — медсестра по телефону пояснила, що Анатолію Івановичу поки можна тільки так. Налила в термос, загорнула в рушник, щоб довше тримав тепло, і поїхала маршруткою через усе місто в обласну лікарню.

У палаті на шість ліжок Анатолій Іванович сидів біля вікна в смугастій піжамі. Побачивши Аллу, він підвівся так різко, що зачепив тумбочку.

— Ви?

— Я. — Вона поставила термос. — Гектор передав.

Вона дістала телефон і показала фото. Гектор на дивані. Гектор із тапком. Гектор, що заснув мордою в мисці. Фотографувати Алла не вміла, половина знімків вийшла змазаною, але Анатолій Іванович гортав їх повільно і на кожному зупинявся.

— Він у вас на дивані спить, — сказав він нарешті.

— Спить, — визнала Алла. — Не вийшло інакше.

Медсестра, що заходила з крапельницею, усміхнулася до неї:

— Ви дружина? Він про вас усім розповідає. Про собаку й про вас.

Алла відкрила рота, щоб пояснити, і не пояснила. Анатолій Іванович почервонів до вух і сказав у вікно:

— Вона сусідка. Дуже хороша.

Дорогою назад Алла дивилася в запотіле вікно маршрутки й не могла згадати, коли востаннє хтось комусь розповідав про неї.

* * *

Двір, звісно, усе помітив.

Двічі на день Алла виходила з Гектором на повідці: прямо, з рівною спиною, у темному плащі. Гектор біг поруч кривуляками, зупинявся біля кожного листочка і час від часу сідав посеред доріжки, щоб подумати про життя. Алла стояла й чекала. Смикати його за повідець вона собі не дозволяла.

На лавці біля під’їзду сиділа Ніна Василівна з п’ятого поверху.

— Аллочко, це ж ти в нас собак не терпіла? — спитала вона солодко. — А тепер он, гуляєш. І до Анатолія Івановича, кажуть, у лікарню їздиш. З термосом.

— Кажуть, — погодилася Алла.

— Та я нічого, — Ніна Василівна поправила хустку. — Чоловік він видний. Не п’є. Квартира своя, двокімнатна, з ремонтом. Я б на твоєму місці…

— Ніно Василівно, — Алла намотала повідець на долоню, — на моєму місці вже є я. І собака. Нам удвох тісно.

Гектор підтвердив і гавкнув. Уперше в житті. Вийшло тоненько, як іграшкова пищалка. Ніна Василівна сплеснула руками, а Алла відвернулася, щоб та не побачила, що вона сміється.

Удома вона того вечора вперше за шість років не ввімкнула телевізор. У квартирі й так хтось був.

* * *

Анатолій Іванович повернувся в неділю, через три тижні й два дні після того ранку. Схудлий, в тій самій сірій вітрівці, тепер застебнутій правильно. Мабуть, допомогла медсестра.

Гектор почув його ще на сходах. Заскавчав, закрутився, кинувся до дверей і так бив хвостом по доріжці, що зсунув її до стіни.

Алла відчинила. Анатолій Іванович присів, і цуценя з розгону влетіло йому в руки.

— Ну, привіт, воїне, — сказав він хрипко. — Привіт.

Алла стояла поруч і тримала пакет. Там був корм, дві миски, повідець і нова іграшка, гумовий бублик, куплений у зоомагазині біля ринку. Про бублик вона вирішила не казати.

— Дякую вам, — Анатолій Іванович підвівся. — Я не знаю, як віддячити. Скажіть, що я винен…

— Нічого, — сказала Алла. — Ідіть відпочивайте.

Двері зачинилися. Вона повернулася в кімнату.

На дивані лежав Миколин светр, увесь у чорних шерстинках. Покривало з’їхало набік. Під кріслом валявся пожований тапок. Шість років у цій квартирі не було так безладно, і шість років не було так порожньо, як тепер.

Алла сіла на диван і не стала поправляти покривало.

* * *

Уночі вона не спала. Слухала, як за стіною вмикається і вимикається сусідський холодильник, як проїжджає остання маршрутка. Разів два їй здалося, що з кухні хтось скавчить, і вона навіть підводилася.

О сьомій ранку в двері подзвонили.

На порозі стояв Анатолій Іванович. Неголений, з повідцем у руці. На повідці сидів Гектор і дивився на Аллу з таким докором, ніби це вона його покинула.

— Він усю ніч плакав, — сказав Анатолій Іванович. — Під дверима. Я і світло вмикав, і радіо, і на руках носив. Не допомогло. О шостій він вивів мене на сходи і сів біля ваших дверей. Отут. — Він показав на килимок. — І сидить.

Алла мовчала.

— Я подумав, — він переступив з ноги на ногу, — може, ми його будемо вигулювати по черзі? Вранці я, ввечері ви. Або навпаки, як вам зручніше. Якщо ви, звісно…

Гектор не став чекати, доки люди домовляться. Він проліз у щілину між її капцем і одвірком, дотупцяв до дивана, заліз на Миколин светр і влігся, зітхнувши на всю кімнату.

Алла подивилася на нього. Потім на сусіда, у якого знову була не так застебнута вітрівка.

— А чого по черзі? — спитала вона. — Хіба ми з вами кудись поспішаємо?

Анатолій Іванович моргнув. Потім зрозумів. І усміхнувся так, що в нього зморшки розбіглися аж до скронь.

— Не поспішаємо.

— То заходьте, — сказала Алла. — Я чайник поставлю. Тільки взуття знімайте, бо Гектор пряжки їсть.

— Які пряжки?

— Довга історія, — відповіла Алла Григорівна і вперше за шість років не зачинила за собою двері на ключ, коли пішла на кухню.