Сорок кущів помідорів

Катерина приїхала в суботу о пів на восьму ранку. Стас почув, як біля хвіртки загальмувало таксі, визирнув у вікно і спершу навіть не зрозумів, що бачить. Водій виставляв на тротуар дерев’яні ящики, один за одним, а з них стирчала густа зелень, як маленький ліс.

Сестра стояла поруч у своїй незмінній куртці кольору мокрого асфальту, з картатою сумкою в руці, і командувала:

— Обережно, то перці. Вони ніжні, не те що деякі.

Стас вийшов у капцях на босу ногу. Травень цього року видався прохолодний, зранку трава стояла сива від роси. Він дивився на ящики і рахував. Помідори. Перці. Ще щось, схоже на капусту. Кущів сорок, не менше.

— Катю, — сказав він. — Що це?

— А що, не видно? Кажуть, із середи потеплішає, саме висаджувати. Де в тебе лопата?

Він не відповів. Знав: якщо зараз відкриє рот, то скаже щось таке, чого потім не забереш назад. І знав, що все одно скаже.

* * *

Катерина була старша за Стаса на вісімнадцять років. Коли батьків не стало, йому було дванадцять, їй тридцять. Родичі тоді радили віддати хлопця в інтернат: куди тобі, мовляв, сама ще не влаштована. Катерина вислухала всіх, подякувала і забрала брата до себе в село.

Вона працювала медсестрою в сільській амбулаторії, тримала корову Зірку, город на п’ятнадцять соток і перевіряла в Стаса домашні завдання, хоча в алгебрі розумілася гірше за нього. Він досі пам’ятав, як вона сиділа над його зошитом із лупою, бо окуляри розбила, а на нові тоді не вистачало.

Як поїхала з ним подавати документи до університету і цілий день простояла під корпусом, бо «раптом щось треба буде».

Був у неї колись чоловік. Стас смутно пам’ятав когось із вусами, хто лагодив їм паркан і приносив йому жуйки. Потім той чоловік перестав приходити, і Стас ніколи не питав чому. Йому тоді було не до того.

Тепер Стасові було тридцять сім. Він працював інженером у проєктному бюро, мав дружину, машину і давно сам собі варив борщ. Але для Катерини нічого не змінилося.

Вона дзвонила щодня о сьомій сорок. За її розрахунками, у цей час він уже прокинувся, але ще не пішов на роботу.

— Ти поснідав?

— Поснідав, Катю.

— Чим?

— Кашею.

— Не бреши. Я ж чую, що ти бутерброд жуєш.

Раз на місяць вона приїжджала сама, першою маршруткою, з двома сумками, від яких тягло руки. У сумках дзвеніли банки: огірки, аджика, лечо, варення з аґрусу. Аґрус Стас не любив із дитинства, але так їй про це й не сказав. Банки Катерина розставляла в шафі власноруч, бо «ти поставиш абияк, а потім кришки поздуваються». Наостанок відчиняла холодильник, довго дивилася всередину і зітхала.

Стас терпів. Бо як сказати людині, яка віддала тобі півжиття, що тобі треба трохи тиші? Кожного разу, коли він набирав повітря, щоб поговорити серйозно, перед очима з’являлася та лупа над зошитом. І він видихав.

* * *

Олену Катерина не прийняла одразу. Скандалів не було, для скандалів вона була надто вихована. Вона просто дивилася на невістку так, наче та без дозволу взяла її річ.

Олена була з Вінниці, варила борщ із квасолею і пекла пироги з капустою. Катерина куштувала, відкладала ложку і казала:

— Цікаво. У нас так не варять.

Або:

— Стасику, а ти вечеряєш нормально? Бо щось у тебе вигляд втомлений.

Олена на це не відповідала. Ставила на стіл ще чашку чаю, питала, як справи. Завжди «Катерино Іванівно», завжди на «ви», завжди з усмішкою. Від цієї ввічливості Катерина, здається, сердилася ще більше.

— Це ревнощі, Стасе, — казала Олена ввечері. — Ти в неї був один. А тепер є я.

Він кивав і нічого не робив. Йому здавалося, що воно якось саме розсмокчеться.

* * *

Будинок вони купили торік восени. Два місяці їздили з ріелтором по оглядах, бачили і хати з грибком у кутах, і нові котеджі за ціною столичної квартири. А цей упізнали з першого погляду: три кімнати, веранда з дикими трояндами, шість соток, зарослих пирієм. Газовий котел, щоправда, одразу довелося міняти, і покрівлю над верандою теж, але це були дрібниці.

Олена хотіла кілька грядок: кріп, петрушку, салат, трохи помідорів черрі біля паркану. А решту віддати під газон, яблуню і гамак.

— Гамак, — повторила Катерина в трубку так, наче він сказав щось непристойне.

І почалося.

— Теплицю ставте з полікарбонату. Шість на три, не менше, бо менша нічого не дасть. Під зиму все перекопати. Гній я знайду, у Ковальчуків є. І малину біля паркану не садіть, вона до сусідів полізе, потім будете сваритися.

— Катю, ми хочемо маленький город. Кілька грядок. Самі вирішимо, що садити.

— Самі, — хмикнула вона. — Ти лопату востаннє тримав, коли я тебе картоплю копати ганяла. І то ревів.

— Мені було тринадцять.

— А зараз що, краще вмієш?

Він перевів розмову на інше. Вона погодилася. А за тиждень надіслала йому фото сторінок із якогось журналу: як захистити помідори від фітофтори, яке добриво краще під перець, чим обробляти картоплю від жука. Під фото приписала: «Почитай. Знадобиться».

Стас не почитав. Він вирішив, що вона почула. Він дуже хотів у це вірити.

* * *

І от тепер, у суботу, о пів на восьму, ящики стояли в нього під хвірткою.

— Катю, я ж тобі казав.

— Що ти казав? Що город маленький? Ну то й буде маленький. Сорок кущів — хіба це город? Я вже місце подивилася, отам, де сонце.

— Там у нас буде газон.

— Газон, — пирхнула вона. — Газон узимку не відкриєш.

З дому вийшла Олена, у кофті, накинутій на піжаму.

— Доброго ранку, Катерино Іванівно. Заходьте, я чайник поставлю.

— Та я не чаї пити приїхала. Роботи повно.

І тут Стаса прорвало.

— Ні. — Він сказав це так голосно, що за парканом загавкав сусідський пес. — Ні, Катю. Ніякої роботи. Я тебе просив. Я тебе разів десять просив. Ти мене взагалі чуєш? Це мій дім. Мій. Не твій город, не мамина хата. Я хочу хоч щось у своєму житті вирішити сам.

— Стасе, — тихо сказала Олена.

— Ні, хай почує. — Він дістав телефон. — Я зараз викличу таксі. Ти поїдеш додому і забереш це все з собою.

Катерина мовчала. Губи в неї стали тонкі, як нитка.

— Я ці помідори з лютого ростила, — нарешті сказала вона. — На підвіконні. Щодня поливала, щоб тобі…

— Я тебе не просив.

Він пошкодував про ці слова ще до того, як договорив. Але вони вже прозвучали.

Таксі приїхало за п’ятнадцять хвилин. Стас сам поставив ящики в багажник і на заднє сидіння. Катерина сіла спереду і на нього не дивилася. Уже з машини простягнула йому пакет.

— Тут вареники. З вишнями. Поклади в морозилку, бо пропадуть.

Дверцята грюкнули. Машина поїхала. Стас стояв біля хвіртки з пакетом вареників і відчував себе останнім негідником.

— Ти перегнув, — сказала Олена.

— Знаю.

* * *

Наступного ранку о сьомій сорок телефон мовчав. І через день теж. І через тиждень. Стас ходив на роботу, повертався, їв Оленин борщ і казав:

— Нарешті хоч тиша.

Але прокидався тепер о сьомій тридцять вісім, сам, без будильника. Лежав і дивився на телефон. Олена це бачила.

У неділю вона сказала:

— Я поїду до неї.

— Навіщо? Вона тебе й так недолюблює.

— Саме тому.

Вона купила торт у кондитерській біля автовокзалу і сіла на маршрутку.

* * *

Катерина була на городі. Ящики стояли вздовж стежки, частина розсади вже сиділа в землі, частина прив’яла і лягла листям на край ящика. Сама Катерина, зігнувшись, копала лунки біля старої груші.

— Добрий день. Можна?

Катерина випросталася, витерла руки об фартух.

— Він тебе прислав?

— Ні. Він казав не їхати.

— То й слухала б чоловіка.

Олена поставила торт на лавку, взяла з-під груші другу лопату і спитала:

— Де садити?

Катерина хвилину на неї дивилася. Потім кивнула на ряд:

— Отут. Через сорок сантиметрів.

Вони садили мовчки. Хвилин через десять Катерина буркнула:

— Лопату правильно тримаєш.

— У бабусі під Хмільником щоліта на городі була. Вона мене за криву грядку змушувала переробляти.

— Правильно змушувала.

І вперше за три роки Катерина усміхнулася до невістки. Не з увічливості, а по-справжньому, куточком рота.

* * *

Чай пили на кухні. На підвіконні, де ще недавно стояли ящики, тепер лишилися тільки круглі сліди від води. На табуретці спала кішка Ласка.

— Ти думаєш, я не розумію? — раптом сказала Катерина, крутячи в руках чашку. — Усе я розумію. Він як сказав оте «я тебе не просив», я всю дорогу в таксі думала: а й справді. Ніхто мене не просив. Ні тоді, ні тепер.

— Тоді ви йому все життя переписали, — сказала Олена. — Він це знає. Він вам цього ніколи не забуде.

— А тепер?

— А тепер йому тридцять сім. Він хоче сам помилятися. Хай у нього ті помідори не вродять, але хай вони будуть його.

Катерина помовчала. Потім встала, дістала з шафи коробку з-під цукерок, у якій лежали старі фото, і витягла одне. Молода жінка в картатій сукні і чоловік із вусами на тлі тракторної бригади.

— Гриша, — сказала вона. — Кликав мене заміж. У Кременчук, у нього там квартира була від заводу. А Стасові чотирнадцять, якраз той вік, коли за ним око та око. Я Гриші сказала: почекай. Він рік почекав, а потім перестав.

— Ви шкодуєте?

— Не знаю. — Вона поклала фото назад. — Я ніколи не думала, що буде, коли Стас виросте. А він виріс. І в нього ти, і будинок, і гамак отой. А в мене Ласка і сорок кущів помідорів.

Вона засміялася, але очі в неї були мокрі.

— І на тебе я злилася, — додала вона вже тихіше. — Не за щось. Просто ти прийшла, а я стала непотрібна.

— Ви не непотрібна, — сказала Олена. — Ви просто двадцять п’ять років на одній зміні. Без вихідних.

Катерина глянула на неї так, наче та сказала щось, чого їй ніхто ніколи не казав.

— Коли ви востаннє кудись їздили? — спитала Олена. — Не до нас із банками. Для себе.

Катерина довго думала.

— У дев’яносто восьмому мені профспілка давала путівку в Моршин. Я не поїхала. У Стаса якраз екзамени були.

— То поїдьте зараз.

— Та куди я поїду? А город? А Ласка?

— Город посаджений. Ласку сусідка погодує. А відпустку ви, мабуть, років п’ять не брали.

— Сім, — буркнула Катерина.

І обидві засміялися.

* * *

Коли Олена вже збиралася на маршрутку, Катерина винесла з сарайчика невеличкий ящик. У ньому стояло шість кущиків помідорів.

— На. Шість, не сорок. Посадите, де самі захочете. А не захочете — викинете, я не дізнаюся.

— Дякую, Катерино Іванівно.

— І годі мене Іванівною звати. Я тобі не завідувачка амбулаторії. Катя.

* * *

Того вечора телефон задзвонив о дев’ятій п’ятнадцять. Не о сьомій сорок.

— Стасику. Це я.

— Катю…

— Не перебивай, бо зіб’юся. Ти вибач мені. Я не мала права. Це твій дім, і вирішувати тобі.

— Катю, я теж… Я не мав так кричати.

— Мав. Бо я інакше не чула. — Вона помовчала. — Слухай, я тут у Моршин їду. У санаторій. На два тижні.

— Ти? У Моршин?

— А що, я не людина?

Стас засміявся так, що Олена визирнула з кухні.

* * *

Шість кущів помідорів вони посадили в кутку біля паркану. Там, де сонце. Катерина все-таки мала рацію щодо місця, і Стас чесно це визнав, хоча й тільки подумки. Між яблунею і верандою повісили гамак.

Через тиждень Катерина подзвонила з Моршина. Розповідала, що мінеральну воду тут п’ють за годинником, по три рази на день, і що вона вже знає, яке джерело найсмачніше. Що їздили на екскурсію в Трускавець, і вона вперше в житті бачила гори зблизька. Що з сусідкою по кімнаті вони щовечора грають у шашки і Катерина вже двічі виграла.

— Все, Стасику, біжу, — сказала вона. — У мене масаж о четвертій.

І поклала трубку.

Стас стояв посеред двору з телефоном у руці. Він хотів розповісти, що помідори прийнялися, що на одному вже з’явився перший жовтий цвіт. Не встиг.

— Що, не спитала, чи ти поїв? — гукнула з гамака Олена.

— Не спитала.

— І як тобі?

Стас подумав.

— Дивно. Але добре.

Про помідори він вирішив розповісти в неділю. Катерина обіцяла приїхати. Уперше — просто в гості.