П’ятий біля воріт

Латунний кружечок адресника легший за ґудзик від пальта. Я тримав його на долоні й удруге звіряв цифри: нуль дев’яносто сім, а далі мій номер. Помилитися тут не можна. Бо колись хтось уже застебнув на цьому собаці нашийник. А потім так само спокійно розстебнув.

Щоб пояснити, звідки на нашому кухонному столі взялося п’ять нових нашийників, треба повернутися у вересень. До того ранку, коли я на цих собак накричав.

* * *

Мене звати Василь, мені п’ятдесят вісім. Я розвожу господарський дріб’язок по магазинах Сміли та довколишніх сіл: відра, пральний порошок, губки, мотузки для білизни. Того дня в кузові ще й подзенькували дві коробки трилітрових банок. Сезон консервації, жінки розбирали їх швидше, ніж я встигав довезти.

Магазин у Ташлику чекав до одинадцятої. Я вже не встигав.

Дорога від складів там вузька, між двома бетонними парканами. Попереду стала біла вантажівка й засигналила. Потім ще раз. Я опустив скло й гукнув, не дивлячись, на кого:

— Та приберіть ви їх звідти, люди добрі! Мені ще три села об’їхати!

Ніхто не прибрав. Я виліз із кабіни, сердитий, з ключами в кулаці, обійшов вантажівку — і зупинився.

Просто напроти воріт із фарбованим написом «Склад №4» на асфальті лежав собака. Великий, схожий на вівчарку, з сивою мордою. Задня лапа неприродно відкинута вбік. Довкола нього стояли ще четверо.

Смугаста, тигрової масті, з білими «шкарпетками» на лапах, стояла впритул і дивилася на вантажівку. Велетенський біло-рудий кудлань лежав уздовж спини пораненого, притулившись так щільно, що їхня шерсть змішалася. Рудий, худий, із гострою мордою, стояв осторонь і стежив за кожним, хто ворушився. А чорне щеня, ще зовсім мале, з одним вухом догори, тицялося носом старому в щоку.

Водій вантажівки вже потягнувся до важеля. Я підійшов і поклав долоню на капот.

— Почекай, чоловіче. Не рушай.

— Та я й не рушаю, — буркнув він. — Я ж не звір. Я просто не знаю, що з ними робити.

Я теж не знав.

На шиї пораненого виднілася світліша смуга. Таку залишає нашийник, який носили роками. Самого нашийника не було.

За парканом брязнула залізна хвіртка. Сивий собака раптом підвів голову й спробував поповзти на звук, упираючись передніми лапами. Задні не слухалися. Я обернувся, певен, що зараз вийде господар.

Ніхто не вийшов.

* * *

Ветеринарку викликала Валентина з кіоску навпроти. Приїхала невисока жінка років п’ятдесяти, у куртці з відбитими кишенями, і з нею двоє волонтерів. Звали її Ірина Миколаївна.

Вона не кинулася до собак. Спершу присіла навпочіпки віддалік, боком, і довго нічого не робила. Потім висипала на картонку жменю корму, подалі від машин.

Рудий підійшов перший. Ухопив шматок. Я видихнув: зараз решта потягнеться за ним, і ми нарешті зможемо підступитися до пораненого.

Рудий розвернувся й поніс корм назад.

Поклав його старому під самий ніс.

Той понюхав і відвернувся. Рудий постояв, подумав і ліг поруч, а шматочок залишив між своїми лапами. Чекав.

Чоловік у мене за спиною, який хвилину тому розказував у телефон про зірвану поставку, сказав: «Я перетелефоную» — і поклав слухавку.

Водій вантажівки заглушив двигун.

А я стояв і згадував, як кричав із вікна. «Приберіть їх звідти». Наче це не живі, а коробки, що випали з кузова.

* * *

Далі все сталося саме собою. Ніхто нікого не призначав. Хлопець зі складу виніс помаранчеві конуси. Я поставив аварійний знак. Дядько на старенькому «Ланосі» відійшов до повороту й махав машинам, щоб об’їжджали з іншого боку. Валентина принесла воду в пластиковій мисці з-під оселедців, попередньо добре її вимивши.

Хвилин десять тому всі ми одне на одного дратувалися. Тепер говорили тихо, як у лікарняному коридорі.

— Хтось його знає? — спитала Ірина Миколаївна, не обертаючись.

— Бігають тут якісь, — знизав плечима хлопець зі складу. — Хто їх розбере, чиї.

Смугаста щоразу, коли хтось підходив надто швидко, ставала між людиною і старим. Не кидалася. Опускала голову і тихо гарчала, ніби просила: не треба.

Кудлань тремтів так, що в нього ходуном ходили боки. Але не відсувався ані на сантиметр.

Минуло більше ніж пів години, поки ветеринарка змогла підвести під пораненого тверді ноші. Я тримав за один край, волонтер Денис за другий. Старий тоненько скиглив. Чорне щеня дріботіло поруч і зазирало йому в морду, щоб не загубити з очей.

Денис опустив трап волонтерського буса.

І тут смугаста нас випередила. Заскочила на трап і лягла впоперек, притиснувшись животом до холодного металу. Кудлань став біля неї. Рудий обійшов нас збоку. Мале залізло під ноші.

Ми застигли з собакою на руках.

— Та я її зараз на повідець, — Денис потягнувся до кишені.

Ірина Миколаївна перехопила його за зап’ясток.

— Стривай. Подивись на них. Вони не нападають. Вони просто не можуть дозволити, щоб його від них забрали.

Ми опустили ноші на підстелену ковдру. Ветеринарка відступила від трапа.

— Нехай підійдуть. Не женіть.

Смугаста зійшла, понюхала старому вухо. Мале притулилося до неї. Тільки тоді, коли між ними і пораненим не стало людей, вони трохи заспокоїлися.

Ірина Миколаївна подзвонила в притулок. Денис залишився з чотирма чекати другу машину, а ми повезли старого до клініки. Коли двері буса зачинилися, мале завило. Тоненько, на одній ноті.

Я чув його ще за поворотом.

— Їх привезуть слідом, — сказала Ірина Миколаївна.

Не знаю, кого вона заспокоювала. Мені це теж дуже треба було почути.

* * *

Того дня в Ташлик я так і не доїхав. Подзвонив Людмилиній куми, яка там торгує, і сказав, що зламався. Вона повірила. Я тридцять років вожу товар і жодного разу не зламався.

Увечері з клініки повідомили: травмовані задні лапи, сильне виснаження, попереду операція і довге відновлення. Чuпа немає. Хто господар — невідомо.

У притулку собакам дали імена. Старого записали Гектором. Смугасту — Найдою. Велетня — Батоном, бо він, як сказала волонтерка Соломія, «великий і м’який, як свіжа паляниця». Рудого — Чарлі, а мале — Бубликом.

П’ять рядків у журналі. Наступного ранку я знав їх напам’ять, хоча нічого не записував.

Чотирьох спершу розмістили окремо, щоб оглянути кожного. Найда ходила вздовж сітки туди й назад. Батон скавчав. Чарлі перекинув миску. Бублик забився під лежанку і не вилазив.

Коли їх перевели в один вольєр, Батон уперше ліг на бік. Чарлі почав пити. Бублик виліз.

А Найда так і стояла біля дверей. Чекала на п’ятого.

* * *

Дружині я сказав, що заїхав у клініку випадково, бо був неподалік.

Людмила подивилася на мене поверх окулярів.

— Васю, клініка аж у Черкасах. А ти сьогодні возив у бік Ротмістрівки.

— Ну, гак зробив.

— Гак на двадцять кілометрів?

Я нічого не відповів. Наступного разу вона поїхала зі мною і взяла з собою дві старі байкові ковдри, які роками лежали на антресолі «на дачу».

Після операції Гектор лежав на низькому матраці в окремій кімнаті. Коли фахівці дозволили коротку зустріч, першою зайшла Найда. Не стрибала, не крутилася. Лягла так, щоб він бачив її, не піднімаючи голови. Бублик умостився на порозі.

Гектор обвів поглядом кімнату. Батон. Чарлі. Знову Найда.

Тільки тоді опустив голову на ковдру.

— Рахує, — прошепотів я. — Перевіряє, чи всі на місці.

Людмила кивнула. Тоді ми ще не розуміли, чому для нього це так важливо.

* * *

Хтось зі складських зняв на телефон ту ранкову сцену на дорозі, і відео розлетілося місцевими групами в соцмережах, а звідти — далі. Під ним за два дні назбиралася вже ціла легенда.

Мовляв, Гектор — їхній ватажок. Знайшов усіх чотирьох малими, вигодував, захищав від чужих собак. А тепер вони віддають йому борг.

Ніхто нічого достеменно не знав. Але історія була гарна, і я в неї теж повірив. Великий сивий пес, а довкола четверо. Що ще тут можна подумати?

Почали телефонувати люди. Молода пара з Черкас хотіла Бублика. Чоловік із приватним будинком розпитував про Найду: чи добре стерегтиме подвір’я. Батона хотіла забрати родина, у якої навесні не стало собаки.

Про Гектора питали інакше.

«А він ходитиме взагалі?»

«Це ж скільки ще лікувати?»

«А років йому скільки?»

Після одного такого дзвінка я почув, як Соломія тихо сказала колезі на кухні притулку:

— На чотирьох є охочі. А на нього — тільки «ой, бідненький».

* * *

Через тиждень у притулок приїхав Петро Григорович. Він тримає шиномонтаж якраз біля тих складів. Невисокий, з порепаними руками, у робочій куртці, що пахла гумою і мастилом. Довго нишпорив по кишенях, поки знайшов флешку.

— Побачив ваших у телефоні, — сказав він. — І переглянув записи зі своєї камери. Вона в мене на ворота дивиться.

— Видно, хто його збuв? — спитав я.

— І це видно. Але спершу ви інше гляньте.

Ми сіли біля старенького ноутбука в кабінеті Ірини Миколаївни. Людмила стала в мене за спиною. На екрані з’явилися ті самі сірі ворота. «Склад №4». Дата в кутку — за двадцять чотири дні до того ранку.

З двору виїжджала остання завантажена машина. Слідом чоловік у темній безрукавці вивів за ворота собаку, тримаючи за нашийник.

Гектора. Доглянутого, з охайною шерстю, без жодної сивини на боці. Чоловік присів, розстебнув ремінець, згорнув нашийник і сунув собі в кишеню. Ніби забрав інструмент, який ще знадобиться.

Гектор зробив крок за ним. Ворота зачинилися перед самим носом.

На екрані він стояв так близько до металу, що було видно тільки спину і хвіст. Хвіст ще трохи ворушився.

— Там орендарі з’їхали, — сказав Петро Григорович. — Він у них роками жив на території. Я думав, вони його з собою забрали.

— А потім хто його годував? — спитала Людмила.

Майстер помовчав.

— Оце я й почав дивитися.

Він перемотав уперед. Гектор біля воріт у сутінках. Гектор там само зранку, весь мокрий від роси. Коли хтось проходив повз, він підводився. Коли людина йшла далі — знову лягав і клав морду до щілини під стулками.

Наступний уривок. У кадрі з’явилася Найда, за нею вистрибом Бублик. Мале підбігло, понюхало старого і злякано відскочило. Гектор навіть голови не повернув.

Найда постояла поруч і пішла.

Наступного вечора вони прийшли вже вчотирьох. Батон ліг за кілька кроків від воріт. Чарлі обнюхав порожнє місце, де колись, певно, стояла миска. Бублик знову підійшов до старого.

Цього разу Гектор на нього подивився.

Я нахилився ближче до екрана.

— Чекайте, — сказав я. — То не він їх зібрав?

Петро Григорович похитав головою.

— Вони вже були разом. А він був п’ятим.

* * *

Далі був дощовий день. Вода бігла вздовж бордюру, Гектор лежав біля воріт, підібгавши лапи, мокрий до кісток. Батон підходив до нього, відходив під навіс через дорогу, потім знову повертався. Раз. Удруге. Утретє.

Нарешті старий підвівся. Вони пішли разом, повільно, і Батон кілька разів зупинявся, озираючись.

Під навісом уже лежали інші. Коли Гектор наблизився, Найда посунулася. Просто посунулася. Звільнила йому сухе місце.

Людмила за моєю спиною приклала пальці до губ. Ще один запис. Біля задніх дверей кіоску Валентина виставила миску. Чарлі їв, Найда чекала збоку. Гектор підійшов і зупинився віддалік. Чарлі підняв голову — і старий одразу задкував, втягнувши шию.

— Бачите? — тихо сказала Ірина Миколаївна.

Чарлі відійшов від миски. Обнюхав землю біля старого, повернувся назад. Гектор не підходив. Тільки коли Найда лягла поруч із мискою, він наважився зробити кілька кроків і почав їсти. Швидко, озираючись.

Ще тиждень тому я сказав би: ватажок пропускає зграю вперед.

Тепер я бачив, як він здригається від кожного руху.

— Він боявся, що його проженуть, — сказала Людмила. — І звідси теж.

Я сидів, поклавши руки на коліна. У гарній історії з соцмереж Гектор усіх рятував. На цих записах він нікого не рятував. Він відставав, боявся і щовечора повертався до зачинених воріт.

А вони щовечора поверталися по нього.

* * *

— Я додзвонився до колишнього завскладу, — сказав Петро Григорович і потер долонею неголене підборіддя. — Питаю: чий пес? Каже: «При складі жив. Складу тепер нема».

— А собака ж є, — сказала Людмила.

— Я так само й спитав. Він помовчав, а тоді: «Та він уже своє віджив. Хто його візьме?»

Людмила відвернулася до вікна.

Я думав про світлу смугу на шиї. На те, щоб зняти ремінець, у людей час знайшовся. На собаку — ні.

Останній запис був із того ранку. П’ятеро йдуть уздовж тротуару, Гектор позаду. На сусідньому подвір’ї брязкають ворота, звідти виїжджає світлий бус, дуже схожий на той, що на першому відео.

Гектор рвучко підводить голову. Чи впізнав він машину? Чи тільки знайомий звук металу? Цього вже ніхто не дізнається.

Він кидається на звук.

Петро Григорович натиснув паузу.

— Далі дивитися не треба. Що там було, ви й так знаєте.

Він перемотав на кілька хвилин уперед. На екрані знову лежав Гектор, а довкола нього складалося те саме коло. Бублик повернувся першим. Найда вийшла вперед. Батон ліг уздовж спини.

А потім у кадр в’їхав мій бус. Я бачив себе за кермом. Як висовуюся у вікно. Як махаю рукою: заберіть, мовляв, звільніть дорогу.

Петро Григорович закрив ноутбук. Ніхто не став мене втішати. І правильно. Того вечора я сидів біля Гектора довше, ніж зазвичай. Він дрімав, але щоразу, коли я ворушився, розплющував очі.

— Я тут, — сказав я. Вийшло незграбно, хрипко.

Я повторив це, коли вставав по воду. І коли повертався.

* * *

Після того як Петро Григорович усе розповів, волонтери прибрали з дописів історію про ватажка-рятівника. Я боявся, що люди охолонуть.

Не охололи. Валентина з кіоску збирала чисті ковдри. Сусід-пенсіонер змайстрував пологий дерев’яний трап. Знайома кравчиня пошила на матраци чохли на блискавці, щоб легко прати. Петро Григорович передав грoші на лікування, а потім почав заїжджати просто так, з пачкою печива в кишені — «для малого».

А дому в Гектора так і не було.

У нас дома тим часом жив Мухтар, наш тринадцятирічний пес. Уже важко вставав після сну, не любив холодної підлоги і був твердо переконаний, що місце біля грубки належить йому за правом народження. Хата на околиці, город, гараж із вічно недоробленими полицями. Ні зайвих рук, ні зайвих грошей.

Але на недільних обідах ми тепер говорили не про шифер на даху, а про собак. Донька Катерина розпитувала про опеpацію. Син Тарас — чи щось треба перевезти. Онука Злата просила показати Бублика ще раз, ще разочок.

Навіть моя мама, якій вісімдесят один і яка все життя казала, що собаці місце в будці, раптом поцікавилася:

— А той великий, кудлатий… він і досі труситься?

З усього, що ми розповідали, вона запам’ятала саме це.

* * *

Якось у жовтні, коли вже пахло першими приморозками, Людмила поклала переді мною аркуш. На ньому стовпчиком було написано п’ять кличок.

Я навіть не сів.

— Люда, ні.

— Ти спочатку подивись.

— Я дивлюся. П’ять собак. У нас Мухтар ледве ходить, у мене спина, у тебе робота. Ми не притулок.

— Я знаю.

— Відео всі передивилися, всі плакали. А вночі хто вставатиме?

Вона мовчки поклала другий аркуш. Корм на місяць. Лікування Гектора. Сітка для огорожі. Гумові доріжки, щоб лапи не роз’їжджалися. Окремим рядком — сума про запас, якщо хтось захворіє.

Там не було жодного рядка «люди допоможуть». Тільки те, на що ми могли розраховувати самі. І ще те, про що вона вже встигла домовитися з дітьми. Тарас брався утеплити половину гаража і поставити хвіртки всередині. Катерина — оплачувати частину корму й підміняти нас на вихідних.

Окремо в конверті лежали мамині грoші.

— Вона ж на новий килим відкладала, — сказав я.

— Сказала, старий ще полежить. Його, каже, ще моя свекруха купувала, то й онуків переживе.

Зверху на конверті Злата намалювала фломастерами подвір’я. Шість собак і шість мисок. Мухтара вона теж не забула.

Я сів.

— Ви вже все вирішили без мене?

— Ми порахували. Вирішувати будемо разом.

Я довго дивився на перший аркуш. Найда. Батон. Чарлі. Бублик. Гектор.

— Старого візьмемо, — сказав нарешті. — А решті знайдуть нормальні сім’ї. Молоді, здорові.

Людмила не стала сперечатися.

— Може, й так. Тільки давай спитаємо в Ірини Миколаївни. Не будемо вирішувати за них з кухні.

* * *

У притулку нас ніхто не зустрічав оплесками. Ірина Миколаївна приїхала подивитися наше подвір’я, розпитала, коли я на роботі, хто залишається з собаками, як Мухтар ставиться до чужих.

— Ваше бажання — це тільки початок, — сказала вона. — Далі подивимося, як їм буде з вами.

Перше знайомство з Мухтаром пройшло на диво спокійно. Він оглянув кожного з поважною байдужістю старого господаря, а потім сів. Батон перестав труситися. Бублик витягнув шию. Гектор, якого вели під черево на рушнику, спершу завмер. Мухтар відвернувся, понюхав траву, і старий зробив крок.

Друге знайомство вийшло гіршим. Чарлі загарчав над кормом. Найда різко гавкнула, коли я потягнувся до засувки. Бублик запанікував, щойно Гектора повели на огляд. Я стояв посеред двору і думав, що ми переоцінили свої сили.

Ірина Миколаївна побачила моє обличчя.

— От і добре, — сказала вона. — Тепер знаємо, з чим працювати. Краще зараз, ніж потім.

Ми не забрали їх наступного ранку. Кілька тижнів їздили знайомитися й учитися. Я сидів поруч із Найдою, не намагаючись неодмінно погладити. Людмила вчилася допомагати Гекторові вставати. Катерина годувала Чарлі окремо і терпляче чекала, поки він перестане ковтати так, ніби в нього зараз заберуть миску.

Злата читала Батонові «Котигорошка» з шкільної хрестоматії. Велетень засинав, не дослухавши й до половини.

А найкращим учителем виявився Мухтар. Коли Людмила виходила з кімнати, він не зривався за нею. Бублик дивився на нього, потім на двері. Спершу скиглив. Потім просто сідав поряд.

* * *

Гектора привезли до нас наприкінці листопада, щойно ветеринарка дозволила продовжити відновлення вдома. Четверо на той час уже ночували в нас на пробу.

Почувши бус, вони підхопилися майже одночасно. Ми відгородили місце біля трапа, щоб ніхто не штовхнув старого. Людмила допомогла йому спуститися.

Найда підійшла першою. Бублик торкнувся носом його щоки. Чарлі ходив дрібними колами, а Батон ліг упоперек доріжки, наче показував: тут можна, тут твердо.

Гектор обнюхав кожного. Потім подивився на мене.

Я тримав хвіртку відчиненою.

— Заходь, — сказав я. — Тобі теж сюди.

Він переступив поріг так обережно, ніби чекав, що на нього зараз гримнуть.

Ми приготували п’ять лежанок. Гекторові — окреме місце, відгороджене, з гумовою доріжкою. А вранці чотири лежанки стояли порожні. Найда спала біля його загородки. Бублик притулився до неї. Чарлі вмостився з другого боку, а Батон розлігся на вході.

Коло з дороги склалося знову.

Я так і застиг з чайником у руці. За вікном загуркотіла вантажівка, що везла комусь дрова. Ніхто з них навіть голови не підвів.

* * *

Легко не було. Людмила вставала до Гектора серед ночі. Я прав підстилки, виїжджав на рейс пізніше і вчився не злитися, коли за вечір утретє витирав підлогу.

Найда довго здригалася від піднятої руки. Якось я сидів на ґанку й чистив робочі черевики, а вона підійшла сама і притулилася плечем до мого коліна. Я не ворухнувся. Вона постояла. І залишилася.

Чарлі ще кілька тижнів їв за окремою хвірткою. Батон обходив подвір’я по колу, аби тільки не наближатися до машини. Петро Григорович приїжджав, сідав поряд на лавку і просто чекав. Без повідця. Ніхто більше не тягнув Батона силою.

А найважче було дивитися, як Гектор намагається бути корисним. Щойно на подвір’ї з’являвся хтось чужий — листоноша, сусід, кум із банкою меду, — він упирався передніми лапами в підлогу і силкувався підвестися. Навіть коли боліло. Навіть коли ми просили лежати.

Я не знав, чи хоче він стерегти, чи просто боїться, що інакше він тут нікому не потрібен. І щоразу згадував те: «Він уже своє віджив».

Тоді я сідав між ним і дверима.

— Я сам гляну. Ти відпочивай. Ти своє вже відпрацював.

* * *

Однієї неділі в грудні, коли вже лежав перший сніг, Гектор пройшов від кухні до порога майже сам. Мама привезла вареники з картоплею і шкварками. Тарас розставляв тарілки. Злата щось шукала під столом.

Людмила йшла поряд, тримаючи шлейку, але не піднімала його.

Крок. Пауза. Ще крок.

Найда чекала збоку. Бублик тупцяв позаду. Батон підвів голову зі свого килимка біля дверей. Гектор дійшов до нього і торкнувся носом його морди.

— Дійшов, — сказала мама.

Вона тримала каструлю обома руками і чомусь не ставила її на стіл. Ніхто не знімав на телефон. Ми просто стояли.

Гектор так і залишився кульгавим. Довгі прогулянки йому не можна, слизькі сходи ми перекрили. Після жвавішого дня йому інколи треба більше допомоги. Але це не заважає йому радіти ранковій мисці, поволі обходити подвір’я і засинати під Людмилине бурмотіння на кухні.

Найда стала довірливою. Чарлі навчився чекати. Батон одного дня сам зайшов по трапу в бус, і Петро Григорович так зрадів, що поліз його обіймати, а той злякався і вистрибнув назад. Довелося починати знову.

А Бублик якось не побіг за мною до дверей. Я вже вийшов на ґанок, коли помітив. Повернувся подивитися. Мале лежало біля Мухтара й гризло стару рукавицю.

Того вечора я хвалив Мухтара так, ніби він щойно захистив диплом.

* * *

Остаточно оформлювати всіх п’ятьох ми поїхали тільки тоді, коли переконалися, що справляємося. Що Мухтарові вистачає спокою і свого кута біля грубки. Що допомога дітей існує не лише на словах.

Ірина Миколаївна поклала на стіл п’ять карток.

— А чого окремо? — здивувалася Злата. — Вони ж разом.

— Бо в кожного свої потреби, — сказала ветеринарка. — Навіть коли вони одна сім’я.

У Найди була позначка про страх різких рухів. У Батона — про поїздки. У Чарлі — про годування. У Гектора — найдовший список.

Я дочитав його до кінця. І підписав.

Нашийники з адресниками подарувала мама. Довго вибирала кольори, сперечалася зі Златою, чи личитиме Батонові зелений. Гекторові дісталася широка, м’яка, вишнева.

Коли я взяв її в руки, він опустив голову і відвів очі.

Я відклав нашийник. Дав йому понюхати. Почекав. Наступного дня теж почекав. Тільки через тиждень Людмила змогла спокійно застебнути ремінець.

Отой латунний кружечок, з якого я почав. Його кличка і мій номер. Нуль дев’яносто сім.

Я перевірив цифри двічі.

* * *

Згодом у Гектора з’явилася вечірня звичка. Найда біля дивана. Батон на прохолодній плитці в коридорі. Чарлі коло кухні. Бублик під боком у Мухтара. Гектор поволі проходить повз кожного. Іноді нюхає, іноді просто дивиться.

Раніше я назвав би це обходом ватажка. Тепер не поспішаю нічого вигадувати. Я тільки знаю: коли він бачить усіх, то легше засинає.

Мама й досі каже, що стільки собак у хаті — це безлад. А потім питає, де чистий плед для Гектора, бо в цьому, мовляв, уже протяг.

Приблизно через рік я знову опинився біля тих складів, уже по роботі. Ворота перефарбували в зелений. Навісу через дорогу не було. Там, де лежав Гектор, поставили новий знак і пофарбували бордюр.

Я постояв кілька хвилин і поїхав додому.

Того вечора заїхав Петро Григорович. Батон одразу притулився до його ноги. Чарлі почав нишпорити по кишенях у пошуках печива. Найда дозволила почухати себе за вухом.

Гектор вийшов останнім. Майстер присів і погладив його по сивій морді.

— Добре, що його тоді не залишили, — сказав він.

Я кивнув. Ми обидва знали, що мова не тільки про дорогу.

* * *

Пізніше всі зібралися за столом. Мама пояснювала Людмилі, як правильно різати цибулю для засмажки. Тарас сміявся. Злата сиділа на підлозі біля Бублика й виплутувала з його шерсті реп’яшок.

Я вийшов зачинити хвіртку. Залізний засув гучно клацнув.

Гектор підвів голову.

Я завмер. Уже приготувався повернутися, присісти поруч і сказати звичне: «Я тут, я тут».

А він тільки глянув у мій бік. Найда спала поряд. Батон лежав біля дверей. Чарлі сопів під лавкою. Бублик вовтузився зі Златою.

Гектор поклав голову на підстилку. Коли я зайшов, він навіть не підвівся. Я обійшов його, щоб не зачепити хвору лапу, і вимкнув світло в коридорі.

Уперше за весь цей час йому не треба було перевіряти, з якого боку зачинених воріт він залишився.