Подарунок на доріжці

Того ранку Лідія Сергіївна ледь не наступила на свій подарунок. Вона вже спустила ногу з ліжка, намацуючи в’язаний капець, і раптом завмерла: на доріжці біля ліжка хтось дихав. Тихо, часто, зовсім не так, як дихає доросла кішка.

Вона поволі опустила погляд. І так і сиділа, затиснувши долонями рот, бо інакше, мабуть, скрикнула б на всю хату.

* * *

А почалося все наприкінці жовтня, коли вперше вдарив приморозок і калюжі під ворітьми вранці взялися тонкою скоринкою.

Лідія Сергіївна жила сама на краю села, у хаті з верандою і грушею під вікном. Відколи лишилася без чоловіка, тиша в домі стала звичною, як цокання годинника. Вранці вона відривала листок із календаря, читала на звороті рецепт якоїсь запіканки, яку ніколи не збиралася готувати, і вмикала радіо на холодильнику.

О восьмій вечора дзвонила донька Леся з обласного центру. Між цими двома подіями вміщалося все її життя: город, піч, черга в магазині, мішечки з сушеними яблуками над плитою.

Того вечора лив холодний дощ. Лідія Сергіївна вже збиралася вкладатися, коли почула з веранди не нявкання, а дряпання. Наче хтось чемно, але наполегливо просив відчинити.

На порозі сиділа кішка. Велика, мокра до нитки, трьох кольорів: білі груди, руді плями, сіро-смугаста спина. І очі — зелені, як аґрус. Вона не терлася об ноги, не жалібно просилася, а сиділа рівно і дивилася так, ніби прийшла в гості й чекає, коли її запросять до столу.

— І чого ти тут сидиш? — спитала Лідія Сергіївна. — Я котів не тримаю.

Кішка не ворухнулася.

— Ну й сиди, — сказала господиня і зачинила двері.

Хвилин десять вона ходила кухнею, переставляла каструлі й бурчала сама до себе. Потім відкрила холодильник, дістала вчорашній суп, виловила ложкою кілька шматочків курятини й вийшла на веранду. Кішка сиділа на тому самому місці.

— На, горе ти мокре. Їж і йди собі.

Кішка поїла. І нікуди не пішла.

* * *

Ім’я придумалося саме собою. На третій день Лідія Сергіївна глянула, як гостя поважно сидить на ослінчику біля печі, підібгавши під себе лапи, і засміялася:

— Ти ж як Фроська, що колись на базарі насінням торгувала. Така ж сама: сидить, як королева, і на всіх згори вниз дивиться. Будеш Фроською.

Фроська прийняла ім’я так само спокійно, як і курятину. Спала тільки на ослінчику, на ліжко не стрибала жодного разу, хоч Лідія Сергіївна навіть трохи цього чекала. О сьомій ранку сиділа біля дверей. Коли господиня йшла до магазину, проводжала її до хвіртки й чекала там, доки та не повернеться з торбою.

Увечері задзвонила Леся.

— Мамо, ти з ким там розмовляєш? Я чую, ти щось кажеш.

— З Фроською.

— З якою ще Фроською?

— Кішка прибилася. Гарна така, пухната.

У слухавці помовчали.

— Мамо, тобі ще кішки не вистачало. Ми ж домовлялися: на зиму ти до нас. У тебе котел ледве тягне, вікна ми так і не поміняли, з рам дме. Хто за твоєю Фроською доглядатиме?

— А я, може, й не поїду, — сказала Лідія Сергіївна і сама здивувалася, як легко в неї це вийшло.

* * *

Сусідка Параска Яківна перехопила її біля паркану через тиждень. Фроська, як завжди, сиділа на стовпчику хвіртки, обгорнувши лапи хвостом.

— Лідо, то це твоя красуня? А вона в мене в сараї днів п’ять ночувала, поки ти її не прийняла. Я їй ще сіна підсипала, щоб не мерзла.

— Моя, — відповіла Лідія Сергіївна.

Параска Яківна примружилась і подивилася на Фроську уважніше.

— Слухай, а вона в тебе не просто так округлилася. Ти що, не бачиш?

— Бачу, що їсть добре.

— Ой, Лідо, Лідо, — засміялася сусідка. — Чекай гостей. І скоро.

Того ж вечора Лідія Сергіївна дістала з шафи картонну коробку з-під чобіт, постелила туди чоловікову фланелеву сорочку, яку роками не наважувалася віддати, і поставила за піч, де найтепліше. Фроська обнюхала коробку, подивилася на господиню довгим зеленим поглядом і пішла на свій ослінчик.

— Ну, як знаєш, — образилася Лідія Сергіївна. — Я тобі не нав’язуюся.

* * *

Наприкінці листопада випав перший сніг. І того ж ранку Фроська зникла.

Першого дня Лідія Сергіївна не дуже хвилювалася. Кішка є кішка, погуляє й прийде. Другого дня вона вже стояла біля хвіртки й гукала на всю вулицю:

— Фросю! Фро-о-сю!

Обійшла з ліхтариком свій сарай, полізла на горище, хоч Леся їй сто разів забороняла лазити драбиною. Зазирнула під ґанок. Параска Яківна пустила її до себе в сарай, і вони вдвох перерили половину сіна.

— Мені вчора наче чулося, що тут щось пищить, — розгублено казала сусідка. — А може, й миші. Хіба тепер розбереш.

Третього вечора Лідія Сергіївна не могла ні їсти, ні сидіти на місці. Коробка за піччю стояла порожня. Ослінчик теж. Коли о восьмій задзвонила Леся, мати ледве дослухала перше речення.

— Мамо, ну це ж кішка. Вони так роблять, підуть, і все. Не переживай ти так.

— Вона не «кішка». Вона Фроська, — відрізала Лідія Сергіївна і вперше в житті поклала слухавку раніше за доньку.

Перед сном вона довго стояла біля дверей. Надворі тріщав мороз, у хаті й так було не жарко. А потім махнула рукою, прочинила двері на веранду і залишила відхиленими двері з веранди в кімнату. Хай вистуджується. Аби тільки повернулася.

* * *

Тепер вона сиділа на краю ліжка, притиснувши долоні до губ, і не вірила очам.

На плетеній доріжці, просто біля її капців, лежала Фроська. Шерсть у неї на спині ще була вогка й холодна від інею. А під пухнастим боком, обійнята великою білою лапою, причаїлася крихітна кулька. Таких самих трьох кольорів, як мати, тільки ще кудлата й зовсім маленька.

Фроська не ворухнулася. Не зашипіла, не забрала малечу. Лише підняла голову й глянула на господиню тим самим рівним зеленим поглядом, яким дивилася з порога того дощового вечора. Ось, мовляв. Тримай. Тобі довіряю.

— Отакої… — прошепотіла Лідія Сергіївна. — Фросю, це ти мені принесла? Ти ж його по снігу несла, дурненька моя. Через увесь двір.

Вона потім вийшла на веранду і побачила на підлозі мокрі сліди, а надворі — стежечку від сусідського сараю до свого ґанку. Рівний, акуратний ланцюжок слідів. Певно, Фроська йшла повільно, обережно, тримаючи в зубах найдорожче, що в неї було. І несла його не в теплу коробку за піччю, а сюди. До ліжка. До людини.

Лідія Сергіївна не стала нічого чіпати. Принесла з кухні коробку з фланелевою сорочкою і поставила її поруч із доріжкою, у своїй кімнаті. Потім наклала Фросьці курятини, налила свіжої води. І лише тоді розплакалася. Тихо, щоб не налякати малечу.

* * *

Параска Яківна прибігла за пів години, ще в хустці навскоси.

— Лідо, я бачила сліди! Від мого сараю до твого ґанку! Я ж казала, що там щось пищало!

Вона зазирнула в кімнату й одразу стишила голос.

— Ти диви. Принесла-таки. Не мені, бачиш, а тобі. Ну все, Лідо, тепер ти в неї своя.

Кошеня назвали Масею. Спала Мася виключно в лівому капці господині, і щоранку Лідія Сергіївна взувалася в одну ногу, а другу тримала навису, доки малеча не виповзе сама.

* * *

О восьмій вечора, як завжди, задзвонила Леся.

— Мамо, ну що, знайшлася твоя Фроська?

— Знайшлася. І не сама.

— Як це — не сама?

— З донькою. Масею звати. Тож, Лесю, ти не ображайся, а на зиму я до тебе не поїду. У мене тут двоє на руках.

— Мамо, а котел? А вікна? Ти ж там замерзнеш!

— То приїжджайте з Андрієм на Новий рік. Поставите мені новий котел, вікна поміняєте. А заразом і з онукою познайомишся.

— З якою ще онукою?! — ахнула Леся.

— З Масею, — спокійно відповіла Лідія Сергіївна, і в слухавці вперше за довгий час засміялися обидві.

Вони таки приїхали. Андрій два дні возився в котельні, ставив новий котел, а Леся сиділа на підлозі біля ліжка, і Мася дерлася їй на коліна, чіпляючись за светр. Фроська лежала поруч на доріжці й стежила за всім зі своїм незмінним королівським спокоєм.

— Мамо, — тихо сказала Леся, погладжуючи кошеня. — А ти помітила, що вона на ліжко так і не стрибає? Тільки біля тебе, на доріжці.

— Помітила, — усміхнулася Лідія Сергіївна. — Вона, доню, вартує.

Того вечора, вкладаючись спати, вона довго дивилася вниз, на доріжку, де в пухнастому клубку спали дві кішки — велика і зовсім маленька. І думала про те, що люди, бува, роками шукають, кому можна довірити найцінніше. А Фроська вирішила за три тижні. І чомусь вибрала саме її.