Календар над ліжком

Календар Олена повісила на цвях над ліжком у перший же вечір. Звичайний настінний календар з рекламою агрофірми, який вона знайшла в шухляді комода. Червоною ручкою обвела тридцяте червня наступного року, а збоку дрібно дописала: «Додому». Подумала трохи й акуратно закреслила двадцять дев’яте серпня.

Один день є. Лишилося триста з чимось.

Хата, яку сільрада виділила молодій учительці, стояла на самому краю Верхніх Млинів, одразу за водонапірною баштою. Дві кімнати, груба, яку треба було вміти розпалювати, рукомийник у сінях. Вода з колодязя через дорогу. Вбиральня у дворі, за кущем бузку, з вирізаним сердечком на дверцятах.

Побачивши те сердечко, Олена хвилину постояла, а потім набрала маму.

— Мам, тут туалет надворі.

— Оленко, ти ж знала, що їдеш у село.

— Я думала, село — це як у тітки Ірини на дачі. З бойлером і пральною машинкою.

У слухавці помовчали. Тетяна Миколаївна завжди так мовчала, коли хотіла сказати «я ж тобі казала», але стримувалася.

— Рік, доню. Один навчальний рік. Ти ж сама підписувала, що відпрацюєш. А я поки подивлюся оренду квартири біля Корпусного саду, щоб ти після повернення не тулилася з нами в одній кімнаті. Вже й оголошення є непогані.

Олена навчалася на бюджеті, і за договором після педуніверситету мала відпрацювати там, де бракувало вчителів. На розподілі їй випало село за сорок кілометрів від райцентру. Однокурсниця Аліна тоді сказала: «Олен, ну ти й щаслива», і невідомо, чого в тому було більше, співчуття чи полегшення, що не її.

* * *

Школа була двоповерхова, з білої цегли, з табличкою, на якій давно облупилася позолота. Шістдесят чотири учні на всі дев’ять класів. Директорка, Лідія Степанівна, жінка під шістдесят у в’язаній жилетці, оглянула Олену з голови до ніг і зупинилася поглядом на білих кросівках.

— Взуття собі купіть гумове. Високе. У жовтні тут така багнюка, що кросівки ваші лишаться на дорозі, а ви підете далі босоніж.

— Добре, — сказала Олена.

— Українська мова й література, з п’ятого по дев’ятий. Класне керівництво в шостому. Не лякайтеся, вони не кусаються. Ну, майже.

Шостий клас — дев’ятеро дітей. Перший урок Олена готувала три вечори: картки, презентація, гра на знайомство. Проектор у класі не вмикався, бо в розетці не було струму. Гра не пішла, бо діти відповідали на запитання одним словом і дивилися у вікно.

Наприкінці уроку руку підняла дівчинка з двома тугими кісками, Ярина.

— А ви надовго?

— Що значить надовго?

— Ну, до вас була Алла Вікторівна, то вона до Нового року поїхала. А до неї був хлопець, Денис Олегович, то він взагалі до жовтня.

Хтось на задній парті хмикнув. Олена відчула, що червоніє.

— Я тут на рік.

— Ага, — сказала Ярина таким тоном, яким дорослі кажуть «ну-ну».

Того вечора Олена закреслила дату на календарі так сильно, що ручка продерла папір.

* * *

У жовтні почалися дощі, і Лідія Степанівна виявилася права щодо багнюки. Чорнозем на дорозі до школи розкисав так, що чоботи доводилося витягати з чвакотом, а рейсовий автобус до райцентру через тиждень просто перестав ходити, поки грейдер не вирівняє дорогу. Грейдер обіцяли «от-от».

Школу опалювала котельня на дровах. Кочегар, дядько Петро, розтоплював її о шостій ранку, але другий поверх прогрівався тільки до третього уроку. Діти писали диктанти в куртках. Олена теж вела уроки в куртці й маминому шарфі.

Руки від холоду й колодязної води потріскалися так, що жоден крем для рук не допомагав, і мама передала з автобусом цілий пакет: креми, бальзам, теплі рукавички, нові вовняні шкарпетки.

На задній парті в шостому класі сидів Захар. Худий, мовчазний, з вічно розпатланим чубом. На кожному першому уроці він спав, поклавши голову на руки. Олена зробила зауваження раз, удруге. На третій раз підійшла й постукала пальцем по парті.

— Захаре, ти вночі що робиш?

Він підняв голову, подивився на неї без жодного виразу.

— Сплю.

— А чого тоді тут спиш?

— Бо ви нудно розказуєте.

Клас зареготав. Олена поставила йому в журнал «2» за поведінку, і весь день у неї тремтіли руки.

Після уроків вона пішла до директорки скаржитися. Лідія Степанівна вислухала, зняла окуляри й потерла перенісся.

— Олено Сергіївно, ви знаєте, о котрій він встає?

— Ні.

— О п’ятій. Мати, Оксана, працює змінами на птахофабриці в райцентрі, їздить туди першим автобусом. Батько три роки тому поїхав на заробітки, і відтоді від нього ні грoшей, ні дзвінків. Захар корову доїть, малих двох збирає й веде в садочок, тоді біжить сюди. А ввечері ще уроки з меншою сестрою робить, бо вона в першому класі й сама не вміє.

Олена мовчала.

— І ще одне, — директорка понизила голос. — Ви звернули увагу, що він у їдальні не їсть хліб? Він його в кишеню складає. Для малих.

* * *

Наступного дня Олена принесла до школи два бутерброди з сиром замість одного й сказала Захарові, що мама передала забагато і все одно пропаде. Він подивився підозріло, але взяв. Через тиждень вона вже приносила три.

Двійку в журналі вона виправила. Ніхто цього не помітив, крім неї самої.

Якось у листопаді, коли після шостого уроку в класі лишилися тільки вони вдвох, бо Захар чекав, поки мати забере менших із садочка, Олена побачила, що він крутить у пальцях щось жовте. Це була маленька лялька з кукурудзяного листя. Обв’язана ниткою, з хусточкою, навіть з крихітною спідничкою, розтріпаною внизу.

— Це ти зробив?

Він одразу сховав руку під парту.

— Нічого я не робив.

— Захаре, покажи. Будь ласка.

Він довго вагався, потім поклав ляльку на парту, наче доказ злочину.

— Баба Ганна вчила. Ще як жива була. Для Соньки зробив, сестри.

Олена взяла ляльку в руки. Робота була тонка, акуратна, кожен вузлик на місці. Вона, випускниця педуніверситету з червоним дипломом, так би не змогла.

— А ти можеш навчити мене?

Захар уперше за два місяці усміхнувся. Криво, ніби сам від себе такого не чекав.

— Вас? Та ви ж міська.

— То й що, що міська. Руки ж у мене є.

— Потріскані, — зауважив він. — Вам треба гусячим жиром мазати, а не тими кремами.

* * *

Так з’явився гурток. Олена довго думала над назвою, а потім Ярина сказала: «Та назвіть просто “Лялькова скриня”, як у мультику», і так і назвали. Збиралися по четвергах у кабінеті, де груба трималася тепла довше, ніж будь-де в школі.

Спершу прийшли четверо. Потім семеро. Потім прийшов навіть дев’ятикласник Мирослав, який усім казав, що «просто подивитися», а за тиждень уже шив собі лисицю з рудої шкарпетки.

Робили ляльок з усього, що було під рукою: з кукурудзяного листя, зі шкарпеток, з клаптиків, які назбирали бабусі по всьому селу. Тамара Василівна, сусідка Олени, принесла цілий мішок обрізків тканини й сказала, що тридцять років збирала «на всякий випадок», і от випадок настав.

А в грудні вирішили ставити виставу. «Рукавичку». Для садочка, а якщо вийде, то й для всього села в клубі на новорічне свято.

Захар зробив рукавичку. Велику, з овечої вовни, з візерунком, у яку влазили одразу три руки. Ролі розібрали швидко: Мишка-шкряботушка, Жабка-скрекотушка, Зайчик-побігайчик, Лисичка-сестричка. Ведмедя ніхто не хотів, бо в нього слів найменше, а виходить він останнім.

— Я буду, — сказав Захар.

— Ти ж казав, що тебе на сцену й калачем не заманиш, — здивувалася Ярина.

— То я так казав.

* * *

Собака в Захара була руда, з білою плямою на грудях, і звалася Найдою, бо колись прибилася до їхнього двору сама. У середині листопада, о дев’ятій вечора, в Олениному вікні засвітився ліхтарик, і вона, вийшовши на ґанок, побачила Захара в самій куртці, без шапки.

— Найда лежить і не встає. І не їсть. Мама на нічній. Я не знаю, кого кликати.

Олена теж не знала. Вона набрала Лідію Степанівну, і та, не питаючи зайвого, продиктувала номер.

— Сергій Коваль. Він у нас один на п’ять сіл. Дзвоніть, не соромтеся, він звиклий.

Сергій приїхав за двадцять хвилин на зеленій «Ниві», заляпаній грязюкою по самі вікна. Високий, у стьобаній куртці, з потертою валізкою в руці. На вигляд йому було років двадцять сім. Він присів біля Найди просто в сінях, на долівці, довго її оглядав, щось тихо їй казав. Захар стояв поруч, стиснувши кулаки.

— Щось не те з’їла, — нарешті сказав Сергій. — Зараз зробимо, що треба, а до ранку буде видно. Але я думаю, що буде добре. Вона в тебе молода, сильна.

Він порався з собакою майже годину. Олена тримала ліхтарик, бо в сінях лампочка ледь жевріла. Коли Найда вперше підняла голову й лизнула Захарові руку, хлопець відвернувся до стіни, і Олена вдала, що не бачить, як у нього трусяться плечі.

На ґанку Олена дістала гаманець.

— Скільки ми вам винні?

— Ви? Нічого. Захар мені потім дров наколе, ми домовимося, — Сергій глянув на неї з цікавістю. — А ви та вчителька з міста, що в хаті Ніни живе?

— Що, вже все село знає?

— Тут усе село знає, що в кого на вечерю. А груба у вас як, розпалюється?

Олена чесно сказала, що через раз. І що хата то вистигає за ніч так, що зранку видно пару з рота, то, навпаки, вся в диму. Що вона купила електричний обігрівач у райцентрі, а в першу ж хуртовину на дротах наріс лід, і світла не було два дні.

Сергій засміявся. Сміх у нього був хороший, щирий.

— Заслінку ви, мабуть, не до кінця відкриваєте. Завтра заїду, покажу.

* * *

Він справді заїхав. І показав. А потім лишився пити чай, бо за вікном знову пішов мокрий сніг, і їхати не хотілося.

Виявилося, що він закінчив аграрний університет у Білій Церкві, мав пропозицію лишитися працювати в міській ветклініці, з нормальною зарплатою й гарним кабінетом. А повернувся сюди, у Верхні Млини, до батька в хату.

— Чого? — не зрозуміла Олена. — Там же все. Квартиру можна знімати, кіно, кав’ярні.

— Там ветеринарів на кожному розі. На кожен під’їзд по три лікарі. А тут, якщо я не приїду, то ніхто не приїде. До мене дід Степан з Дубового з коровою на ниточці дзвонить, бо в нього вона одна, годувальниця. Розумієте?

Олена тоді не розуміла. Їй здавалося, що так кажуть люди, які просто бояться великого міста.

Він почав заїжджати частіше. Привозив дрова, бо побачив, що її запас тане надто швидко. Якось привіз мішок картоплі від своєї тітки й сказав, що «тітка передала», а тітка потім при зустрічі в магазині щиро здивувалася. Олена впізнала власну хитрість з бутербродами й нічого не сказала.

* * *

Вистава відбулася двадцять сьомого грудня в сільському клубі. Зала опалювалася двома тепловими гарматами, які позичив фермер Віталій Андрійович, і все одно люди сиділи в пальтах. Прийшли, здавалося, усі: бабусі в пухових хустках, батьки з малими на руках, дядько Петро-кочегар у святковому светрі.

За ширмою, обтягнутою картатою скатертиною Ніни Василівни, діти тремтіли. Ярина двічі бігала пити воду. Мирослав, той самий дев’ятикласник, що прийшов «просто подивитися», шепотів свої слова лисиці, як таблицю множення перед контрольною.

Захар визирнув у щілину й раптом завмер.

— Мама прийшла.

Олена теж визирнула. В останньому ряду, біля дверей, сиділа худенька жінка в робочій куртці з нашивкою птахофабрики. Видно, приїхала просто зі зміни, навіть не встигла перевдягнутися. На колінах у неї сиділа Сонька, поруч ще одне мале.

Вистава йшла сорок хвилин. Мишка забула слова, і їй підказала вся перша лава. Зайчик вискочив раніше часу. А коли наприкінці з’явився Ведмідь, великий, з ґудзиками замість очей, і басом, від якого здригнулася ширма, запитав: «А хто, хто в цій рукавичці живе?», зала спершу притихла, а потім заходилася оплесками ще до того, як рукавичка луснула.

Захар ведмедем кланявся довше за всіх.

Після вистави Оксана підійшла до Олени. Довго мовчала, м’яла в руках шапку.

— Він удома тепер говорить, — сказала нарешті. — Раніше слова з нього не витягнеш. А тепер за вечерею тільки й чути: Олена Сергіївна сказала, Олена Сергіївна показала. Дякую вам.

— Це я вам дякую, — відповіла Олена й сама не зовсім зрозуміла, за що саме.

Сергій чекав її біля «Ниви», щоб підвезти. Була ясна морозна ніч, сніг під чоботами рипів, а над водонапірною баштою стояв місяць, круглий і низький, як ліхтар.

— Ти плакала в кінці, — сказав він. — Я бачив.

— Тобі здалося.

— Ну звісно, здалося.

* * *

Зима видалася довгою. В січні вдарили морози за двадцять, вода у відрі в сінях замерзала до дна, і школу закривали на тиждень, бо котельня не справлялася. Олена тоді ходила до учнів додому, носила завдання й перевіряла зошити просто на кухнях, між каструлями й котами на підвіконні. Вона знала вже, у кого вдома яка собака й чий дідусь у селі найкраще розповідає про давнину.

У лютому Захар написав твір «Людина, яку я поважаю». Про маму. Як вона приходить зі зміни, сідає на табуретку в коридорі й якийсь час просто сидить, не знімаючи чобіт, бо немає сил. А потім усміхається і питає, чи всі поїли. Олена читала той твір увечері біля грубки, яка тепер розпалювалася з першого разу, і їй довелося двічі відкласти зошит.

Вона поставила «12». Перша дванадцятка в його житті. Захар довго дивився на оцінку, ніби не вірив, а тоді сховав зошит у рюкзак так дбайливо, як колись ховав хліб.

Навесні дорогу розвезло знову, але тепер Олена знала, де можна обійти по межі, а де краще не потикатися. У квітні зацвіли вишні вздовж усієї вулиці, і Верхні Млини на тиждень стали білими й запашними. Сергій повіз її на ставок за селом, де в очереті кричали якісь птахи, назву яких вона не знала, а він знав.

— Шкода, що ти поїдеш, — сказав він тоді, кидаючи камінчик у воду. Спокійно, без натиску, ніби просто констатував погоду.

Олена нічого не відповіла.

* * *

Дзвінок пролунав у травні, у вівторок, посеред уроку з дев’ятим класом. Олена вийшла в коридор.

Дзвонила Інна Валеріївна, її колишня викладачка методики.

— Оленко, в мене для тебе новина. У гімназії біля Корпусного саду звільняється місце вчителя української з вересня. Директорка — моя давня знайома, я тебе порекомендувала. Вони дуже хочуть молоду. Чекають твоє резюме до п’ятниці. Ти розумієш, яке це місце? Туди черга стоїть.

— Розумію, — сказала Олена. — Дякую. Я подумаю.

— Подумаєш? Що тут думати?

Того ж вечора подзвонила мама. Голос у неї був щасливий, як не бував давно.

— Оленко, я все знайшла! Двокімнатна в новобудові, з ремонтом, з технікою, господарі просять недорого, бо їдуть за кордон. Три хвилини від гімназії! Я вже з ними про все домовилася, тільки скажи.

Олена слухала маму й дивилася на календар над ліжком.

Червоні хрестики йшли рівними рядами до середини лютого. А потім просто закінчувалися. Березень, квітень, травень були чисті. Вона не пам’ятала, коли перестала закреслювати дні. Не помітила.

— Мам, — сказала вона. — Я, здається, не приїду.

У слухавці запала тиша. Та сама, з якою мама зазвичай стримувала «я ж тобі казала». Тільки цього разу вона її не стримала.

— Я так і знала. Ще як ти на Новий рік приїжджала й весь час про того свого хлопчика з ляльками розповідала. І про ветерuнара.

— Про якого ветерuнара, мам?

— Олено. Я тебе двадцять два роки знаю.

Вони обидві засміялися. Олена — крізь сльози, мама — теж.

* * *

Останній дзвоник у Верхніх Млинах був тридцятого травня. Ярина читала вірш, Мирослав, тепер уже випускник, ніс на плечі першокласницю з дзвіночком. Шостий клас подарував Олені ляльку з кукурудзяного листя в синій хустці й вишитому фартушку. Захар віддав її мовчки, і вуха в нього були червоні.

Коли свято закінчилося, і діти розбіглися, він затримався біля шкільних воріт. Покрутив носаком камінь у пилюці.

— Олено Сергіївно, а ви надовго?

Вона згадала перший урок у вересні, Ярину з тугими кісками, своє червоне від сорому обличчя.

— Надовго, Захаре.

— Ну, добре, — сказав він по-дорослому, ніби давно це знав. — Бо ми восени хотіли «Котигорошка» ставити. Там ролей багато.

І побіг додому, туди, де на нього вже чекала Найда, яка тепер щоранку проводжала його до школи.

Біля паркану стояла зелена «Нива». Cергій сидів на капоті й мружився на сонце.

— Ну що, вчителько, додому?

Олена подивилася на вишневі садки, на водонапірну башту, за якою стояла її хата з грубою, що тепер розпалювалася з першого разу.

— Додому, — сказала вона.

І вперше за весь рік це слово не означало місто.