Кожен сам за себе

Того вівторка Петро повернувся з меблевої майстерні з таким обличчям, ніби всю дорогу додому складав промову. Мокру кепку повісив на гачок, черевики поставив під батарею, сів до столу й відсунув тарілку з борщем. Борщ іще парував.

— Галю, я втомився.

Галина якраз різала хліб. Ніж на мить зупинився.

— Від чого саме, Петрику?

— Від усього. Тільки на поріг — «винеси сміття». Сів — «зніми светр, він увесь у тирсі». Ліг — «знову кран у ванній не докрутив». Тридцять один рік я слухаю, що роблю не так. Досить. Відсьогодні в нашому домі кожен сам за себе. Ти собі, я собі. А ти побачиш, як воно без чоловіка в хаті. Хто тобі картоплю з льоху принесе, хто кран підкрутить.

Галина поклала ніж, витерла руки об фартух і, чого Петро аж ніяк не чекав, усміхнулася.

— Домовились. Тільки чур потім не передумувати.

— Я? Не дочекаєшся.

Борщ він таки доїв. Вирішив, що нове життя почнеться з ранку, а борщ ні в чому не винен.

Галина вимила свою тарілку, свою ложку й свою чашку, поставила на сушарку і пішла до кімнати. Петрова тарілка лишилася на столі. Він довго на неї дивився, ніби тарілка мала щось пояснити. З кімнати долинав Галин голос: вона телефонувала сестрі.

— Ларисо, уявляєш… Ні, все добре. Навіть дуже добре. Мене, здається, відпустили на волю.

* * *

Будильник задзвонив о сьомій п’ятнадцять, як завжди. Галини вже не було. На кухні стояла вимита каструлька з-під вівсянки, розрахована рівно на одну людину, а чайник ледь теплий: вона закип’ятила собі одну чашку.

Петро відчинив шафу й завмер. Зазвичай там висіли три робочі сорочки, випрасувані, на плічках, одна біля одної. Цього ранку висіла одна. З плямою від мастила на манжеті. Решта, як з’ясувалося, ще з неділі лежали в кошику для білизни.

Пральна машина дивилася на нього круглим склом. Петро натиснув кнопку, і на панелі засвітився цілий список: «бавовна», «синтетика», «делікатне», «вовна», «швидке 30». Він тридцять один рік прожив поряд із пральними машинами, ця була вже третя, і жодного разу не замислювався, що там узагалі можна щось вибирати.

Обрав «швидке». Закинув усе, що було в кошику, разом із темно-синіми шкарпетками, сипнув порошку на око й побіг на роботу в сорочці з плямою. Пляму прикрив светром. Светр був у тирсі.

— Ти що, сам сьогодні одягався? — спитав Толік, коли вони відчиняли майстерню.

— А що?

— Та нічого. Видно.

Увечері Петро відчинив пральну машину, і звідти пахнуло сирістю: сорочки пролежали мокрі цілий день. Білі футболки, які він носив під светр, стали ніжно-блакитними. Темно-сині шкарпетки виглядали цілком задоволеними.

Галина тим часом смажила деруни. Чотири штуки. Рівно чотири, Петро порахував. Вона поклала до них сметани, налила собі чаю і сіла біля вікна з детективом, який почала ще влітку, а дочитати все не було коли.

Петро відчинив холодильник. На верхній полиці стояв контейнер із наліпкою «Галин». Він зачинив холодильник, відрізав хліба з салом, почистив цибулину і вечеряв стоячи біля мийки, бо за столом сиділа незалежна людина й читала.

Ближче до дев’ятої він насипав корму котові Каштану. Кіт з’їв усе з підозрілим ентузіазмом. Ні Петро, ні Каштан не сказали вголос, що Галина вже годувала його о сьомій.

* * *

Пельмені Петро купив у четвер, у супермаркеті біля зупинки. Кілограмову пачку з малюнком, на якому вони лежали в тарілці окремо один від одного, рівненькі, як намистини.

Майстерня по четвергах зачинялася раніше, тож о пів на п’яту Петро вже стояв над каструлею, а в бухгалтерії водоканалу задзвонив Галин телефон.

— Галю, а скільки води наливати?

— Більше, ніж тобі здається.

Інна з-за сусіднього столу підняла брови. Галина махнула рукою: потім.

Через десять хвилин телефон задзвонив знову.

— А солити коли? Одразу чи як закипить?

— Як закипить, Петрику. І помішай, щоб до дна не прилипли.

Третій дзвінок пролунав, коли Галина вже вдягала пальто.

— Галю… А якщо вони вже злиплися? Ну, всі разом. У мене тепер один пельмень. Великий.

Галина притулилася до шафи й сміялася так, що Інна теж почала сміятися, ще не знаючи, з чого.

— Мій чоловік, — пояснила Галина, витираючи очі, — другий день відкриває для себе кухню.

Удома вона затрималася ненадовго. Перевдяглася в блузку, яку берегла «на якусь нагоду», наділа бурштинове намисто, Петрів подарунок на ювілей, і почала взуватися.

— А ти куди проти ночі? — Петро стояв у дверях кухні з шумівкою в руці. На шумівці висів шматок того самого великого пельменя.

— У Будинку культури по четвергах народні танці. Для тих, кому за п’ятдесят. Я два роки збиралася.

— І чого не пішла?

Галина подивилася на нього довгим поглядом.

— Бо по четвергах треба було варити вечерю. А тепер кожен сам за себе, Петрику. Ти ж уже зварив.

Двері зачинилися. Петро лишився сам із котом і пельменем.

Того вечора він помітив у хаті багато дрібниць, яких раніше не бачив. Рушник у ванній мокрий і пахне не так. Мильниця слизька. Черевики під батареєю зранку будуть сирі, бо раніше в них хтось напихав газет, а він завжди думав, що взуття висихає саме. Кіт Каштан, удруге за вечір нагодований, лежав на дивані й мав вигляд батона.

Галина повернулася о пів на десяту, з рум’янцем від холоду, і наспівувала щось собі під ніс. Петро чекав, що вона спитає, чи він повечеряв. Вона не спитала. Пішла спати і, здається, заснула усміхненою.

* * *

У п’ятницю черевики були сирі. Петро знав це ще з вечора, але все одно засунув у них ногу з надією. Шкарпетка намокла одразу.

По обіді вони з Толіком пили чай у підсобці, і Толік, вислухавши все, довго крутив кружку в руках.

— Я своїй Людці в дев’яносто восьмому таке оголосив. Протримався до обіду.

— А потім?

— А потім захотів їсти. — Толік відсьорбнув чаю. — А ти чого взагалі почав?

— Втомився.

— Від чого?

Петро відкрив рота і закрив. Бо згадав свою вівторкову промову. Сміття, светр, кран. Три зауваження на день. А проти них сорочки на плічках, борщ, сухі черевики, кіт, якого годують один раз, а не двічі, і програми пральної машини, про які він тепер знав більше, ніж хотів би.

З роботи він відпросився на годину раніше.

На ринку біля автостанції жінка в пуховій хустці продавала хризантеми, бордові й кучеряві, такі самі, як колись росли в Галиної мами під парканом. Петро взяв цілий оберемок і ще пакет пряників, бо згадав, що Галина любить ті, що з повидлом.

Удома він виніс сміття. Перемив посуд, і свій, і той, що лишився після вчорашнього. Переправ сорочки, цього разу на «бавовні», і розвісив на плічках, як висіли раніше. Блакитні футболки теж розвісив: вирішив, що в них тепер просто новий колір. Напхав газет у свої черевики. Потім, подумавши, і в Галині чоботи.

О шостій у замку повернувся ключ.

Галина зупинилася на порозі. Петро стояв посеред коридору в блакитній футболці, з хризантемами, і мав такий вигляд, ніби зараз складатиме іспит.

— Що, Петрику, миритися прийшов?

— Не миритися, Галю. — Він переступив з ноги на ногу. — Здаватися. Бери мене назад у сім’ю. На будь-яких умовах.

* * *

Галина взяла квіти. Понюхала, хризантеми пахли гіркувато, по-осінньому, і поставила їх у трилітрову банку, бо ваза стояла на антресолі, а лізти по неї зараз не хотілося нікому. Потім сіла до столу, дістала з сумки зошит, у який записувала показники лічильників, і ручку.

— На будь-яких, кажеш?

— На будь-яких.

— Тоді сідай. Бо я за ці три дні дещо зрозуміла.

Петро сів. Каштан застрибнув на третій стілець, ніби теж мав право голосу.

— Я, Петрику, три вечори ні в кого не питала, що на вечерю. Дочитала книжку, яку почала в липні. Сходила на танці, і мені там сказали, що я легка на ногу. Мені сподобалося. Тому як раніше вже не буде.

Петро аж випрямився на стільці.

— Буде краще, — спокійно закінчила вона й почала писати.

Пунктів вийшло чотири. Галина виводила їх повільно, рівним бухгалтерським почерком, і кожен читала вголос.

— Перше. Сміття твоє. Без нагадувань. Друге. По четвергах я на танцях, а вечеря в четвер на тобі. Пельмені навчу варити так, щоб їх виходило більше, ніж один. Третє. Пральну машину я тобі покажу, а далі свої сорочки пильнуєш сам.

— А четверте?

Галина трохи помовчала.

— Четверте. Казати в цій хаті «я втомився» можна. Але тільки разом із «давай я допоможу».

Петро перечитав останній рядок.

— Це ж і тебе стосується?

— Мене першу, — сказала Галина. — Я теж утомилася, Петрику. Просто мовчала.

Він довго на неї дивився. Потім узяв ручку, розписався внизу, старанно, як на пошті за посилку, і причепив аркуш на холодильник під магніт із морем, який вони привезли ще з першої спільної відпустки.

* * *

Наступного четверга Галина повернулася з танців о пів на десяту. У хаті пахло лавровим листом. На плиті стояла каструля, а в ній плавали пельмені, окремо один від одного, рівненькі, як на малюнку з пачки.

— Солив, як закипіло, — доповів Петро. — І мішав. Двічі.

Каштан сидів на підвіконні й ображено дивився в темряву. Відтепер його годували один раз.

Список провисів на холодильнику до Нового року. Потім Петро зняв його сам. Сказав, що вже знає напам’ять.