Та, що вибирала сама

Двічі вона сама вибирала собі родину. І двічі поверталася до притулку пішки.

Два кілометри польовою дорогою, уздовж лісосмуги, уранці — і сидить собі під воротами, чиста й спокійна, наче просто вийшла прогулятися.

Звали її Таєю. А між собою волонтери казали — «наша старша».

* * *

— «День родини», — прочитала Ніна вголос, розтягуючи склади, і подивилася на вивіску прискіпливо, як на чужу роботу.

Хоча вивіску малювали вони самі.

У їхньому притулку для безпритульних тварин цей день відзначали щосуботи в кінці місяця. І готувалися до нього серйозно: саме в такі дні тварини найчастіше знаходили дім.

— А де Тая? — спитала Ніна.

— Щойно тут була, — Тарас розгублено озирнувся. Руда кішка завжди зустрічала відвідувачів біля входу, це було її місце.

— Наводить лад, — усміхнувся Денис, який працював волонтером четвертий рік. — Ви ж її знаєте.

— Усе має бути ідеально! — в один голос сказали Ніна й Тарас.

* * *

Згадана особа тим часом ішла неспішним кроком мимо рівних рядів вольєрів.

Вольєри були заповнені наполовину — і це теж була її заслуга, хоч ніхто й не міг би пояснити, яким чином.

Почувши шум, кішка зупинилася біля просторої клітки, де в теплу пору тримали кошенят. Зараз там жили четверо малих, яких два тижні тому підкинули під ворота.

Двоє смугастих клубків саме билися через м’ячик, видаючи кумедне, але дуже грізне шипіння.

Тая сіла навпроти клітки й подивилася на них.

Просто подивилася.

Клубок розпався. Кошенята винувато посідали по кутках, а за хвилину вже вмивалися з виглядом дітей, яких застали за чимсь непристойним.

Кішка дочекалася, поки в клітці стане тихо, і пішла далі.

А в дальньому вольєрі вив Сніжок.

Великий світлий пес з’явився в притулку два місяці тому й від хвилювання не міг узяти себе в лапи. Він знав, що сьогодні приїдуть люди. І завивав так, що волонтери переглядалися.

— Зараз вона його заспокоїть, — сказав Денис. — Дивіться.

Тая підійшла до сітки, сіла на землю навпроти пса — і просто сиділа.

Сніжок повив ще трохи, потім сів. Потім ліг. Потім поклав морду на лапи й замовк.

— Я цього не розумію, — сказала Ніна. — Я п’ять років із тваринами, і я цього не розумію.

Закінчивши обхід, кішка повернулася до входу й улягалася на пуфик, який їй поставили спеціально.

— Навела лад? — усміхнулася Ніна. — Розумниця наша.

* * *

Притулок Ніна влаштувала п’ять років тому — на ділянці, де стояв колись будинок її бабусі. Передмістя, до міста двадцять хвилин машиною: зручно і волонтерам, і майбутнім господарям.

Два роки тому будинок згорів. Повністю, з усім, що в ньому було. Тварини, на щастя, не постраждали — вольєри стояли окремо, у глибині ділянки.

Притулок жив із того, що приносила їхня невелика майстерня. Чоловік підтримував Ніну в усьому, і вона була йому за це вдячна.

Хоча скоро присвячувати притулку стільки часу вона вже не зможе. Про це знали поки що троє: вона, чоловік і лікар.

А руда кішка прийшла до них рівно рік тому, дощового осіннього дня.

Вона була абсолютно здорова. Без жодного ґанджу, через який тварину зазвичай позбуваються. Доглянута, спокійна, із поглядом, від якого волонтери чомусь починали поправляти на собі куртки.

Двічі її забирали в родину.

Першого разу — молоде подружжя з сусіднього села. Кішка пробула в них одну ніч і зранку сиділа під воротами притулку.

Другого разу — люди з котеджів за лісосмугою. Протримала три дні. А потім знову два кілометри польовою дорогою.

Через тиждень волонтери почули від сусідів, що та родина шукає кошеня «щоб дитині було з ким грати» і що перед Таєю в них уже жили дві тварини. Де ті тварини зараз, ніхто не знав.

Ніна тоді довго сиділа на пуфику біля входу, а кішка — у неї на колінах.

— То ти, значить, сама вибираєш, — сказала Ніна.

Кішка не заперечувала.

* * *

Того дня родину знайшли четверо кошенят, три коти й п’ять собак. Серед них — Сніжок.

Забирала його жінка з дорослим сином.

— Він у вас завжди такий тихий? — спитала вона.

— Ні, — чесно відповів Тарас. — Він у нас артист. Але сьогодні на нього добре вплинули.

Тая провела пса до самих воріт і сіла на дорозі, дивлячись, як він стрибає в багажник.

— Добре попрацювали, — потягнувся Денис. — Пора роздавати вечерю.

* * *

А потім до воріт під’їхав позашляховик із чорними тонованими вікнами.

З машини вийшли двоє чоловіків у строгих костюмах. Один тримав у руках папку.

— Добрий день. Можу я поговорити з Ніною Вікторівною?

Він оглянув рівні ряди вольєрів із такою гримасою, наче ступив у щось неприємне.

— Добрий день, це я, — Ніна поклала руки на живіт.

— Тут документи про рішення суду. Про знесення притулку, — чоловік передав їй папку. — За тиждень сюди приїде бульдозер.

— Ви не маєте права! — вигукнув Денис.

— Ви не змогли підтвердити право власності на ділянку, — чоловік знизав плечима й відкланявся.

— Усі документи були в домі, — тихо сказала Ніна. — А дім згорів.

— Я чув, що тут збираються будувати котеджі, — пробурмотів Тарас. — Що ж нам тепер робити?

Відповіді не знав ніхто.

* * *

Тая зникла з притулку перед світанком.

Її відсутності ніхто не помітив: Ніна до третьої ночі сиділа над паперами, волонтери розійшлися, а кішка ніколи ні в кого не питала дозволу.

Вона вийшла за ворота й пішла знайомою польовою дорогою.

Два кілометри.

На шосе кішка вибрала місце, де дорога виходить із повороту, лягла на обочину — просто на виду, витягнувши лапки, — і стала чекати.

Почало світати.

Перша машина пронеслася мимо, обдавши її повітрям.

Друга завищала гальмами.

З машини вибрався чоловік, підбіг і присів поруч.

— Ти що тут робиш, красуне? — сказав він, обережно проводячи рукою по рудій спині. — Злякалася, га?

Кішка подивилася на нього, і щось у неї всередині дрібно ворухнулося.

— О, на тобі ж нашийник, — чоловік розібрав номер телефона. — Потерпи трохи.

Він підняв її на руки, відніс у машину й посадив на переднє сидіння. А через кілька хвилин вони вже їхали за адресою, яку йому назвала жінка на тому кінці дзвінка.

Усю дорогу рука чоловіка гладила її по голові. І кішці — чесно кажучи, уперше за дуже довгий час — хотілося просто сидіти й нікуди більше не йти.

* * *

Машина зупинилася біля воріт притулку одночасно з бульдозером.

Бульдозеру перегородили дорогу кілька десятків людей. Вони стояли щільно, тримали плакати й кричали, вимагаючи, щоб притулок залишили в спокої.

— Що тут відбувається? — спитав чоловік у найближчого активіста.

— Господарка не може підтвердити право власності на ділянку, — пояснив молодий хлопець. — От цим і вирішили скористатися. Геть самоуправство!

Чоловік узяв кішку на руки й став пробиратися до воріт.

— Де господарка?

— Ох, Таю! — Ніна проштовхалася до нього. — Ми ж усю ніч її шукали. Дякую, що не проїхали мимо й подзвонили.

— Якщо ви не проти, — сказав чоловік, не перестаючи гладити кішку, — я хотів би залишити її собі. У мене відчуття, ніби ми з нею вже сто років знайомі.

Кішка притиснулася до його грудей і заплющила очі.

І Ніна зрозуміла, що Тая нарешті знайшла свою людину.

— Я не проти, — сказала вона з гіркотою. — Тим більше, що притулку, схоже, уже не буде.

— Розкажіть мені все, — попросив чоловік. — З самого початку й докладно. Я юрист.

* * *

Його звали Роман. Бульдозер того дня поїхав ні з чим.

Через два місяці в Ніни на руках були всі документи на ділянку — відновлені, завірені й підшиті в папку, товщу за ту, яку привозили люди в костюмах.

А Тая живе тепер у Романа. На кожен «День родини» він привозить її до притулку — і вона робить свій обхід: клітка з кошенятами, вольєри, пес, який хвилюється найбільше.

Чому вона двічі тікала від попередніх господарів, Ніна так до кінця й не зрозуміла.

А Тая не розповідала.