Машиніст електрички

— Оце ти мені задачу задав, — сказав машиніст. — І що тепер накажеш робити?

Пес винувато дивився йому в очі, сподіваючись, що той не відмовить.

Під його передніми лапами сидів маленький сірий котик.

Віктор подивився на годинник. Зупинка п’ять хвилин, і все.

* * *

Він працював машиністом на приміській електричці.

Місто було велике, передмість багато, а тому й поїздки довгі: поки дістанешся з одного кінця в другий, минало майже три години.

Робота ця дуже напружена. Потребує постійної уваги й зосередженості. Розклад — понад усе. Точність — основа. Хвилина або дві — це все.

Тому додому він приходив утомленим і виснаженим.

Але одного разу він знайшов для себе віддушину.

Ну, як знайшов? Віддушина сама знайшла його.

На одній зупинці він завжди виходив розім’ятися. І того разу витяг бутерброд — перекусити нашвидкуруч.

Ось тому до нього й підійшов цей пес. Великий кудлатий, брудно-білий, із мокрою злиплою шерстю.

Хвіст підібганий, а в очах — переляк і сумнів.

* * *

Машиніст подивився на свій бутерброд, потім на собаку, яка тихенько підвивала й зазирала йому в очі, — і віддав свій обід.

Пес радісно вискнув і, описуючи хвостом кола, прийняв їжу з людських рук.

Тепер його поїзд щоразу зустрічали.

Як пес знав, що це саме той поїзд? Як він здалеку його впізнавав?

Машиніст цього не знав. Просто тепер робота набула для нього особливого сенсу: треба було двічі за зміну нагодувати голодного пса.

Він купив спеціальний собачий корм і залишав його у великій мисці біля останнього стовпа.

— Їж, упертий, он же повна миска, — казав йому Віктор. — Я ж не щодня тут.

Пес слухав уважно, виляв хвостом — і не рушав з місця.

Він уперто чекав на нього. І хотів їсти тільки з рук.

Машиніст гладив голову собаки й зазирав їй в очі. Вдячність і радість були йому відповіддю.

І якось само собою вийшло, що це перетворилося для нього на особливий ритуал.

А осінь була не за горами.

І дощі — бридкі, дрібні, довгі й уперті — зарядили зі звичною частотою.

Пес тепер чекав на нього під навісом сходів, що спускалися з другого поверху станції.

Але того разу пес прийшов не сам.

Між його передніми лапами сидів маленький котик.

Малюк був завеликий для голодування й замалий для бутербродів. Віктор збігав у станційний буфет, купив пакет молока й напоїв його з кришки від термоса.

Тому й запізнився з відправленням.

У диспетчерській на нього чекав прочухан. Начальник кричав, що чотири хвилини на приміському — це не дрібниця. І що коли це повториться, доведеться перевести його в іншу бригаду й зняти з рухомого складу.

Коли тебе лають уперше за двадцять років бездоганної роботи, це не викликає нічого, крім образи.

Хоча він чудово розумів, що начальник мав рацію.

Тому назавтра він планував просто залишити тарілочку з кормом для кошеняти й поїхати.

Але доля розпорядилася інакше.

Малий промок і тремтів. Він сидів між передніми лапами пса, увібравши голову в плечі, і його всього трусило. Другу добу лив холодний дощ, а під навісом гуляв вітер.

Пес дивився на людину з надією й жалібно скімлив. Він відмовився від їжі, грів малого собою й без упину його вилизував.

Зітхнувши важко, Віктор підняв на руки пухнастого малюка й запросив жестом пса в кабіну.

Категорично заборонялося будь-кого пускати в кабіну. Не можна — і все.

Але що робити?

* * *

Відвівши пса й кошеня в невеликий тамбур перед кабіною, він зняв із себе куртку й постелив її на підлогу. Потім поклав туди малюка.

Пес вдячно лизнув йому руку й уклався поруч зі своїм котячим другом.

І він знову вирушив із запізненням — цього разу на п’ять хвилин.

Зміна закінчувалася о другій, і часу, щоб відвезти обох у тепло, було більш ніж достатньо.

Але один зі службовців повідомив, що начальник просить його зайти.

Важкий тягар ліг йому на плечі. Страх утратити добре оплачувану роботу. І неможливість виправдатися.

Начальник дивився на машиніста суворим поглядом.

— Два дні поспіль. Спершу чотири хвилини, учора п’ять. Вікторе, я тебе двадцять років знаю. Що відбувається?

Приховувати не було сенсу.

— У мене в тамбурі пес, — сказав Віктор. — І кошеня.

* * *

Начальник повільно відклав ручку.

— У тамбурі. Перед кабіною.

— Так.

— Ти знаєш, що буває за сторонніх у кабіні?

— Знаю.

— То чого ж поліз?

— Він змерз. Там другу добу дощ, а він зовсім малий.

— То нехай сидить у вас у підсобці! — обурився начальник. — Ми перевозимо людей, а не котів. Ти це розумієш?

— Розумію, — зітхнув машиніст. — Але кошеня не може саме себе зігріти.

Начальник довго дивився на нього.

— Ходімо.

І пішов до складу, не озираючись.

Вони піднялися в електровоз. Начальник відчинив двері.

На куртці лежав великий кудлатий пес. Він обіймав маленьке сіре кошеня.

Начальник засопів. Потім подивився на машиніста й сказав:

— Ну й чого ти два дні мовчав? — сказав він нарешті. — Прийшов би та й сказав. Давай, вези їх у тепло. Даю тобі два дні відгулу. За твій рахунок.

* * *

Потім подивився кудись убік і додав:

— У мене в самого вдома дві собаки й кіт. Дружина їх вигулює, а я завжди на роботі.

Він кашлянув.

— І все ж оголошую тобі догану. За те, що не розповів мені одразу.

Віктор їхав містом і всміхався.

На задньому сидінні лежали великий кудлатий пес і маленьке кошеня. Вони їхали додому.

І з роботою все було гаразд.

Догана — це не так страшно.

* * *

Удома кошеня відігрілося за дві години. Поїло, залізло на батарею й проспало до самого ранку.

Везти їх назад на станцію Віктор не став. Пес і кошеня лишилися в нього — спершу «на тиждень, поки дощі не минуть».

Тиждень цей триває досі.

А на станції, біля останнього стовпа, так і стоїть велика миска. Віктор наповнює її щозміни. Тепер із неї їдять інші.