Динозавр за повну ціну

Динозавр коштував тисячу дев’ятсот сорок грuвень. Маргарита знала цю цифру напам’ять, бо три тижні поспіль відкладала по кілька сотень у конверт, засунутий між сторінками методички з української літератури, і щовечора перераховувала, скільки ще лишилося.

Для вчительки сільської школи це були великі грoші. Але онукові Михайлику виповнювалося сім, і Маргарита вирішила: раз на рік можна.

Вона купила його в райцентрі, у магазині іграшок біля автостанції. Продавчиня, дівчина з блискучими нігтями, увімкнула іграшку просто на прилавку, і зелений тиранозавр завбільшки з добру кішку ступив кілька кроків, повернув голову й загарчав так, що хлопчик, який стояв поруч із мамою, сховався їй за спину.

— Це остання модель, — сказала продавчиня. — З пульта керується, очі світяться. Хлопчики від нього в захваті.

— Загорніть, будь ласка, — попросила Маргарита. — Тільки гарно. Щоб із бантом.

Чек вона склала вчетверо й поклала в гаманець, у відділення для дрібних монет. Сама не знала навіщо.

* * *

Жовтень того року видався мокрим. Автобус до обласного центру вирушав о сьомій двадцять, і Маргарита стояла на зупинці біля сільради з величезною коробкою в руках та торбою, в якій дзенькали дві банки: cливове варення й лечо. Михайлик любив її лечо ще змалку — вмочав у нього хліб і обмазувався аж до брів.

Пальто вона вдягла темно-синє, добротне, купене колись на випускний свого першого класу. Чоботи напередодні начистила кремом. Волосся заколола шпилькою, яку не діставала з шухляди, мабуть, від минулого Нового року.

Дорогою вона уявляла, як Михайлик розірве папір, як ахне. Дві з половиною години в автобусі минули непомітно.

* * *

Віктор із Віолетою жили в новому мікрорайоні, де будинки стояли такі однакові, що Маргарита щоразу звіряла номер із записником.

Двері відчинила Віолета. Висока, з бездоганною укладкою, у світлій сукні, на яку, здавалося, не сідала жодна порошинка.

— Ой, Маргарито Іванівно, — вона всміхнулася. — А ви вже? Ми чекали вас ближче до третьої.

— Автобус раніше прийшов, — пояснила Маргарита. — Я можу допомогти, якщо щось іще треба нарізати…

— Ні-ні, все замовлене, не хвилюйтеся.

Погляд невістки ковзнув по ній згори донизу: пальто, торба з банками, чоботи, на яких після дощу проступили білясті розводи. Усього секунда. Але Маргарита тридцять років стояла перед класом і добре знала, який вигляд має людина, що виставляє оцінку.

— Взуття можна ось тут, на килимок, — Віолета посунула ногою гумовий килимок ближче до дверей. — А то в нас підлога світла, кожну краплю видно.

Віктор вийшов із кімнати з телефоном у руці й чмокнув матір у щоку.

— Привіт, мам. Як доїхала? Нормально? Ну й добре. Ти проходь, роздягайся.

І знову втупився в екран.

Зате Михайлик вилетів із дитячої, як горобець із куща, і повис у бабусі на шиї.

— Бабусю! А що це в тебе таке велике?

— Почекаєш до подарунків, — засміялася вона й уперше за день відчула, що приїхала не дарма.

* * *

До третьої зібралися всі. Свати — Віолетині батьки, Алла Борисівна та Юрій Петрович — приїхали на великій сріблястій машині й привезли конструктор у коробці, яка ледве пролізла в двері. Куми, Соломія з Остапом, подарували самокат зі світними колесами.

Стіл був накритий по-ресторанному: роли, канапки на шпажках, салати в прозорих креманках, торт на замовлення у вигляді футбольного поля. Маргарита поставила свої банки на підвіконня в кухні, і там вони й залишилися.

Алла Борисівна сіла навпроти й усміхнулася тією усмішкою, якою всміхаються консультантки в дорогих бутиках.

— То ви все ще в школі працюєте, Маргарито Іванівно?

— Працюю. Українська мова й література, з п’ятого по одинадцятий.

— А скільки ж там у вас тих дітей лишилося? Чула, по селах школи одна за одною закривають.

— Сорок два учні, — спокійно відповіла Маргарита. — Цього року навіть першокласників п’ятеро.

— Ну, дай вам сили, — сваха відкусила канапку й повернулася до кумів обговорювати, де краще відпочивати в листопаді.

Маргарита сиділа, тримаючи на колінах серветку, і слухала розмови про аквапарки, нову машину Остапа й ціни на квартири. Віктор сміявся з тестевих жартів. Із нею він за всю годину перекинувся двома реченнями: чи буде вона сік і чи не дме їй від вікна.

* * *

Подарунки Михайлик розпаковував після першого тосту. Конструктор, самокат, набір фломастерів від кумової доньки Ярини. А тоді дістався до великої коробки з бантом.

Папір полетів на підлогу. Хлопчик завмер.

— Ти-ра-но-завр, — прошепотів він по складах. — Справжній!

Маргарита показала, куди вставляти батарейки — вона ще вдома все перевірила, — і динозавр рушив світлим ламінатом, крутячи головою. Очі в нього спалахнули червоним, і він загарчав. Михайлик заверещав від захвату, маленька Ярина сховалася за маму, всі засміялися.

— Бабусю, він ходить! Він сам ходить! Дивіться всі!

І тут Віолета, яка стояла біля столу з келихом, нахилила голову й придивилася.

— Слухайте, це ж той, що місяць тому в торговому центрі стояв на розпродажі? Мінус п’ятдесят відсотків, цілий стелаж їх був. Я його бачила, коли Михайлові подарунок шукала.

У кімнаті стало тихіше.

— Я ще тоді відгуки почитала, — вела далі невістка легким світським тоном, ніби розповідала про погоду. — Пишуть, що через тиждень у нього ламаються ноги, а батарейки він з’їдає за вечір. Одноразова іграшка, коротше. Ми тому й не брали.

Алла Борисівна хмикнула. Соломія з Остапом перезирнулися й раптом дуже зацікавилися салатом.

— Маргарито Іванівно, ну ви б хоч порадилися з нами, — Віолета всміхнулася ще ширше. — Ми б вам скинули нормальне посилання. Навіщо ж грoші на вітер.

Маргарита відчула, як запекли щоки, наче її викликали до дошки, а вона забула вірш. Жодної знижки не було. Чек на тисячу дев’ятсот сорок грuвень лежав у гаманці, складений учетверо. Можна було дістати його й покласти на стіл, поруч із ролами.

Але вона не дістала. Вона подивилася на сина.

Віктор сидів за три кроки від неї. Він чув кожне слово — Маргарита бачила це з того, як він опустив очі в тарілку. Вона чекала. Одне речення. «Віто, годі». Або хоча б «Мам, гарний подарунок». Будь-що.

Віктор узяв виделку, поколупав салат і сказав:

— Може, вже торт різатимемо? Михайле, неси свічки.

Михайлик стояв посеред кімнати, притискаючи динозавра до грудей, і переводив погляд із мами на бабусю. Він не розумів, що таке «відгуки» і «посилання», але розумів, що сталося щось погане.

* * *

Маргарита дочекалася, поки онук задме свічки. Сім маленьких вогників, сім разів «ура», футбольне поле з крему, розрізане на квадратики. Вона з’їла свій шматок, не відчуваючи смаку, а тоді глянула на годинник.

— Ой, мені вже час. Автобус о пів на п’яту, а наступний аж уранці.

— Як шкода, — сказала Віолета так швидко, що це прозвучало майже з полегшенням. — Ми б вас лишили, але в нас гостьова кімната зараз під гардеробну.

— Розумію, — кивнула Маргарита.

У передпокої вона довго не могла влучити ногою в чобіт. Михайлик обійняв її за пояс і не відпускав, доки мама не покликала його до гостей.

Віктор стояв у дверях кімнати, спершись на одвірок.

— Мам, ти напиши, як доїдеш, добре? — сказав він і відвів очі. — І не ображайся. Віта просто… ну, вона така. Прямолінійна.

— Я не ображаюся, синку.

Двері зачинилися. Клацнув замок — двічі.

* * *

До зупинки було хвилин п’ятнадцять пішки. Дрібний дощ сіявся з-під ліхтарів, каштанове листя прилипало до мокрого асфальту. Маргарита йшла повільно, бо поспішати не було куди: насправді автобус відходив о шостій двадцять. Вона просто не могла більше сидіти за тим столом.

Сльози потекли десь на другому кварталі. Вона не схлипувала й не витирала їх — просто йшла, а вони текли, змішуючись із дощем, тож ніхто з перехожих нічого не помітив.

Вона думала про те, як виховувала Віктора сама. Як шила йому костюм зайчика на ранок у садочку зі своєї блузки, бо на готовий грошей не було. Як він у восьмому класі просив кросівки, «як у всіх», і вона ціле літо брала додаткові години в таборі, щоб купити. Як він стояв на автостанції з валізою, коли їхав вступати до університету, і казав: «Мам, я тебе заберу до себе, от побачиш».

Ось і забрав. На три години, до торта.

У його гарній квартирі зі світлою підлогою для неї не знайшлося місця — ні на дивані, ні за столом, ні в розмові. Її банки з лечом стоять на підвіконні, і завтра, мабуть, Віолета винесе їх на балкон, а згодом тихенько викине. Її динозавр — «одноразова іграшка». А вона сама — сільська вчителька в немодному пальті, яку терплять раз на рік, бо так заведено.

На зупинці вона сіла на мокру лавку під пластиковим дашком і сказала собі майже вголос: «Більше не поїду. Буду переказувати грoші на картку. Так усім буде простіше».

Минула, мабуть, година, коли в кишені задзвонив телефон.

На екрані світилося «Вітя». Маргарита на мить подумала, що син таки зрозумів, що наробив, і в грудях щось стиснулося — від надії, якої вона вже собі не дозволяла.

— Алло?

— Бабусю, — шепотів у трубці Михайлик, і десь поруч дзюркотіла вода. — Це я. Я у ванній закрився, щоб мама не чула. Взяв татів телефон, він на дивані лежав.

— Михайлику… Що сталося, сонечко?

— Нічого. Я просто хотів сказати. — Він засопів, збираючись із духом. — Що б там мама не казала, твій динозавр найкращий. Найкращий з усіх подарунків. Він уже по коридору до кухні дійшов і назад, і нічого в нього не зламалося. Я йому навіть ім’я дав.

— І яке ж? — Маргарита притулилася плечем до холодної стійки, бо ноги раптом стали ватяні.

— Рекс Іванович. Бо він розумний, як ти. І гарчить, як ти, коли я не хочу вчити вірш.

Маргарита засміялася — вперше за весь вечір, крізь сльози, вголос, так що жінка з парасолькою на іншому кінці лавки озирнулася.

— Бабусю, а ти ще приїдеш? На Новий рік приїдеш?

Вона подивилася на мокру дорогу, на фари автобуса, що якраз вигулькнули з-за повороту.

— Приїду, Михайлику. Обов’язково приїду.

— Добре. Бо Рекс Іванович без тебе сумуватиме. І я теж. Усе, мама йде, бувай!

Гудки. Маргарита ще трохи постояла з телефоном біля вуха, а тоді сховала його в кишеню, поруч із гаманцем, де лежав складений учетверо чек.

Тепер вона знала, навіщо його зберегла. Колись, коли Михайлик виросте, вона покаже йому цей папірець і розповість, як одного жовтневого вечора семирічний хлопчик закрився у ванній, щоб бабуся не почувалася в цій родині зайвою.

Автобус зупинився, зашипіли двері. Маргарита піднялася сходинками й сіла біля вікна. До Нового року лишалося трохи більше двох місяців. Треба було встигнути зв’язати Рексові Івановичу шарф.