Мама-кішка
Богдан влетів у супермаркет, знайшов дружину біля візка з продуктами — і не зміг вимовити жодного слова. Тільки показував рукою кудись у бік парковки.
— Що сталося? — злякалася Ірина. — З машиною щось?
Він кивнув. Потім похитав головою. Потім знову кивнув.
— Богдане. Ти скажи словами.
— Ти краще сама подивися, — нарешті вимовив він.
Ірина залишила візок посеред проходу й поспішила до виходу.
* * *
А почалося все хвилин за сорок до того.
На парковці перед супермаркетом було порожньо: кілька машин — і все. Їхні власники ходили між полицями в магазині.
День стояв спекотний, із тих, коли асфальт пашить навіть у затінку. Богдан посидів у салоні хвилин п’ять, відчув, що сорочка прилипла до спини, — і здався.
Він опустив усі шибки. Потім прочинив навстіж передні двері, щоб хоч трохи протягнуло.
А сам відійшов під дерево, де було прохолодніше.
Потім повернувся, зітхнув і подивився на годинник. Минуло тільки пів години. Дитячий час! Чекати на неї доведеться ще довго.
* * *
Передні двері водія були розчахнуті навстіж.
Підійшовши ближче, Ірина зазирнула всередину.
На сидінні пасажира, поруч із водійським, вовтузилися двоє зовсім маленьких кошенят.
Тепер уже в неї очі полізли на лоба.
— Ти де їх узяв? — здивувалася вона.
Чоловік подивився на неї й показав на щось зовсім поруч.
Вона подивилася вниз і ахнула.
Маленька чорно-біла кішечка несла третє кошеня.
Застрибнувши до них у машину, вона поклала малюка поруч із рештою. Подивилася на чоловіка й жінку, муркнула — і побігла кудись за магазин.
— Ти куди? — розгубилася Ірина.
— Не хвилюйся, — прийшов до тями Богдан. — Вона зараз повернеться.
І точно. За пів хвилини кішка з’явилася з четвертим кошеням. Пройшла повз людей, застрибнула на сидіння, поклала малюка й умостилася поруч.
— І що нам тепер робити? — спитала Ірина.
Чоловік знизав плечима.
— Ну що, хороша моя, — поцікавилася жінка в кішки. — Ти вирішила в нас оселитися?
Кішка-мама жалібно нявкнула у відповідь і подивилася на неї такими очима… Такими!
Що жіноче серце не змогло відмовити.
— Так, — сказала вона чоловікові. — Іди розрахуйся й прикоти візок сюди. І знаєш що?
Вона кивнула в бік магазину.
— Купи у відділі для тварин усе, що треба. І консерви для кішок не забудь. А ми поки що… Ми поки що поговоримо про своє, про жіноче.
Богдан зітхнув, знизав плечима й пішов.
* * *
Ірина сіла на водійське місце й погладила худеньку кішечку.
— Що? — спитала вона. — Зовсім погано?
Та кивнула й прохально нявкнула.
Жінка зітхнула й подивилася на чотирьох кошенят, що зручно вмостилися під теплим маминим животом.
Після огляду в лікаря з’ясувалося, що молока в неї майже немає.
Придбали все необхідне для вигодовування. Тепер малих підгодовували спеціальними сумішами — і жінка вчила цього мистецтва чоловіка.
Богдан морщився, але робив.
Вони працювали на різних роботах і в різні зміни. Бачилися пізно ввечері та у вихідні. Підгодовували кошенят по черзі: удень дружина, увечері чоловік.
Кошенята вже розплющили очі, і вдома в них стало весело.
Муся — так назвали кішечку — категорично відмовлялася спати в спеціально купленому для неї теплому будиночку.
Тепер вони спали так: чоловік ліворуч, дружина праворуч, а між ними — котяча родина.
Богдан з Іриною спали по краях великого ліжка, боячись уві сні придавити малят.
Так минуло пару місяців.
І невдовзі на ситному підгодовуванні в них було четверо красенів-котиків, маленька чорно-біла кішечка — їхня мама — і всі супутні цій ситуації радощі.
Бійки й тупотіння ночами. Неподобства й біганина вдень.
Але вони не переживали. Їм було добре.
Чомусь у домі настали лад і спокій — попри гучних і грайливих кошенят.
Припинилися взаємні докори й сварки. Навпаки.
Чоловік, який прив’язався до малят, усміхався дружині й намагався догодити.
Така переміна і радувала її, і лякала. Вона не розуміла природи цієї переміни.
Він став м’якшим, турботливішим і веселішим.
А потім сталося те, чого не чекав ніхто.
* * *
Увечері, коли кошенята нарешті вгамувалися, Ірина не витримала.
— Богдане. Ти чого останнім часом такий?
— Який?
— Добрий.
Чоловік довго не відповідав.
— Та якось… — він кивнув на лежанку, де збилася в теплий клубок уся котяча родина. — Приходжу з роботи, а мене п’ятеро зустрічають. І кожному я потрібен.
Він помовчав.
— А тебе ніхто так не зустрічав. Років зо три вже.
Ірина нічого не відповіла. Просто пішла ставити чайник і довго стояла до нього спиною.
А маленька чорно-біла кішечка дивилася у вікно з виглядом людини, яка все зробила правильно.
