Пухнасті співробітники автобусної станції

— Така в нас робота, — казав пес. — Ми дуже важливі. Ці водії без нас нікуди. Ми випускаємо їх у рейс. Без нас із тобою жоден автобус би не виїхав.

— Без мене — точно, — погоджувався кіт. — Тож стій рівно й не метушися. Бо як почнеш крутитися, водії вирішать, що тут несерйозно.

Пес усміхався й норовив лизнути кота в ніс. А той морщився, плювався й бурчав:

— Теж мені. Розвів тут собачі ніжності.

* * *

Вони там виросли.

Спершу приблудилося цуценя, а потім сірий грайливий котик. І водії автобусів їх прихистили: поселили в маленькій підсобці, підгодовували й навчили працювати.

А робота в них була нескладна, але дуже відповідальна.

Вони проводжали й зустрічали автобуси. А потім декотрі водії довіряли їм перевірити салон. Кіт і пес із розумним виглядом обходили кожне сидіння й обнюхували підлогу. Вийшовши назовні, вони поважно кивали водієві, і той, усміхаючись, зачиняв автобус.

Коротше кажучи, у них були обов’язки, які вони дуже чітко, відповідально й серйозно виконували.

Коли минуло три роки, ніхто на станції вже й не уявляв собі, що колись було інакше.

Кіт і пес завжди сиділи під невеликим навісом за кілька метрів від воріт і кивали всім автобусам, що виходили в рейс. Водії махали їм і всміхалися.

Пес — великий, чорний, безпородний — вважав себе покровителем сірого, упертого й шкідливого кота.

А той…

Той вважав собаку своїм додатком. Ну, куди подінешся. Не викидати ж його на вулицю. Та й найближчий родич, як-не-як.

Тієї осінньої ночі зірвало частину даху навісу.

І дощ — холодний, із різким вітром — проникав усередину.

Пес і кіт сиділи під пронизливими краплями й виконували свою роботу. Випускали автобуси.

Вони не могли пропустити цей день. Адже це була їхня робота. Їх годували — і вони працювали.

Так вони звикли. І інакше бути не могло.

* * *

Наступного дня кіт застудився.

Він знову сидів поруч зі своїм псом, кашляв і чхав.

Пес дивився на нього схвильовано й весь час просив піти в підсобку.

— Сіре ти вперте створіння, — казав пес. — Іди в дім. Я сам випущу автобуси. Іди, прошу тебе.

— Ні, ні. Не можу, — казав кіт і кашляв. — Ти не впораєшся сам. Їх багато. Я тобі допоможу.

* * *

Але наступного ранку кіт не зміг підвестися.

Він лежав, і від нього пашіло жаром. Він марив і весь час говорив, що треба бігти, бо настав час працювати.

І пес побіг просити допомоги в тих, хто міг допомогти. У водіїв.

Він бігав між ними й хапав зубами за штани. Благально зазирав їм в очі й скімлив. Усім виглядом показував, що треба йти з ним.

Але водіям було пора в рейс, і вони з досадою відмахувалися від настирливого пса.

Вони йшли. Сідали в автобуси й від’їжджали. Ніхто навіть не звернув уваги на прохання чорного пса.

І тоді він раптом зрозумів.

Дуже виразно зрозумів, що може втратити свого єдиного друга. Ні, не друга. Найближчого родича.

І тоді пес уявив завтрашній ранок.

Порожню підсобку. Себе самого під навісом. І автобуси, яким більше нікому буде кивнути поруч із ним.

Цього він уявити не зміг.

Пес вискочив на середину площі. Між автобусами, що виїжджали.

І закрутився на одному місці. І завив.

Так відчайдушно й безнадійно, що автобуси на мить зупинилися. А потім…

Потім знову поїхали.

І тільки один, останній, став. І з нього вийшов молодий водій. Він працював недовго, усього років п’ять.

* * *

Він підійшов до собаки й, нахилившись, погладив.

— Що таке, друже? Що сталося? Де твій друг-кіт?

І пес кинувся йому в ноги. Закрутився і, подивившись хлопцеві в очі, побіг до підсобки.

— Куди? — окликнув його начальник зміни. — У тебе рейс.

Хлопець на секунду зупинився.

Але з підсобки долинуло жалібне виття.

— Знімайте мене з рейсу, — сказав він.

Витяг із кишені перепустку, віддав начальникові й майже бігом попрямував до підсобки.

Там він побачив великого чорного пса, який вилизував маленького сірого кота із заплющеними очима.

Чоловік присів і підняв пухнастика. Кіт був гарячий.

— Ах ти ж бідолахо, — сказав хлопець. — Застудився сильно.

Він подивився на пса.

— Ну нічого. Ми допоможемо. Ми обов’язково допоможемо.

Загорнувши кота в куртку, він побіг до своєї машини.

* * *

Вони приїхали до відкриття ветклініки в центрі міста.

Хлопець і пес просиділи там до пізнього вечора, поки лікар вів прийом і час від часу повертався до їхнього пацієнта.

А пізно ввечері дихання кота стало рівніше й спокійніше — і лікар дозволив забрати його додому.

Уночі вони не спали.

Хлопець кинув на підлогу біля дивана стару ковдру й поклав на неї кота. Пес одразу вклався поруч, згорнувся клубочком навколо свого рідного кота й слухав, як б’ється його серце.

Сам він сів на підлогу, спершись спиною об диван.

Ніхто й не помітив, як вони поснули — зморені хвилюванням, утомою й тривогою.

А вранці кіт раптом розплющив очі.

І перше, що він сказав, звівшись на лапи й хитаючись від слабкості, було:

— І хто дозволив цьому чорному невігласові спати, поклавши на мене голову? Я що, уже подушка?

Пес, вискнувши від радості, кинувся вилизувати свого пухнастика.

— Фу! Гидота яка, — зашипів кіт і став плюватися.

Але закашлявся й упав. Пес негайно вклався біля нього й поклав голову.

— І за що мені ці муки, — сказав кіт слабким голосом і заснув.

— Шкідливий ти мій, сірий, — відповів пес і лизнув кота в ніс.

Везти їх назад у підсобку хлопець не збирався. Там і досі текло з даху, а кота щойно відходили.

— Поживете поки що в мене, — сказав він. — Доки дах полагодять.

Дах полагодили за тиждень. Але повертати їх хлопець так і не повернув.

* * *

Хлопець дивився на них і всміхався.

Він почувався напрочуд добре. І його навіть не засмучувало те, що він утратив роботу.

А через три дні задзвонив телефон. Кіт на той час уже ходив квартирою, і пес весь час його супроводжував — через що кіт страшенно лаявся.

— Ти там як? — пролунав у трубці голос колишнього начальника.

— Та нічого, — відповів хлопець. — Збираюся шукати роботу.

— Не варто, — сказав начальник. — Ми тебе чекаємо. Ти вже вибач: я мав просто поставити на твій рейс змінника, а не перепустку в тебе забирати. Приходь з понеділка. Прийдеш? Приходь, будь ласка, а то мужики мене зі світу зживуть.

Наступного тижня, у понеділок зранку, хлопець увійшов на знайому автобусну станцію.

Автобуси стояли один навпроти одного. Ніс до носа. І біля кожних передніх дверей стояв водій. Трохи попереду.

Хлопець ішов між ними, а вони стояли й дивилися на нього.

Вони нічого не говорили. А потім стали плескати. Мовчки.

Такий народ, ці водії. Не люблять балакати.

Хлопець підійшов до свого автобуса. Увійшов усередину й запустив двигун.

І автобуси стали виїжджати на маршрут.

А кіт і пес лежали в нього вдома на ліжку, і кіт страшенно злився. Казав, що пес своєю поведінкою його ганьбить.

А пес…

Пес був абсолютно щасливий. Дім, своя людина й улюблений кіт поруч.

Що ще треба собаці для щастя?

Та нічого.