Чорні ящики з літерами «Т. К.»

Ящики я впізнала раніше, ніж її.

Чорні, пластикові, з-під винограду. Петро колись привіз їх цілий стос з оптової бази й на кожному вивів білою фарбою дві літери: «Т. К.». Тамара Коваленко. «Щоб на базарі ніхто не поцупив», — казав. Петра вже шостий рік немає, фарба на літерах облізла, а ящики служать. Три з них я цього літа віддала сусідці. Разом з огірками.

І от вони стояли на прилавку в овочевому ряду, між жінкою з квасолею і чоловіком, що торгував медом. У першому лежали мої огірки, «Ніжинські», з чорними пупирцями, я їх серед тисячі впізнаю. У другому «Бичаче серце». У третьому біле наливне з нашої яблуні, тієї, що біля хвіртки. А за ящиками, у фартуху поверх зеленої кофти, стояла Алла Миколаївна і зважувала комусь кілограм помідорів.

Я так і застигла посеред ряду з порожньою торбою в руці. Приїхала ж по сівок на осінь і по добрива, більше ні по що.

* * *

З Аллою ми живемо через паркан уже років двадцять. Вона на вісім років молодша за мене, теж удова, теж сама на хазяйстві. Сварок у нас ніколи не було: вона мені розсаду перця, я їй кріп на насіння, на Великдень паски одна одній через паркан передаємо.

Цього року свій город Алла не садила. Ще навесні пожалілася, що коліна вже не ті, по грядках не наповзаєшся. Засіяла біля хати трохи зелені, а решту залишила під траву.

У середині червня, щойно в мене огірки пішли, вона гукнула через паркан:

— Тамаро, а продай мені кілька огірочків. Онуки на вихідні приїжджають, а на базарі по шістдесят грuвень за кіло, я аж присіла, як побачила.

— Та яке продай, — кажу. — Бери так. У мене їх он скільки, самій не з’їсти.

Вона взяла кульок. Наступного дня прийшла знову. Потім знову. Спершу з кульком, далі з торбою, а в липні вже з тачкою. І щоразу та сама приказка: «Це для онуків».

Я цих онуків жодного разу не бачила. Хоча вулиця в нас тиха, кожна машина на ній чути, а в Алли у дворі за все літо стояла тільки її ж таки тачка. Ну, думаю, може, вона закрутки їм робить, у Київ передає. Діти ж тепер нічого самі не консервують.

А ще, скажу чесно, я її жаліла. Бачила в магазині біля зупинки, як вона перераховує дрібні монети на долоні, як відкладає назад на полицю масло і бере найдешевший маргарин. Вона ціле літо проходила в тій самій зеленій кофті. Пенсія в неї маленька, я знаю, бо в нас однакова.

Одного разу, ще в червні, вона простягнула мені через паркан двісті грuвень.

— Візьми, Тамаро. Незручно ж так щодня.

— Ще раз принесеш грoші — через паркан назад перекину, — сказала я. — І огірками вслід.

Вона засміялася, і більше про грoші не згадувала.

* * *

Треба сказати, що город мені того літа дався важко. У травні в криниці згорів насос, а новий я собі дозволити не могла. Син Андрій працює в Польщі, обіцяв приїхати в серпні й поставити все як слід, та потім написав, що з роботи до жовтня не відпускають.

Тож я щовечора крутила ворот і тягала воду відрами. Двадцять відер на вечір, а в спеку й більше. Поперек у мене після того гудів так, що вночі я не знала, на який бік лягти.

Алла це бачила. Кілька разів навіть перелазила через свою половину двору й допомагала нести, поки я не прогнала її: з її колінами тільки відра й тягати.

— Отак і доживемо, — казала я їй, сидячи на лавці біля криниці. — Ти без колін, я без спини. Гарна з нас бригада.

Вона тоді довго мовчала, а потім спитала, скільки нині коштує насос. Я відмахнулася: «Та звідки я знаю. Багато».

* * *

І от я стою на базарі перед Петровими ящиками.

Алла мене побачила. Рука з помідором так і зависла в неї над вагою. Покупниця забрала свій кульок, розрахувалася й пішла, а Алла все стояла червона, як той помідор.

Я підійшла. Голос у мене був рівний, я сама здивувалася.

— Добрий день, Алло Миколаївно. Скільки огірочки?

— Тамаро… А ти як тут?

— Та так само, як і ви. Тільки я купувати приїхала. А ви, бачу, продавати. Онуки, значить, уже наїлися?

— Тамаро, ти не так зрозуміла.

— А як тут можна інакше зрозуміти? — Я постукала пальцем по ящику, прямо по білих літерах. — Оце хто писав, пам’ятаєш? Петро писав. Я ці ящики тобі своїми руками через паркан подавала.

Жінка з квасолею перестала пересипати свою квасолю й відверто слухала. Чоловік із медом відвернувся, але вухо в наш бік виставив.

— Давай не тут, — тихо сказала Алла. — Я ввечері прийду й усе поясню.

— Не треба ввечері. Мені й так усе ясно. Я ж тебе жаліла, розумієш? Думала, скрутно людині. Сама вечорами по двадцять відер тягала, щоб усе те полити, спину зірвала. А ти мої огірки тут по шістдесят грuвень…

— По п’ятдесят, — чомусь сказала вона.

Я аж засміялася, так мені стало гірко.

— Ну, спасибі, що хоч дешевше за інших.

— Тамаро, я ж не на себе…

— Та звісно. На онуків.

Я розвернулася й пішла. Сівок так і не купила. В маршрутці сіла біля вікна й до самого повороту на нашу вулицю дивилася на соняшники, щоб ніхто не бачив мого обличчя.

* * *

Того ж вечора Алла постукала у хвіртку. Я не вийшла. Наступного теж. На третій день побачила на своєму стовпчику біля воріт акуратно поставлені три чорні ящики, вимиті, аж блищать. Я їх так і залишила стояти.

Тиждень ми не розмовляли. Двадцять років через паркан, і тиждень мовчанки. Огірки мої тим часом переростали на грядках у жовті кабаки, помідори тріскали, яблука падали в траву. Я їх збирала й носила кроликам на сусідню вулицю, аби тільки не бачити.

Найгірше було навіть не те, що вона продавала. Найгірше, що брехала мені в очі щодня, усе літо, з тим своїм «для онуків». Я перебирала в голові кожну розмову й думала: і тоді брехала, і тоді.

* * *

У суботу, в останні дні серпня, мене розбудив шум біля криниці.

Я вискочила на ґанок у нічній сорочці, накинувши Петрову фуфайку. Біля зрубу порався Василь з сусідньої вулиці, у нас його всі кличуть, коли щось із водою чи трубами. Поруч стояла картонна коробка з намальованим насосом, лежали бухти чорного шланга й ще якісь трубочки з крапельницями. А біля хвіртки, тримаючись за стовпчик, стояла Алла.

— Це що таке? — спитала я.

— Занурювальний, — з готовністю сказав Василь, наче я його питала. — Хороший, на вашу глибину саме те. І крапельний полив на город, щоб ви більше відрами не тягали.

Я перевела очі на Аллу. Вона підійшла й мовчки простягнула мені шкільний зошит у клітинку, зігнутий навпіл.

Я розгорнула. Там її рівним почерком, як колись у бухгалтерії, де вона пропрацювала все життя, було розписано все літо. Дата. Що продано. Скільки кілограмів. Скільки гривень. «18 червня. Огірки, 4 кг, 200 грн». «2 липня. Помідори, 7 кг, 280 грн». «30 липня. Картопля, 2 відра, 300 грн». І так сторінка за сторінкою. Унизу останньої сторінки, двічі підкреслене: «Разом: 10 460 грн». А під цим інше: «Насос: 6 900. Полив: 2 300. Василю за роботу: 1 200».

Цифри трохи попливли в мене перед очима.

— Ти ж від грoшей відмовилася б, — сказала Алла. — Я тобі в червні двісті гривень давала, пам’ятаєш, що ти мені відповіла? Що через паркан перекинеш. А з моєї пенсії я б на той насос і за п’ять років не зібрала.

— А онуки? — тільки й спитала я.

— Онуки в мене в Києві. Софійка в сьомий клас пішла, Марк у садочок. Приїжджали раз, у липні, на два дні. Їм мої огірки, Тамаро, як… — Вона махнула рукою. — Збрехала я. Бо як інакше мала в тебе брати? Сказала б «на продаж», ти б дала?

— Не дала б.

— От бачиш.

— А на базарі чого не сказала? Я ж тобі там такого наговорила…

— Бо хотіла, щоб ти побачила насос, а не зошит. — Вона витерла очі кінчиком хустки. — Я ще сама винна. Мені б ті ящики пересипати в свої, а я й не подумала. Як продавала, то щоразу на ті літери дивилася. Наче Петро на мене з того ящика дивився й питав, що це я роблю.

Я стояла у фуфайці поверх нічної сорочки посеред власного двору, і мені було так соромно, як не було, мабуть, ніколи в житті. Згадала її кофту. Маргарин замість масла. Коліна, з якими вона щоранку в шість годин їхала маршруткою, стояла там на ногах до обіду, а потім ще тягла порожні ящики назад.

— Алло, — кажу. — Пробач мені.

— Та що там, — відповіла вона. — Ти мені у квітні, як мене тиск звалив, щодня бульйон носила й ліки з аптекu. Хто ж тобі тепер відро понесе, як не я. А носити я не можу. От і придумала.

* * *

До обіду Василь усе поставив. Коли він увімкнув насос, у шлангу щось забулькало, чхнуло, а потім по всій грядці з огірками, по тих жовтих переростках, які я так і не зібрала, закрапала вода. Рівно, по краплі під кожен кущ.

Ми з Аллою стояли на стежці й дивилися на це, як на кіно.

Потім пили чай у мене на кухні, з вишневим варенням і з останніми її пиріжками з капустою. Андрієві я того ж вечора відправила фото криниці. Він передзвонив одразу, довго мовчав у трубку, а тоді сказав: «Мамо, передай тітці Аллі, що я їй винен». Алла, коли почула, замахала руками й сказала, що нічого їй ніхто не винен.

* * *

А в неділю я знайшла в сараї Петрову бляшанку з білою фарбою. Вона загусла, та ще годилася. Я занесла всі три чорні ящики до себе на ґанок і біля кожного «Т. К.» дописала пензликом ще одну літеру.

«А».

Наступного літа на базар поїдемо разом. Мої руки город садять, її руки торгують, а грoші поділимо так, як вона запише у своєму зошиті. Я їй тепер у цьому довіряю більше, ніж собі.