Мати, якій «нічого не треба»

Чоботи Маргарита сушила на батареї вже третю зиму. Праву підошву вона двічі клеїла сама, і двічі та відходила біля носка, щойно в місті починалася листопадова каша зі снігу й води. Увечері Маргарита напихала чоботи газетами, ставила ближче до тепла і казала собі, що до весни дотягнуть.

Дотягнуть. Так вона говорила про все своє. Про зимове пальто, на якому вже блищали лікті. Про вікно на кухні, з-під якого тягнуло так, що доводилося скручувати рушник валиком і підпихати під раму. Про зуб зліва, що ще в серпні почав озиватися на кожен ковток холодної води.

Про Павлове вона так не говорила ніколи.

Павлові було тридцять шість. Маргарита досі пам’ятала, як він у першому класі відмовився від нового рюкзака, бо «в Сашка такий самий, а я хочу інакший», і як вона тоді ще тиждень брала додаткові замовлення, щоб купити йому інакший.

Відтоді мало що змінилося. Коли Павло одружився з Алісою, Маргарита віддала їм усе, що збирала на свою дачу, щоб молоді зробили ремонт у квартирі. Коли народилася Тіна, вона півтора року їздила до них через усе місто маршруткою, щоб невістка могла виспатися.

Тепер Тіні було дев’ять, і щоп’ятниці бабуся забирала її зі школи, годувала, перевіряла математику й везла додому разом із п’ятилітровою каструлею борщу чи чимось іншим домашнім у сумці.

Шила Маргарита й досі. Пенсії вистачало на комуналку і на найпростіше, а штори на замовлення для сусідок з під’їзду та їхніх знайомих давали ще трохи. Швейна машинка стояла в кімнаті біля вікна, під нею завжди лежали обрізки тканини, і Тіна, коли приходила, вибирала з них клаптики для своїх ляльок.

На кожен день народження повторювалося одне й те саме.

— Мам, ну що тобі подарувати? — питав Павло по телефону за день до свята.

— Та нічого мені не треба, синку. У мене все є. Приїжджайте, та й усе.

І вони приїжджали. З тортом із супермаркету, з букетом хризантем, інколи з рушниками чи з кремом для рук. Маргарита щиро раділа. Їй і справді здавалося, що головне вона вже має.

* * *

Зуб дав про себе знати в жовтні так, що вона не спала дві ночі. Довелося йти до стoматологічної клінікu біля ринку, куди ходила вся її вулиця. Лікарка, Ірина Вікторівна, довго дивилася знімок, потім зняла окуляри.

— Маргарито Іванівно, рятувати тут нема чого. Видаляти, а потім ставити імплaнт. Інакше за рік почнуть зсуватися сусідні, і тоді буде вже зовсім інша розмова.

— А скільки це все? — спитала Маргарита і відчула, що питає пошепки.

Лікарка назвала суму. Двадцять вісім тuсяч, якщо з коронкою. Маргарита кивнула й записалася на чотирнадцяте грудня.

Удома вона дістала з шафи, з-поміж складених рушників, білий конверт. Перерахувала двічі. Тридцять одна тисяча. Це були грoші за штори, за два літа й одну зиму. Вона тримала конверт на колінах і вперше за багато років думала про те, що зробить щось для себе. Не для Павла, не для Тіни. Для себе. Від цієї думки було трохи ніяково, наче вона щось поцупила.

* * *

Павло подзвонив у неділю, коли вона якраз підшивала синю штору для Лесі з третього поверху.

— Мам, привіт. Слухай, ми тут із кухнею закрутилися. Меблі вже замовили, привезуть через два тижні. А з вбудованою технікою не вкладаємося. Духова шафа, посудомийка… Аліса вибрала нормальні, щоб не міняти через три роки. Не вистачає тисяч двадцять п’ять.

Маргарита відклала штору.

— Ну, — сказав Павло, почекавши. — У тебе ж є щось відкладене? Ми до весни віддамо.

До весни. Грoші на ремонт у їхній квартирі теж мали повернути «до весни». Відтоді минуло десять весен.

— Павлику, ці грoші на зубu, — сказала Маргарита. — Я вже записалася до лікаря. На грудень.

У трубці стало тихо. Потім Павло засміявся, коротко і здивовано, як сміються з невдалого жарту.

— Які зуби, мам? Ти ж нічого не казала. Ти ж сама завжди говориш, що тобі нічого не треба.

Раніше на цьому місці Маргарита зітхнула б і сказала: «Ну добре, синку, заїдь у вівторок». Вона вже навіть відчула, як ці слова підкочуються до горла, звичні, гладенькі, як камінчик у кишені. І не сказала їх.

— Казала, — відповіла вона. — Я багато чого казала, Павле. Казала, що мені не холодно, коли ви в мене сиділи в куртках. Казала, що я вже наїлася, коли Тіні віддавала свою котлету. Казала, що в мене все є. Я так говорила, бо хотіла, щоб вам було легше. А ви повірили. І жодного разу не перепитали.

— Мам, ти зараз мене в чомусь звинувачуєш?

— Ні. Я вперше кажу, що мені треба. Мені треба зуб. Мені треба нові чоботи, бо ці я клею вже третій рік. І мені треба, щоб хтось подивився вікно на кухні, бо з нього дме з жовтня.

— Ну то сказала б раніше.

— От я й кажу. Зараз.

Павло помовчав.

— Добре, мам. Я зрозумів, — сказав він тим рівним тоном, яким говорив, коли ображався ще в школі. — Бувай.

Маргарита довго сиділа з телефоном у руці. Руки дрібно тремтіли. Синя штора лежала на машинці, недошита, з голкою, встромленою просто в край. Їй було соромно так, ніби вона накричала на дитину. І водночас десь під цим соромом було ще щось, чого вона довго не могла назвати. Потім зрозуміла: полегшення.

* * *

У п’ятницю зранку прийшло повідомлення від Аліси: «Маргарито Іванівно, Тіну сьогодні заберу сама. Не турбуйтеся».

Ні «доброго ранку», ні смайлика, які невістка зазвичай ставила після кожного речення. Маргарита прочитала його разів п’ять. Потім пішла на кухню, поставила чайник і вперше за багато п’ятниць не варила борщ.

Тиждень у квартирі було дуже тихо. Павло не дзвонив. Маргарита кілька разів брала телефон, набирала його номер і скидала. Одного вечора навіть дістала конверт і подумала: може, віддати, та й хай усе буде як було. Посиділа над ним. Поклала назад, між рушники.

У суботу телефон задзвонив із номера Аліси. Але в трубці був зовсім не Алісин голос.

— Бабусю, це я! — Тіна говорила швидко, пошепки, як говорять діти, коли щось роблять без дозволу. — Бабусю, ти на нас образилася? Мама сказала, що ви з татом посварилися.

— Ні, сонечко, не посварилися. Я просто сказала татові правду.

— А яку?

Маргарита подумала, як пояснити це дев’ятирічній дитині.

— Що бабусі теж буває холодно.

— Так у тебе ж правда холодно! — обурилася Тіна так щиро, що Маргарита засміялася. — Я в тебе завжди у вовняних шкарпетках сиджу. І ти мені свій плед віддаєш, а сама в кофті. Я ж бачила!

Десь у глибині кімнати пролунав Алісин голос: «Тіно, ти з ким там?» Потім трубку забрали, і стало чути тільки, як Аліса на мить затримала подих. Невістка нічого не сказала. Просто тихо попрощалася й поклала слухавку.

* * *

Наступного дня, в неділю, близько полудня, у двері подзвонили. На порозі стояв Павло з пакетом із будівельного магазину. За ним Аліса з Тіною, яка тримала в руках коробку з еклерами.

— Привіт, мам, — сказав Павло, не дивлячись в очі. — Покажи, що там у тебе з вікном.

Він пройшов на кухню, не роздягаючись. Постояв біля вікна. Витягнув з-під рами скручений рушник, потримав його в руках, наче не розумів, що це таке. Потім перевів погляд на батарею, де стояли чоботи з газетами всередині.

— Мам, — сказав він якось глухо. — Це ті, що я тобі на п’ятдесятиріччя купував?

— Ті самі.

Павло сів на табуретку, так і не знявши куртки. Маргарита стояла у дверях і вперше не кинулася одразу наливати чай і щось пояснювати. Просто чекала.

Першою заговорила Аліса. Вона поставила еклери на стіл і розстебнула пальто.

— Маргарито Іванівно, це я тоді Павла підбила з грошuма, — сказала вона. — Сказала: подзвони мамі, в неї завжди є. Я чесно думала, що вам справді нічого не треба. Ви ж так упевнено завжди це кажете.

— Бо я добре навчилася, — всміхнулася Маргарита.

Аліса хотіла ще щось сказати, але тільки махнула рукою, підійшла й обійняла свекруху. Незграбно, через сумку, яка все ще висіла в неї на плечі. За десять років це було, мабуть, уперше.

* * *

Вікно Павло робив до вечора. Зняв стулку, поміняв ущільнювач, підтягнув фурнітуру, пройшовся герметиком по відкосах. Маргарита стояла поруч і подавала то викрутку, то ганчірку, а він розповідав, що в їхньому будинку сусід узагалі поставив нові металопластикові вікна з енергозберігаючим склопакетом і тепер узимку ходить по квартирі в футболці.

— Навесні й тобі поміняємо, — сказав Павло. — Я вже подивився, скільки це.

— А кухня твоя як же?

— Посудомийку візьмемо простішу. Нічого, руками теж миють.

Аліса тим часом готувала з Тіною млинці. Маргарита хотіла була стати до столу, але невістка зупинила її:

— Сідайте. Сьогодні ми самі.

І Маргарита сіла. Це виявилося найважчим за весь день: сидіти, коли інші метушаться біля твоєї плити, і не підхоплюватися кожні дві хвилини.

Коли вже вечеряли, Аліса раптом сказала, не підводячи очей від тарілки:

— Маргарито Іванівно, давайте домовимося. Наступного разу, коли ви скажете, що вам нічого не треба, я перепитуватиму. Двічі.

— А я тричі! — втрутилася Тіна з повним ротом.

Усі засміялися. Павло теж. А потім, коли жінки прибирали посуд, він тихо підійшов до матері в коридорі.

— Мам, чому ти мовчала стільки років?

Маргарита подумала.

— Бо мені здавалося, що мати, яка просить, це вже не зовсім мати. А потім я зрозуміла, що ви просто звикли. Не тому, що погані. Я сама вас так привчила.

Павло кивнув і нічого не відповів. Тільки, коли вже одягався, повернувся з порогу й сказав:

— Чотирнадцятого я тебе відвезу. І заберу.

* * *

Чотирнадцятого грудня він справді приїхав о восьмій ранку, і ще з машини подзвонив, щоб вона не спускалася в тих чоботях по слизьких сходах. У клініці сидів у коридорі дві години й гортав у телефоні щось про імплaнтацію зубів, а потім із серйозним виглядом розпитував Ірину Вікторівну про догляд після процедури, наче це його зуб.

А після новорічних свят Маргарита сама поїхала до взуттєвого магазину. Довго міряла, ходила між полицями, двічі відкладала коробку і знову брала. Купила чоботи на натуральному хутрі, з товстою підошвою, м’які, як рукавички. Коли продавчиня спитала, чи загорнути ті, у яких вона прийшла, Маргарита похитала головою й попросила викинути.

Вийшла на вулицю в новому. Сніг рипів під ногами, і вперше за три зими в ноги не тягнуло холодом.

Нічого особливого після того не сталося. Павло не став іншою людиною, Аліса так само інколи забувала подзвонити, а Тіна так само вибирала клаптики з-під швейної машинки. Змінилося тільки одне. Тепер, коли син питав: «Мам, тобі щось треба?», Маргарита не поспішала з відповіддю. Думала.

І дедалі частіше казала: «Так, синку. Треба».