Буркун

— Та що ж ви за люди такі!

Дід стояв під зливою біля смітника, спирався на лижну палицю й говорив усе, що думав, так, що чути було на весь двір.

А двоє на мокрій картонці — великий сірий кіт і крихітне кошеня — тислися одне до одного й чекали найгіршого.

* * *

Холодний осінній дощ ішов п’ятий день підряд.

Небо, здавалося, заприсяглося залити це місто з усіма його мешканцями. Люди сиділи по домах і час від часу з надією зазирали у вікно — а раптом синоптики помилилися. Не помилилися. Лило без перепочинку.

На смітнику, під розмоклим шматком картонної коробки, що стояв наче маленький шалаш, сидів, нахохлившись, безпритульний кіт.

Шерсть у нього давно вже не мала певного кольору. Щось чорно-сіро-буре з колишнім білим — як купа старого ганчір’я, яке відслужило своє й поїхало на смітник за повною непотрібністю.

Жив він тут не від народження.

Раніше в нього був підвал п’ятиповерхівки: тепло, сухо, свої кути. Але влітку на віконцях заварили ґрати, підвал закрили — і кіт перебрався сюди. Більше йти було нікуди.

Воді вже не було куди діватися.

Вона затопила дорогу й невідворотно насувалася на хлипке паперове спорудження — останній острівець бродяги. Ще трохи, і вона дістане до лап.

Кіт задкував, утискаючись у мокру картонну стінку. Провисла «стеля» от-от мала впасти йому на голову.

Він розумів, що вода своє зробить, і просто чекав.

А щоб не чекати зовсім порожнім, пробував згадати зі свого недовгого й важкого життя бодай один щасливий випадок.

Згадувався один. Коли він знайшов у мішку цілу пачку сосисок — і ніхто не прийшов і не відібрав.

* * *

А потім по воді хтось побіг.

Крихітне, нещодавно викинуте кошеня, побачивши острівець, мчало до нього по саме брюшко у воді — з усіх сил, по тій кромці дороги, яка ще не зникла під водою.

Йому пощастило. Не змило в гігантську калюжу, не знесло потоком. Воно встигло добігти й шмигнуло під картонку.

Мокре від кінчиків вух до хвоста, воно заплющило очі від страху й притиснулося до теплого боку великого кота.

А той зробив вигляд, що нічого не помітив.

Розумний кіт знав: нічого вже не допоможе й вода дійде до них однаково. Тож і він притиснувся до маленького мокрого клубочка щільніше.

Так вони й сиділи вдвох.

Кошеня, обманюючи себе, намагалося уявити, що поруч сидить його мама. Йому згадувався смак і такий рідний запах молока — хоч би один маленький глоточок.

А кіт твердо знав інше. Що навіть якщо вода їх не дістане, шукати їх однаково ніхто не піде. І що це тремтяче кошеня, яке так довірливо тулиться до його брудної шерсті, довго в таких умовах не протримається.

* * *

Ось тоді й почулося хлюпання кроків.

До смітника, спираючись на лижну палицю замість посоха, підійшов дід. Під старою парасолькою з поламаними спицями й у такому самому старому брезентовому дощовику.

Він розмахнувся й закинув свій мішок у бак, і без того набитий доверху.

А потім побачив їх.

Звали діда Олександр Гнатович, але всі у дворі казали просто — Гнатович. Дід старого гарту, який любив побурчати й порівняти порядки. У спорі він різав правду-матку в очі, не роблячи винятку ні для двірника, ні для великого начальства.

Подобалося це, звісно, не всім.

Тому у дворі про нього знали одне: буркун і склочний старий. Із тих, від кого краще триматися подалі.

— Та що ж ви за люди такі! — сказав Гнатович під’їзду, у якому ще світилися вікна.

З-під парасольки озирнулася сусідка, яка саме винесла сміття.

— Чого ви розкричалися, Гнатовичу? Дощ же.

— А ви хоч раз під ноги подивіться, — сказав він. — Отам, під картонкою.

Жінка глянула, зморщилася й пішла швидше.

— От і я про те, — сказав дід їй услід.

Постояв, похитав головою — і пішов.

Тепер трусився вже й кіт.

Двоє вигнанців не зрозуміли гнівної тиради старого з палицею. Вони зрозуміли тільки, що на них кричали. А коли злий дід пішов, так і залишилися сидіти, дивлячись на воду, що підбиралася до лап.

Вона підійшла хвилин за десять.

І тоді дід із палицею раптом повернувся.

У руках у нього була велика коробка.

«Ну от і все», — подумав кіт. Зараз він із ними розправиться.

Гнатович, бурчачи й покрякуючи, нахилився над ними. Кіт стиснувся в клубок і прикрив своїм костлявим тілом кошеня — більше він нічого зробити не міг.

А дід витягнув із-під картонки саме кошеня й посадив у коробку.

«Може, хоч у нього буде шанс, — подумав кіт. — І за це спасибі. А за мною точно ніхто не заплаче».

Він не встиг нічого второпати, як опинився в тій самій коробці.

* * *

— Сидіть там і не вертухайтеся, — уже беззлобно бурчав Гнатович. — А то розсковзнуся, і другій нозі теж капут. Будемо тоді всі троє лежати.

Він підняв коробку й пішов.

— Не бійтеся, хлопці. Не скривджу й не викину, як оці нелюди. Зараз молочка погріємо, курятина з обіду лишилася, вдома теплінь. Проживемо.

Дід ніс коробку через двір і говорив на все горло.

І багато чого жорсткого, але цілком справедливо заслуженого довідалися про себе люди того дощового вечора з гнівної дідової промови.

А для кота з кошеням цей сердитий голос звучав як найніжніша на світі музика.

* * *

Двір дізнався про все за тиждень.

Бо Гнатович уперше за багато років сів на лавку біля під’їзду.

Просто сів погрітися на сонці. А поруч із ним, на тій самій лавці, влаштувалися двоє: великий старий кіт із того боку, звідки дув вітер, і маленький молодий — упритул до дідової ноги.

Вони не відходили від нього ні на крок. Старший куняв, молодший крутив головою на кожен звук, а дід говорив їм обом щось своє й час від часу поправляв стару куртку, яку підстелив на лавку.

Жінки на лавці переглянулися.

А потім хтось пригадав, що це ж Гнатович минулого літа підняв на ноги половину будинку, коли в машині під сонцем забули собаку. І що це він щозими сипле пшоно голубам — щоразу повторюючи, що востаннє.

Таких, як він, у дворі називають буркунами.

А кіт із кошеням знають про Гнатовича дещо інше.

Вони знають, що саме по буркунів треба йти, коли більше йти нікуди.