Сонине сонечко
Цуценя принесли в кабінет і посадили на вільний креслярський стіл.
Жінки обступили його з усіх боків: цуценя було вгодованим хлопчиськом із каштановою шерсткою, великими лапами в білих «панчішках» і маленькими смішними вухами.
А на підвіконні, під улюбленою лампою, прокинулася Соня.
Вона скочила, протиснулася між ліктями й теж узялася роздивлятися гостя. А потім підвела голову й тихо, протяжно нявкнула.
Так, ніби сказала:
— Як же так? Тепер ви любитимете його більше, ніж мене?
— Дивіться, Соня теж прийшла знайомитися, — засміялася котрась.
— Та вона просто цікава. Кішки завжди такі.
У метушні на її нявкання ніхто не звернув уваги.
* * *
А з’явилася Соня восени.
Людмила тоді саме влаштувалася на нову роботу. У маленькому місті знайти або поміняти її дуже непросто, а їй це вдалося: зарплата вища, ніж на старій, велика будівля, поділена на офіси, ближче до дому — суцільні плюси.
Офісні колективи, особливо жіночі, рідко бувають дружними. Але тут, усупереч побоюванням, панувала добра, доброзичлива атмосфера.
Тож навіть попри похмурі осінні дні з холодними дощами Люда поспішала на роботу з гарним настроєм.
Одного такого негожого дня жінки, підійшовши до будівлі, помітили біля підвального вікна кішку.
Маленька худа кішечка завдяки своїй небагатій шубці кольору шпротини була майже непомітною серед опалого пожовклого листя.
— Привіт! Ти звідки така взялася?
— Та з підвалу ж, звідки ще, — сказала котрась із жінок. — Третій день її бачу.
— Мяяуу! — протяжно відповіла кішка, струснувши мокрою головою.
Голод і промозкий осінній холод штовхали її до людей. Але страх, що жив у маленькому серденьку, тягнув назад, у рятівні надра підвалу.
Підійти вона не ризикнула й про всяк випадок пірнула у свій сховок.
* * *
Люда дістала бутерброд із ковбасою й поклала його ближче до віконця.
— Їж, не бійся.
З темряви на неї боязко дивилися двоє голодних очей. Кішка, остерігаючись близькості людини, не наважувалася відкрито прийняти частування й терпляче вичікувала зручного моменту.
Заходячи в будівлю, Людмила озирнулася.
Бутерброда не було.
Невдовзі кішка пройнялася довірою до Людмили та її колег.
Її назвали Сонею і, приходячи на роботу, стали забирати до свого кабінету. Тепер цілими днями бездомна Соня була «вдома», насолоджуючись несподіваним щастям.
Особливо подобалося кішці лежати під настільною лампою. Розімлівши від м’якого тепла, вона блаженно замружувала очі й голосно муркотіла.
Жартома лампу так і прозвали — «Сонине сонечко».
* * *
Хоч як старалися жінки, прилаштувати розумну скромну кішку ніяк не вдавалося.
— Ну хто ж тебе такий гарний не забере? — зітхала Люда, чухаючи кішку за вухом. — Ти ж розумниця.
— Та яка ж вона гарна, Людо, — відгукувалася котрась із колег. — Сіра миша, та й годі.
Так ніхто її й не взяв — непоказну сіру мишу.
А навесні з Сонею сталося те, що неодмінно стається з вуличними волоцюжками. У кішки став рости животик.
Невдовзі вона десь окотилася — і тепер уже не ніжилася цілими днями в кабінеті. Наївшись, вдячно потершись об ноги своїх годувальниць і трохи відпочивши під своїм теплим «сонечком», вона просилася надвір і швидко тікала.
У підвалі спантеличені жінки нікого не знайшли. Вистежити швидку маленьку Соню ніяк не вдавалося — але було цілком зрозуміло, що десь у неї є кошенята.
А через кілька тижнів хтось підкинув у будівлю маленьке цуценя.
Малюк сидів у коридорі й тихенько плакав.
Ось тоді його й принесли в кабінет і посадили на креслярський стіл.
Подивитися на маленького незграбного підкидька приходили співробітники з інших офісів. Карапуз тупцював на одному місці, здивовано дивився на людей по-дитячому довірливими круглими, як ґудзики, оченятами, виляв хвостиком і час від часу тоненько тявкав.
* * *
Поки всі метушилися навколо цуценяти й вирішували, що з ним робити, Соня раптом зістрибнула зі столу й попросилася надвір.
Людмила випустила кішку, і та, не озирнувшись, стрімголов понеслася геть від будівлі.
— От і вся її любов, — засміявся хтось. — Образилася.
Через якийсь час хтось почав шкребтися у двері.
Їх відчинили — і в кабінет увірвалася захекана Соня з ношею в зубах.
Вистрибнувши на стіл, вона поклала поруч із задрімалим цуценям маленьке кошеня кольору стиглого персика.
Судячи з того, як кішка втомилася, вона подолала неблизький шлях — несучи своє дитя людям, яким довіряла.
«Ось, дивіться, люди добрі, який у мене синочок! Кращий за цього самозванця. Милуйтеся ним, милуйтеся», — говорила мати своєю котячою мовою, з гордістю зазираючи в очі кожному з присутніх.
* * *
Кошеня, яке ледве розплющило оченята, пищало й тулилося до матері.
У його ніжній шерстці заплуталися тирса й солом’яна потерть. Але, попри це, синочок непоказної Соні вже зараз був справжнім красенем.
Ним милувалися й навперебій хвалили матір, а та насолоджувалася справленим ефектом.
На щастя, чарівного цуценя того ж дня забрала жінка із сусіднього офісу, яка жила в приватному будинку.
А виставити надвір Соню, яка довірила їм свого єдиного сина, жінки не змогли.
Вони обладнали для маленької родини куточок і, йдучи додому, на свій страх і ризик залишили кішку з кошеням у кабінеті.
Так Персик і ріс у своєму куточку.
Соня суворо дотримувалася чистоти й ладу. Проблемою були хіба що вихідні — але добросерді жінки, узявши під свою відповідальність ключі від будівлі, приходили по черзі. Годували, прибирали й проводили з вихованцями пару годин.
Коли Персик підріс, красеня забрала жінка із сусідньої контори.
А Соня знову лишилася. І повернулася до колишнього гостьового життя.
Не знаходилася для неї своя людина. Надто вже вона була звичайна, невидна й непоказна кішечка.
У Людмили, яка вважала Соню найкрасивішою, наймилішою і найрозумнішою, боліла за неї душа.
* * *
У вихідні вона приходила годувати кішку — і йшла зі сльозами на очах, дивлячись на самотню Соню, що цілими днями сиділа у великому темному підвалі.
Серце Люди стискалося від жалю. Але забрати Соню в квартиру свекрухи, яка була категорично проти домашніх тварин, вона не могла. Свого дому в них із чоловіком тоді не було.
А потім несподівано пощастило й Соні.
Пожалівши маленьку скромну кішечку, її забрала до себе одна хороша добра жінка.
Людмила відвезла Соню в новий дім на таксі — разом із приданим: лоточком, кормом, мисочками, іграшками.
І потім ще не раз, хвилюючись, навідувала свою улюбленицю.
Соня прижилася в новому домі й стала в ньому справжньою господинею.
Тетяна Петрівна не могла нахвалитися своєю розумною кішкою.
А Людмила донині вдячна цій жінці. За те, що та побачила дім і тепло там, де всі інші бачили тільки сіру мишу.
