Мурчик чекав біля дверей

«Рибу не давати. За вухо не брати. Боїться грому й пилососа. Спить тільки на своєму килимку. Як не їсть — заспівайте йому, він звиклий».

Тамара перечитала записку втретє і нарешті зрозуміла, що її муляє. Не пилосос і не вухо. А оте «заспівайте». Хто ж таке пише в притулок, людям, яких бачить уперше в житті?

Записку їй залишили позавчора. Разом із рудим котом на ім’я Мурчик, плетеним килимком у смужку, емальованою мискою і конвертом, у якому лежало шістсот грuвень дрібними купюрами. Видно, що збирали не один тиждень.

А кіт від позавчора сидів біля дверей.

* * *

Притулок у Тамари тримався на чесному слові та її впертості. Два вольєри для собак, котяча кімнатка в колишній вагівні, сторожка з грубкою — і все це на околиці райцентру, за елеватором, куди навіть маршрутка не доїжджала. Вісім років вона тут. Бачила всяке: і цуценят у мішку під парканом, і породистого пса, якого господарі «забули» прив’язаним до хвіртки, і котів, яких віддавали просто з порога: «Заберіть, діти виросли, а він уже не милий».

Тієї суботи лило з самого ранку. Жовтень видався мокрий, сірий, дощ ішов третій тиждень, і Тамара ходила в гумових чоботях навіть по сторожці. Вона сиділа над зошитом і рахувала, на скільки днів вистачить корму. Виходило — до середи. А грoші від волонтерів обіцяли аж у п’ятницю.

У двері постукали. Тихо, ніби вибачаючись.

На порозі стояла жінка років сімдесяти — сіре пальто, картата хустка, у руках велика пластикова переноска. Переноска була важка, і жінку від неї хилило вбік.

— Ви будете Тамара? — спитала вона. — Мені ваш телефон у Дубовому Гаю дали. Сказали, ви добра, хоч і різка.

— Різка, — погодилася Тамара. — Заходьте, бо змокнете до нитки. Ось табуретка.

Жінка сіла, поставила переноску біля ніг і взялася розв’язувати хустку. Вузол не піддавався. Руки в неї були великі, натруджені, з набряклими суглобами — руки, які все життя пололи, доїли й місили тісто.

З переноски долинуло таке густе, басовите «мня-я-у», що Тамара аж чашку відставила.

— Ого. А там у вас хто, рись?

— Мурчик, — сказала жінка. — Кіт мій.

І тут її обличчя ніби розм’якло, попливло, і вона заплакала. Не голосно, без причитань — самими плечима, як плачуть люди, що звикли плакати так, аби ніхто не чув.

Тамара мовчки налила другу чашку. Чай був із травами, вона сама збирала їх влітку на кручах.

— Пийте. Гарячий.

Жінка взяла чашку обома долонями, погріла їх, відпила.

— Олена Сергіївна я, — сказала нарешті. — Тамаро, знайдіть моєму котові нового господаря. Тільки доброго. Щоб не кривдили.

— А ви ж як?

— А я їду. До сина, в Київ. Хату продаю. А в них там ремонт свіжий, меблі білі, невістка шерсті не терпить. Та й онук, каже, від котів чхає. Отаке.

Вона розстебнула сумку й почала викладати на стіл, одне за одним, як на поминальний обід. Пакет дорогого корму — Тамара такий бачила тільки на полиці в зоомагазині, сама ніколи не купувала. Миску з синьою квіточкою. Килимок, сплетений гачком із розпущених кофт. Конверт. І складений учетверо листок із зошита в клітинку.

— Тут я написала, що він любить. Сир домашній любить, сметанки трохи. Рибу ні, від неї йому зле. На чужому не спить, тільки на своєму килимку. За вухо не беріть, бо подряпає. А за шийкою почухаєте — то так муркоче, що аж шибки бринять.

Вона присіла біля переноски й відчинила дверцята. Звідти виглянула величезна руда голова, широка, як сковорідка. Одне вухо стирчало рівно, друге було мов надламане й звисало набік. Очі жовто-зелені, кольору недозрілого аґрусу.

Кіт подивився на господиню. Потім на Тамару. Потім знову на господиню — довго, не кліпаючи.

— Ну, Мурчику, — тихо сказала Олена Сергіївна. — Ти тут поживи. Люди тут добрі. Тільки не гнівайся на мене, чуєш? Не гнівайся.

Вона провела долонею по його голові, по шиї — швидко, ніби боялася, що рука сама не відпустить. І підвелася.

— Піду. Автобус о сьомій.

Біля хвіртки вона зупинилася. Взялася за мокрий штахетник і постояла так, зігнувшись. Тамара була певна — зараз повернеться. Не повернулася. Пішла під дощ, щільніше запинаючи пальто.

А Мурчик тим часом вибрався з переноски, перевальцем дійшов до дверей, сів перед ними, обгорнувши лапи хвостом, і почав чекати.

* * *

Мурчика знайшов Гриша.

Того січня мороз стояв під двадцять п’ять, і стара верба над ставком тріснула вздовж стовбура з таким звуком, що пів села прокинулося. Григорій прийшов із вечірнього доїння, а під фуфайкою в нього щось ворушилося й пищало.

— Що там у тебе? — спитала Олена.

— Квартирант, — сказав Гриша і витяг на світло кошеня. Руде, облізле, завбільшки з рукавицю. — Біля силосної ями сидів. Мати, видно, покинула. Решта не дожили, а цей кричить. Ти диви, ледве живий, а як за пазухою відігрівся — муркоче. Чуєш? Мурчиком буде.

— Та нащо він нам, Грицю? Мало нам клопоту?

— А він мишей ловитиме. І тебе стерегтиме, як мене вдома нема.

Вигодували. Олена поїла його з піпетки теплим молоком і тримала у валянку біля печі. Кіт виріс на диво: вісім кілограмів, лапи як у ведмежати, хвіст як поліно. Мишей ловив без ліку, а Гришу любив так, як не кожна жінка любить. Зустрічав його з ферми біля хвіртки й ішов попереду, задерши хвоста, наче почесна варта.

Увечері Гриша сідав до телевізора, а Мурчик умощувався йому на живіт і муркотів так, що здригалася підлога.

— Трактор мій, — казав Гриша. — «Юмз» справжній.

А ще Гриша йому співав. Голос у нього був на все село, колись у клубі на кожне свято виходив. Під старість сцени вже не було, тож співав котові. Мугикав «Ніч яка місячна», а Мурчик лежав, примруживши очі, і ворушив надламаним вухом у такт. Олена сміялася: «Знайшов собі публіку».

Три роки тому, на початку березня, Гриша зліг. Три тижні пролежав удома, і всі три тижні Мурчик лежав у нього в ногах. Майже не їв, тільки воду пив. Олена пробувала його зганяти — куди там. Зіскочить, обійде хату і знову ляже.

За день до того, як Гриші не стало, він покликав її.

— Оленко, — голос був уже не той, що на все село, а тихий, як шелест соломи. — Ти Мурчика не кидай. Чуєш? Він тебе стерегтиме. Замість мене.

— Та що ти таке кажеш…

— Пообіцяй.

— Обіцяю, Грицю. Обіцяю.

Після похорону Мурчик два місяці ходив по хаті й шукав. Зазирав під ліжко, у сіни, у літню кухню. Сідав біля хвіртки й годинами дивився на дорогу. Олена виходила, брала його на руки, важкого, мокрого від роси, і несла додому.

— Нема його, Мурчику. Нема нашого Гриші. Тепер ми з тобою вдвох.

Якось він перестав їсти. Третій день не торкався миски, і Олена, сама не знаючи чому, сіла поруч на підлогу й заспівала. Тоненько, невміло, зовсім не Гришиним голосом. Ту саму «Ніч яку місячну». Мурчик підняв голову, послухав. А потім підійшов до миски.

Відтоді так і жили. Вранці вона розпалить піч — він уже на лежанці. Увечері телевізор, і він у неї на колінах, теплий, гуде своїм трактором. А вночі — в ногах. Прокинеться вона о третій від тієї вдовиної туги, що сідає на груди каменем, — а в ногах важко й тепло. І наче легше. Наче не сама.

Минулої зими Олена Сергіївна пішла зранку до криниці й посковзнулася на льоду біля ґанку. Впала. Спробувала підвестися — нога не слухається. Лежала на снігу, гукала, але вулиця була порожня, а мороз пробирав до кісток.

Сусідка Ніна потім розповідала всьому селу:

— Сиджу я, чай п’ю. Аж чую — під вікном такий крик, ніби дитину хтось мучить. Виходжу — а то Оленин рудий! Через паркан перескочив, сидить у мене під вікном і кричить. І весь час на їхню хату озирається. Я — туди, а вона на снігу лежить…

Потім були тижні, коли Олена Сергіївна ледве переходила від ліжка до печі. Син Олег примчав із Києва, сидів поруч, тримав за руку, і обличчя в нього було сіре й перелякане, як у малого.

— Все, мамо. Досить. Навесні переїжджаєш до нас.

— Та куди я поїду, Олежику? У вас своє життя…

— Мамо, ти розумієш, що могла там замерзнути? Якби не кіт, тебе б до вечора ніхто не знайшов! Я б собі цього не пробачив. Ніколи. Все. Продаємо хату, і не сперечайся.

Вона й не сперечалася. Сил не було. Та й правий він був, по-своєму правий.

У вересні знайшовся покупець — дачник із Києва, моложавий, в окулярах і гарній куртці. Постукав кісточками пальців по стінах, глянув на сарай і сказав: «Сарай знесу, а так годиться». Дав задаток, домовилися з нотаріусом на листопад, щоб оформити договір купівлі-продажу. Олег подзвонив: «Мамо, збирайся. У суботу заберу».

Того ж вечора набрала невістка. Говорила м’яко, ввічливо, не причепишся:

— Олено Сергіївно, ви тільки, будь ласка, без кота. Ми ж вам пояснювали. У нас ремонт, світлі меблі, а Данилко від шерсті чхає. Ви ж не хочете, щоб дитина через кота мучилася?

Данилкові було п’ятнадцять. Востаннє Олена Сергіївна бачила його на Гришиному похороні: високий, худий, у навушниках, «привіт, ба» — і знову в телефон.

— Не хочу, Ларисочко, — сказала вона. — Звісно, не хочу.

Поклала слухавку. Мурчик сидів на підвіконні й дивився на неї своїми аґрусовими очима. Не кліпаючи. Ніби все розумів.

Три дні вона обдзвонювала всіх знайомих в окрузі. Дев’ятирічного кота не взяв ніхто. А потім їй дали номер притулку.

* * *

Першої ночі Мурчик не спав.

Тамара влаштувала його в сторожці за грубкою, де тепліше: в котячу кімнатку такого здорованя саджати не наважилася, там і так було тісно. Постелила його килимок, поставила миску з синьою квіточкою, поклала сиру з власного холодильника.

Мурчик на сир навіть не глянув. Він сидів біля дверей так, як стоять вартові: рівно, нерухомо. Дивився на щілину під дверима, звідки тягнуло сирістю.

— Ну чого ти, дурню, — сказала йому Тамара. — Не прийде вона. Поїхала. Лягай уже.

Кіт не ворухнувся.

Вранці він сидів там само. Сир стояв неторканий.

Удень зайшов Іванович — сусід, що на пенсії допомагав притулку. Усе життя пропрацював із худобою на фермі й тварин знав краще, ніж людей. Подивився на кота, помацав йому живіт, зазирнув у вуха.

— Здоровий, — сказав. — Здоровіший за нас із тобою. Тужить просто. У котів таке буває не гірше, ніж у собак. Особливо в отаких, сільських, що в однієї господині все життя.

— І що робити?

— А що тут зробиш. Чекати. Або сам відійде, або…

— Або що?

Іванович пожував вуса.

— Сама знаєш, Тамаро. Скільки в тебе таких було.

— Ні, — сказала Тамара. — Цей не пропаде. Я не дам.

Вона виклала оголошення в соцмережі: «Мурчик, 9 років, рудий красень, шукає дім». Подумала й дописала: «Поки що сумує за господинею». Ніхто не відгукнувся. Дев’ятирічних котів брали неохоче, Тамара це знала.

Надвечір другого дня вона ще раз дістала записку. «Як не їсть — заспівайте йому». Почувалася дурепою. Але сіла на підлогу поруч із котом і заспівала єдине, що знала до кінця, — колискову, яку колись співала їй мати.

Мурчик повернув голову. Подивився на неї уважно, ніби щось перевіряв. Полизав трохи води. І знову повернувся до дверей.

— Не те, — зрозуміла Тамара. — Не мого голосу ти чекаєш.

Тоді ж вона помітила й інше. Бублик, сивий безпородний пес, якого вона тримала при сторожці за його лагідність і повну беззубість, прийшов до дверей і ліг неподалік. Не впритул, на відстані. Але поруч. І теж почав дивитися на двері.

— Ну й компанія, — сказала Тамара. — Двоє сиріт.

* * *

Олег жив на лівому березі, у новому житловому комплексі. Будинки там стояли високі й однакові, як кісточки доміно. Замість дерев — тонкі прутики, прив’язані до кілочків.

Квартира була на чотирнадцятому поверсі. Коли Олена Сергіївна вперше піднімалася ліфтом, то трималася за поручень обома руками й шепотіла щось собі під ніс.

— Мамо, ну що ти, — сміявся Олег. — Це ж не літак.

— Не літак, — погоджувалася вона. — А все одно страшно.

Квартира була простора, світла й така чиста, що в ній страшно було дихати. Підлога блищала. Стіни білі. Диван білий, шкіряний, довгий, як човен. На кухні все гладеньке, жодної каструльки на видноті, жодної баночки, жодного рушничка. Усе поховано в шафки, що відчиняються від дотику. Наче тут не живуть, а тільки показують, як треба жити.

Лариса зустріла її в передпокої, поцілувала в щоку й одразу подала капці.

— Це ваші, Олено Сергіївно. Гостьові.

Капці були білі, м’які, одноразові, як у готелі.

— Дякую, Ларисочко.

Спати її поклали у вітальні, на тому самому білому дивані. Лариса застелила свіжу хрустку постіль.

— Ви тільки, будь ласка, на дивані не їжте. І чай теж не треба, він світлий, плями лишаються.

— Не буду, Ларисочко.

Першої ночі вона не спала. Лежала й дивилася в стелю — рівну, без жодної тріщинки. А вдома на стелі була тріщина, довга й покручена, від печі до вікна. Гриша все збирався замазати, та так і не взявся. Олена знала її напам’ять: ось тут вона схожа на річку, ось тут на гілку, а біля самого вікна — ну чистий тобі заєць, з вухами.

Тут зайця не було. За вікном рівно гуло місто. Світло ліхтарів лізло крізь штори, мертве й синюшне.

О третій ночі вона прокинулася — видно, таки задрімала — і першим ділом потягнулася ногою туди, де завжди було важко й тепло.

Там було порожньо.

І так її вдарила ця порожнеча, що вона сіла на дивані, хиталася вперед-назад і шепотіла: «Мурчику… Мурчику…»

«Ти Мурчика не кидай. Чуєш?»

Обіцяла. І кинула. Віддала чужим людям, як шафу, що не влазить у нову квартиру.

Більше вона не лягала.

Другий день минув як у тумані. Олег поїхав на роботу ще затемна, Лариса трохи згодом, Данило пішов до школи, не поснідавши. Олена Сергіївна лишилася сама в білій квартирі. Вирішила зварити борщ — пів години шукала каструлю, натискаючи на гладенькі дверцята одні за одними.

Потім пішла по хліб і заблукала. Будинки однакові, під’їзди однакові, двори однакові. Ходила колами годину, доки знайшла свій. Повз неї йшли люди — швидкі, в навушниках. Ніхто не привітався. У селі кожен зустрічний гукнув би: «Здорові були, Сергіївно! Ваш рудий знову моїх курей ганяв!» А тут ніби й нема її. Ніби вона не людина, а тінь.

У магазині вона поклала в кошик пачку домашнього сиру. Уже біля каси зрозуміла, для кого взяла. Постояла. І тихо віднесла назад на полицю.

Увечері Данило прийшов зі школи і зачинився в кімнаті. Олена Сергіївна постукала, зазирнула:

— Данилку, може, борщику? Я зварила, як ти малим любив.

— Не, ба, дякую. Я поїв.

І знову в навушники. Хотіла вона спитати, чи справді він від котів чхає, — не наважилася.

Олег приїхав пізно, мовчки з’їв дві тарілки борщу. Лариса повернулася ще пізніше.

А потім сталося те, що все й вирішило.

Олена Сергіївна вже лежала на своєму білому дивані з вимкненим світлом. Двері до спальні були прочинені, і вона почула голоси. Не хотіла слухати. А почула.

— …та я все розумію, Олегу, — швидко, впівголоса говорила Лариса. — Але ти ж сам бачиш. Вона тут не може. Мені сусідка сьогодні дзвонила: ваша мама, каже, годину по двору колами ходила. Вона вночі не спить, я чую. Данило нервується. Я нервуюся. Це ж ненадовго, ти сам казав. Місяць, два, а там той пансіонат у Боярці. Ти ж їздив, казав, що гарний, догляд хороший…

— Ларисо, — глухо сказав Олег. — Не зараз.

— А коли? Ти взагалі подумав, навіщо ти її сюди привіз? Для неї чи для себе? Щоб совість мовчала?

Олег нічого не відповів.

Олена Сергіївна лежала в темряві й не ворушилася. Навіть не плакала. Сліз не було, все вигоріло, як у печі, — тільки попіл лишився.

Пансіонат. У Боярці. Олежик, виходить, уже їздив. Дивився.

А кіт — у притулку. А хата — дачникові, який сарай знесе. От і виходить, подумала вона, що всіх я роздала. Усе пороздавала. А сама тепер хто? Гостьові капці. Білий диван, на якому не можна чаю.

І тут їй згадалася тріщина на стелі. Та, що від печі до вікна. Із зайцем на самому краєчку.

І вона зрозуміла.

* * *

Вона встала потихеньку, в темряві. Одяглася. Склала в сумку свої речі — їх і було небагато, більшість ще не перевезли. Знайшла на кухні аркуш і ручку.

«Олежику, синку. Не гнівайся на мене. Поїду я додому. Ти добрий син, я тебе не виню. І Ларису не виню, вона по-своєму права. Не можу я тут. Тут неба нема. Борщ у холодильнику. Мама».

Подумала й дописала: «Задаток дачникові поверну сама. Я відкладала».

Поклала записку на середину блискучого столу. Вдягла пальто, пов’язала хустку. Тихо-тихо пішла в передпокій.

І тут прочинилися двері Данилової кімнати.

Онук стояв у дверях у великому худі, з телефоном у руці, і синє світло екрана падало йому на обличчя.

— Ба? Ти куди?

Олена Сергіївна завмерла з сумкою в руці. Збрехати? Сказати — води попити? Із сумкою, у пальті?

— Додому, Данилку, — сказала вона.

Він подивився на сумку. На пальто. На хустку. На неї. Довго. Вона чекала, що зараз він піде будити батьків.

А він сказав:

— Почекай. Я з тобою.

— Куди ти, дитино, ніч надворі…

— Ба, ти ж ліфтом сама боїшся. І таксі не викличеш. І на Видубичах заблукаєш, там зранку таке робиться.

Він уже натягував кросівки.

У ліфті Данило взяв її за руку. Мовчки, ніби так і треба. Колись, коли його, п’ятирічного, привозили на літо в село, вона так само тримала його за руку на кладці через струмок. Він тоді боявся води, а вона казала: «Не дивися вниз, дивися на мене».

У таксі він довго мовчав, дивлячись у вікно на мокрі вогні. А потім сказав, не обертаючись:

— Я чув учора. Що вони казали.

Вона нічого не відповіла.

— Я не хочу, щоб ти в той пансіонат, — сказав він. І, помовчавши, додав: — І, ба… Я не чхаю від котів. Ніколи не чхав. Мама просто так сказала.

Олена Сергіївна відвернулася до свого вікна, щоб онук не бачив її обличчя. Сміялася вона чи плакала — і сама б не сказала.

На автостанції Данило купив їй квиток зі своєї картки, посадив в автобус о п’ятій п’ятдесят і поклав у сумку пачку печива, яку, видно, тягав із собою в кишені худі.

— Подзвони, як доїдеш, — сказав він. — І Мурчикові привіт.

* * *

Під Переяславом задзвонив телефон. Олег.

— Мамо! Ти де?! Я прокинувся — тебе нема, записка якась…

— В автобусі, синку. Додому їду.

— Куди додому?! Мамо, у тебе нема дому! Ти його продала! Ти розумієш чи ні?

— Не продала ще. Задаток тільки взяла. Поверну.

— Мамо…

І раптом він замовк. Довго мовчав. Вона чула, як він дихає в слухавку — важко, як у дитинстві, коли не хотів плакати, а сльози котилися самі.

— Ти чула, так? — спитав тихо. — Учора.

— Чула, синку.

— Мамо, я… Я їздив туди, так. Про всяк випадок. Я не збирався, чесно. Я просто не знаю, як краще. Я боюся за тебе. Як згадаю, що ти там на снігу лежала…

— Знаю, Олежику. Знаю, рідний.

— Я ж хотів як краще.

— Усі хочуть як краще, — сказала вона. — Тільки в кожного те краще своє. Ти пробач, що я отак, потайки. При вас я б не змогла. Ви б не пустили, а я б не витримала й лишилася. І зів’яла б у вас на тому білому дивані. Відпусти мене, синку.

Він знову помовчав.

— А Данило де? Його теж нема.

— Він мене на автобус і посадив.

У слухавці стало так тихо, що вона подумала — зв’язок обірвався. А потім почула короткий, здивований смішок.

— Ну ви даєте з ним, — сказав Олег. І раптом спитав: — А кіт?

Вона всміхнулася вперше за три дні.

— А по кота я зараз і їду.

* * *

До райцентру автобус доповз о пів на десяту. Дощ ущух, крізь хмари проглянуло сонце — бліде, осіннє, але таки сонце.

До притулку вона йшла пішки, розкислою дорогою за елеватор, хапаючись за чужі паркани. Ішла швидше, ніж могла.

«А раптом уже віддали? — думала вона. — Раптом хтось узяв? Може, люди хороші, а я прийду — і що? Скажу: віддайте? Сама ж просила…»

А ще страшнішою була інша думка, яку вона відганяла, як муху, а та все поверталася: «А раптом він не пробачить?»

Хвіртка притулку була відчинена. На подвір’ї загавкали собаки. Зі сторожки вийшла Тамара — у тій самій фуфайці, у тих самих чоботях, із відром у руці. Побачила Олену Сергіївну й поставила відро на землю.

Постояла. Подивилася. Потім сказала:

— Ну. Я так і знала.

— Тамарочко… — Олена Сергіївна ніяк не могла відсапатися. — Він… Мурчик мій… Де він?

— А де ж йому бути. Біля дверей сидить. Другу добу. Нічого не їсть, розбійник, тільки воду хлебче. Я вже йому навіть співала, уявляєте? Не те, каже. Вас він чекає, Олено Сергіївно.

Олена Сергіївна підійшла до сторожки. Взялася за клямку. Зупинилася. Серце гупало так, що аж боліло.

І відчинила.

Мурчик сидів просто перед нею. На тому самому місці, де просидів дві доби. Коли двері відчинилися і світло впало на нього, він навіть не здригнувся. Тільки підняв голову й подивився.

— Мурчику, — сказала вона. — Мурчику, це я.

Кіт не рушив. Сидів і дивився, ніби не вірив очам. Ніби боявся, що це знову не те.

І тоді вона, сама того не помічаючи, заспівала. Тоненько, надтріснутим голосом, задихаючись після дороги. Гришину пісню. «Ніч яка місячна…»

На другому рядку він зірвався з місця.

Підбіг, обтерся об ноги, раз, другий, а коли вона опустилася просто на підлогу, поліз їй на коліна і з усього розгону буцнув лобом у підборіддя. Так буцнув, що вона охнула й мало не впала навзнак.

І замуркотів.

Замуркотів своїм трактором, своїм «Юмзом», на весь притулок, на весь елеватор, на весь білий світ. М’яв лапами пальто, випускаючи кігті, тицявся мордою в щоки, в шию, в мокрі від сліз очі.

— Пробач мені, дурній, — плакала й сміялася Олена Сергіївна. — Покинула я тебе. Поїдемо додому, а? Там Ніна, там піч наша, там тріщина на стелі, заєць… Там Гриша на горбі. Поїдемо?

Тамара стояла у дверях і витирала очі рукавом фуфайки.

— Дощ знову, — буркнула вона, хоч сонце світило на все подвір’я.

Біля її ніг стояв Бублик і повільно махав хвостом.

* * *

Додому Олена Сергіївна поїхала того ж дня. Тамара сама її відвезла своїм «Ланосом». Усю дорогу Мурчик сидів не в переносці, а в господині на колінах і дивився у вікно. Уважно дивився, ніби дорогу запам’ятовував. Про всяк випадок.

Село зустріло їх тишею. Небо над селом було високе, синє, вимите дощами. Берези стояли жовті й світилися, як свічки. Пахло димом і яблуками.

Ніна вискочила з хвіртки в халаті й калошах.

— Оленко! Ти?! Казали ж — у Київ, назовсім!

— Повернулася, Ніно, — сказала Олена Сергіївна. — Назовсім.

Мурчик виліз із машини, роззирнувся, понюхав повітря. Потім задер хвоста палицею і рушив до хати — попереду господині, як почесна варта. Дійшов до ґанку, сів на сходинку й озирнувся: ну, чого стали? Відмикайте.

Хата за три дні встигла вистигнути. Олена Сергіївна першим ділом розпалила піч, і Мурчик одразу злетів на лежанку, простягся на всю свою довжину й завів трактора.

Тамара лишилася на чай. Сиділи на кухні з Ніниними яблуками, наче двадцять років знайомі.

— А все ж таки, Олено Сергіївно… Сама ж будете. Знову зима. Знову лід біля ґанку.

— Лід піском посиплю. Гриша завжди сипав, а я тоді забула… А сама я не буду. Он хто в мене є.

Вона кивнула на лежанку. Мурчик розплющив одне око, подивився на неї і знову заплющив. Задоволений.

— Та й я через паркан щоранку гукатиму, — докинула Ніна. — Чи жива, чи борщ є.

* * *

Олег приїхав у суботу. Велика чорна машина на сільській вулиці, між калюжами й гусьми, мала такий вигляд, наче лакований рояль заїхав у колгоспний клуб.

Олена Сергіївна саме посипала піском доріжку біля ґанку. Випросталася, прикрила очі долонею від сонця.

— Приїхав, синку.

— Приїхав, мамо.

Обличчя в нього було суворе, рішуче. Він підійшов, постояв. Подивився на неї — на хустку, фартух, відро з піском. На ґанок, де сходинки вже перебрав сусід Толік-тракторист. На дим із димаря. На дрова — Толік і нарубав, і склав під стріхою цілу стіну.

А потім подивився на ґанок ще раз. Там, на верхній сходинці, на сонечку, сидів Мурчик. Сидів, як сфінкс, підібравши лапи, і дивився на Олега жовто-зеленими очима. Суворо так дивився. Оцінювально.

— Здоров був, Мурчику Григоровичу, — сказав Олег.

Кіт кліпнув. Повільно-повільно.

І вся Олегова суворість кудись поділася. Здулася, як повітряна кулька. Він сів на сходинку поруч із котом, просто в міських штанях, і простягнув руку. Мурчик обнюхав її, а потім ткнувся в неї лобом.

— Мамо, — сказав Олег, не підводячи голови. — Ти пробач мені.

— Та за що ж, синку?

— За все. За той пансіонат. За білий диван.

Задні двері машини грюкнули. З них виліз Данило з рюкзаком на плечі.

Мурчик підвів голову, придивився до незнайомця. Потім зістрибнув із ґанку, підійшов просто до нього і став тертися об ноги. Данило присів, почухав кота за шиєю — саме там, де треба, — і Мурчик завів трактора на всю потужність.

Олег подивився на сина, на кота, а тоді розсміявся. Вперше за той день — по-справжньому, закинувши голову.

— Ну от. Чхає він, бачте.

— Я ж казав, — буркнув Данило, не відриваючись від кота.

Олег поліз до машини й виніс коробку.

— Мамо, тут телефон. Новий, з великими кнопками. Отут, збоку, червона. Натиснеш — одразу дзвінок мені й Толікові. А це браслет. Якщо, не дай доля, впадеш — він сам сигнал подасть. І задаток я дачникові вже повернув, свої грoші не чіпай.

Він помовчав і дістав із коробки ще один пакунок.

— А це від Лариси. Вона… вона теж переживала. Передала.

У пакунку були капці. Теплі, з овчиною всередині. Не гостьові. Олена Сергіївна притиснула їх до грудей і нічого не сказала.

— І я приїжджатиму, — сказав Олег. — Не на Новий рік, а часто. Кожні два тижні. З Данилом.

— Я й сам можу, — озвався Данило. — Автобус із Видубичів о п’ятій п’ятдесят. Я вже знаю.

А Мурчик тим часом відійшов від нього, потягнувся, позіхнув на всю свою рожеву пащу і рушив через двір до хвіртки — зустрічати листоношу, яка якраз ішла вулицею з сумкою. Ішов неквапом, по-господарськи, задерши хвоста. Як і належить вартовому.

* * *

Тепер щоп’ятниці Олена Сергіївна їздить до райцентру першим автобусом. З великою сумкою, а в сумці пиріжки — з капустою, з картоплею, з Ніниними яблуками, яких тій нема куди дівати.

Пиріжки вона віддає Тамарі й Івановичу. А сама йде до сторожки, де за грубкою лежить Бублик. Сідає поруч на табуретку, гладить сиву голову, чухає за вухами й розповідає сільські новини.

Бублик слухає. Іноді махає хвостом.

Перед Новим роком Олена Сергіївна його забере. Толік уже пообіцяв збити будку, утеплену, з повстю. Тамара спочатку відмовляла: «Куди вам ще й собака, Олено Сергіївно, ви з котом ледь даєте раду». А потім махнула рукою.

— Беріть. Він вас однаково вже вибрав. Я ж бачу, як він по п’ятницях із самого ранку біля воріт сидить.

Мурчик, кажуть, сприйняв цю новину спокійно. Навіть поблажливо. Зрештою, двоє вартових — це вдвічі надійніше, ніж один.

А Гриші на горб, під березу, Олена Сергіївна віднесла останні білі хризантеми з палісадника. Постояла там, поговорила з ним. Розповіла, що обіцянку свою дотримала. Не одразу, правда. Але дотримала.

А ввечері, коли в хаті гуде піч і Мурчик важко вмощується їй у ноги, вона іноді співає. Тихенько, тоненько, зовсім не Гришиним голосом.

Але Мурчик слухає.