Сорок крапель за хвилину

Кран на кухні в Тамари капав так рівно, що одного разу вночі вона не витримала й порахувала: сорок крапель за хвилину. Під нього стояла банка з-під меду, і до ранку вона наповнювалася рівно до половини. Хоч заводь зошит і записуй, як погоду.

Вадим цього звуку не чув. Останні пів року він узагалі мало що чув, крім власного телефона.

Колись усе було інакше. Принаймні Тамарі так здавалося. Чоловік приходив із роботи, вечеряв, розповідав, хто що сказав на складі, міг сам підкрутити дверцята шафи, які вічно перекошувало, або занести мішок картоплі з балкона. А навесні його ніби хтось перемкнув.

Прийшов, роззувся, ліг на диван. Подушку під голову, зарядку через усю кімнату до розетки, бо дріт короткий, а пересунутися ближче якось не з руки. І так до ночі: відео про риболовлю, про чоловіка, який у гаражі збирає мотоцикл із запчастин, про чужі ремонти. Дивився він на ті ремонти з таким захопленням, наче сам щойно поклав плитку.

Тамара тим часом трималася на самій упертості. До п’ятої робота на хлібозаводі, далі магазин, два пакети в руках, вечеря, прання, його сорочки на прасувальній дошці. Пакет зі сміттям стояв біля вхідних дверей доти, доки вона сама не брала його вранці дорогою на роботу. Вадим переступав через нього, як через поріг.

Вона не влаштовувала сцен. Спершу просила. Потім нагадувала. Потім перестала й робила сама. Подруга Інна якось сказала їй: «Том, ти його розбалувала». Тамара тільки рукою махнула:

— Йому сорок вісім. Розбалувати його могла хіба що мама.

Тоді вона ще не знала, наскільки помиляється.

* * *

Того вечора жовтень видався особливо мрячним. Опалення ще не дали, на кухні було зябко, і Тамара мила посуд у Вадимовому светрі з розтягнутими рукавами. Кран, як завжди, відбивав своє.

На підвіконні третій тиждень лежав маленький пакетик із прокладками для змішувача. Вона сама купила їх у господарському, сама спитала в продавця, які підійдуть. Залишалося тільки перекрити воду й відкрутити дві гайки.

— Вадиме, — гукнула вона в кімнату. — Може, все-таки подивишся кран? Там роботи на п’ять хвилин.

— Потім.

— Ти «потім» кажеш із вересня.

— Томо, я з роботи прийшов. Можна мені хоч удома полежати спокійно?

— Ти вдома полежуєш спокійно з квітня.

Диван рипнув. Вадим сів, і з обличчя було видно, що зараз почнеться.

— О, ну все! Пішло-поїхало! Я тобі що, сантехнік за викликом? Я цілий день на ногах, а тут приходжу — і знову: полагодь, винеси, прикрути! Мені в цій хаті навіть відпочити не дають!

— Хто не дає? Я? — Тамара витерла руки рушником і стала у дверях кімнати. — Я пів року тебе з того дивана не чіпала. Сама все тягну. Сама сміття ношу, сама картоплю, сама прокладки ці купила. Попросила одну дрібницю.

— Одну дрібницю! А завтра буде ще одна. А післязавтра — полиця, люстра, балкон… Знаєш що? Я поїду до мами. Мама хоч розуміє, що чоловік не кінь.

Він рвучко витягнув із шафи рюкзак, із яким колись їздив в універ, кинув туди дві футболки, спортивні штани, бритву. Висмикнув з розетки зарядку, ту саму, що півроку тяглася через усю кімнату, і намотав її на кулак. Уже у дверях обернувся, ніби чекав, що його зупинять.

Тамара не зупинила.

Двері гупнули так, що в серванті дзенькнули келихи. Вона постояла хвилину в коридорі, потім повернулася на кухню, поставила чайник і сіла. Кран капав. Сорок крапель за хвилину. Дзвонити першою вона не збиралася.

* * *

Алла Іванівна жила у сусідньому підʼїзді, на першому поверсі п’ятиповерхівки, де на кожному підвіконні в під’їзді стояли чиїсь вазони. Сімдесят три роки, сама вже давно, з чітким розпорядком: о дев’ятій ранку базар, о сьомій вечора серіал, о десятій сон. Коли о пів на восьму в двері подзвонили, вона відчинила в фартусі, з окулярами на лобі.

На порозі стояв син із рюкзаком.

— Мамо, я до тебе. Назавжди.

Алла Іванівна подивилася на рюкзак, потім на сина, потім знову на рюкзак.

— А мене ти спитав, синку?

Але впустила. Налила чаю, поставила перед ним тарілку з супом, сіла навпроти й слухала. Вадим розповідав довго і з почуттям: про те, як його пиляють, як не дають перевести подих, як він приходить додому, а там знову якась робота. Мати не перебивала. Тільки раз перепитала:

— А кран скільки капає?

— Ну… тижні три.

Вона кивнула, наче поставила в голові галочку. Потім узяла телефон, наділа окуляри й хвилин двадцять щось у ньому гортала, примружуючись і час від часу записуючи олівцем на листочку з учнівського зошита в клітинку. Вадим вирішив, що мама дивиться свій серіал без звуку, щоб не заважати йому страждати.

А потім вона зняла фартух і сказала:

— Одягайся. Проведеш мене.

— Куди?

— Побачиш.

* * *

У Тамари задзвонив телефон, коли чай уже вистиг. На екрані висвітилося: «Алла Іванівна». Тамара набрала повітря, готова вислуховувати, яка вона погана дружина.

— Томо, доню, — голос у свекрухи був спокійний і навіть трохи веселий. — Вийди на хвилинку до під’їзду. Тут твій чоловік прийшов із торбою, і я хочу, щоб ти дещо почула.

Тамара спустилася. Під козирком під’їзду, де горіла одна лампочка з трьох, стояв Вадим. З рюкзаком за спиною він скидався на п’ятикласника, якого вигнали з уроку. Поруч, рівна, як свічка, стояла Алла Іванівна в своїй улюбленій, навіть святковій блузці.

Побачивши дружину, Вадим одразу пожвавішав.

— Мам, ну скажи їй. Скажи, як вона мене з дому виживає.

Свекруха повернулася до сина повільно, всім тілом, як повертаються вчительки до класу, коли хтось на задній парті відповів не те.

— Скажу, Вадику. Слухай уважно. Я тебе сорок вісім років тому народила. Потім років двадцять п’ять тебе годувала, прала за тебе, шкарпетки по квартирі збирала, в школу за руку водила й зошити твої перевіряла. Я свою зміну чесно відпрацювала. А тепер ти приходиш до мене з рюкзаком і хочеш, щоб я все це почала спочатку? Ні, синочку. Я на пенсії, а не в декреті.

Тамара не стрималася й пирснула. Затулила рот долонею, але було пізно.

Вадим подивився на неї ображено, потім на матір. Він явно чекав зовсім іншої розмови.

— Мам…

— Я ще не закінчила.  — Ти одній жінці три тижні кран не можеш полагодити. І з однією жінкою не можеш ужитися. То з якого дива ти вирішив, що впораєшся з двома? Мені ти за тиждень не те що кран — увесь стояк зіпсуєш. Тільки я, на відміну від неї, терпіти не стану.

Під козирком стало тихо. Десь на третьому поверсі хтось засміявся біля відчиненої кватирки, і Тамара подумала, що завтра про цю розмову знатиме весь під’їзд.

Вадим перемнувся з ноги на ногу, поправив лямку рюкзака й випнув підборіддя.

— Ну й добре. Ну й не треба. Я тоді квартиру винайму. Сам житиму. І ніхто мені мізки виїдати не буде.

Алла Іванівна наче тільки цього й чекала. Розстебнула гудзик на кишені плаща, дістала звідти складений учетверо листочок у клітинку й простягнула синові.

— На. Я, поки ти в мене суп їв і жалівся, все подивилася. Однокімнатна біля ринку — дев’ять тисяч, комунальні окремо. Біля вокзалу — сім з половиною, але господиня хоче оплату за два місяці наперед і щоб без гостей після десятої. На околиці дешевше, тільки маршрутка туди ходить до восьмої. А в рієлтора ще й половину за послуги просять.

Вадим розгорнув листочок. Материним рівним почерком там були виписані адреси, ціни, номери телефонів і навіть одна примітка, підкреслена двічі: «Пральна машина — своя!»

— І ще одне, синку, — додала Алла Іванівна вже м’якше. — Я ці оголошення уважно читала. У жодному не написано, що там борщ сам вариться. І сорочки самі не прасуються. Отак.

Вона поправила блузку, взяла Тамару під руку й кивнула в бік магазину.

— Доню, проведеш мене? А він хай постоїть, подумає. Йому корисно.

* * *

Дорогою до магазину вони майже не розмовляли. Тільки біля самої маршрутки свекруха раптом стиснула Тамарі руку.

— Ти не думай, я його люблю. Але любити — не означає носити на руках до пенсії. Його пенсії, я маю на увазі.

Коли Тамара повернулася, під козирком нікого не було. Двері квартири були незамкнені. Рюкзак стояв у коридорі, не розібраний. На кухні горіло світло, кран був перекритий, а на столі лежали розкручені гайки, ключ і пакетик із підвіконня, тепер уже порожній.

Вадим стояв над мийкою спиною до неї й не обертався.

— Тут прокладка зовсім розлізлася, — буркнув він. — Як воно взагалі ще трималося.

— Само якось, — сказала Тамара. — Сорок крапель за хвилину.

Він хмикнув. Більше вони того вечора про це не говорили.

Уночі на кухні було так тихо, що Тамара кілька разів прокидалася — бракувало звичного звуку. А вранці, наливаючи воду в чайник, помітила на холодильнику новинку. Під магнітом із морським коником, якого їм колись привезли сусіди з відпочинку, висів учетверо складений листочок у клітинку з материним почерком.

— Навіщо ти його почепив? — спитала вона.

Вадим, уже в куртці, взяв пакет зі сміттям, що стояв біля дверей.

— Щоб не забувати, скільки коштує оренда, — сказав він. — І що борщ там сам не вариться.

Банку з-під меду Тамара того ж дня вимила й поставила на полицю. Вона їй більше не знадобилася.