Килимок біля дверей
— Лесю. Лесю, вона в мене вислизнула.
Ірина говорила так тихо, що Леся спершу не зрозуміла, про кого мова.
А коли зрозуміла, сіла просто на підлогу в коридорі.
* * *
Почалося все з підлоги.
Будинок у Лесі був старий, ще дідів, на тихій вулиці невеликого містечка. Дошки у великій кімнаті давно просилися, щоб їх перестелили, і того літа вона нарешті зважилася.
Майстри зробили все за день. А ввечері, коли підлогу покрили лаком, Леся зайшла в кімнату — і вийшла звідти з сльозами на очах.
Дихати там було неможливо.
— Три доби провітрювати, не менше, — сказав майстер. — І це якщо вікна навстіж.
Сама Леся могла перебути в кухні. А от Мальва — ні.
Мальві було дев’ять років, і за ці дев’ять років вона жодного разу не виходила далі власного ґанку. Лагідна, спокійна, домашня до кінчика хвоста.
Тоді й зателефонувала Ірина.
— Вези її до мене. У нас тихо, Юрко на роботі, я вдома. Три дні перекантується.
Жила Ірина на іншому кінці містечка — два з половиною кілометри, якщо через колію і поле.
Переноску вони взяли Лесину, стару.
Ірина заїхала, забрала кішку, поставила переноску на заднє сидіння й поїхала. А вдома, вийшовши з машини, підхопила її знизу — і дверцята відійшли.
Защіпка в тій переносці була капризна: якщо не дотиснути до клацання, вона трималася на слові честі.
Мальва вискочила просто у дворі.
Ірина навіть не встигла нахилитися.
Сіра спина майнула попід парканом, потім між кущами смородини — і все.
* * *
Шукали її втрьох: Ірина, Юрко й сама Леся, яка примчала через двадцять хвилин.
Потім до них приєдналися сусіди.
Обійшли всі двори на вулиці. Заглядали під машини, під ґанки, у дровітні. Гукали так, що на них виходили дивитися з-за парканів. Розклеїли оголошення на зупинці й біля магазину.
Увечері пішов дощ.
Леся стояла посеред чужого двору, дивилася на кущі смородини й думала тільки одне: дев’ять років кішка не бачила вулиці. Жодного разу. Вона ж навіть не знає, що робити, коли мокро.
— Я її знайду, — сказала Ірина. — Чуєш? Я її знайду.
Леся кивнула й поїхала додому — у хату, де пахло лаком і було дуже тихо.
Перший день минув даремно.
Другий теж. Ірина обійшла все, що можна було обійти, і охрипла.
Вона телефонувала щогодини й щоразу починала з «ні, ще ні», щоб Леся не встигала понадіятися. Вона пропонувала гроші. Пропонувала будь-яке кошеня, якої завгодно породи, скільки б воно не коштувало.
Леся слухала й не знала, що відповісти.
Бо хіба можна замінити ту, з якою ти прожила дев’ять років. Ту, що зустрічала тебе біля дверей і знала, коли тобі погано, раніше за тебе саму.
Третьої ночі Леся не лягала.
Вона сиділа на кухні з увімкненим світлом — просто так, щоб у вікнах було видно, що вдома хтось є.
* * *
А вранці вийшла на ґанок.
На верхній сходинці сиділа Мальва.
Мокра наскрізь, у реп’яхах, із брудним боком і стертими до рожевого подушечками лап. Вона не кинулася назустріч. Вона просто сиділа й чекала, поки їй відчинять, — як чекала всі дев’ять років.
Леся не пам’ятає, як опинилася на колінах на мокрих дошках.
Два з половиною кілометри.
Колія, поле, об’їзна дорога, за нею ще вулиця й вулиця. Усе це вона пройшла за три доби, жодного разу в житті не бувавши далі власного ґанку.
Ірина приїхала через годину після дзвінка. Зайшла, подивилася на кішку, яка спала на кухонному килимку, і заплакала просто в дверях.
Як вона дійшла, не знає ніхто.
Ветеринарка потім знизала плечима й сказала, що таке буває частіше, ніж людям здається. Що коти тримають у голові не вулиці й будинки, а щось інше, і що пояснити це нормальними словами вона не береться.
* * *
Підлогу Леся того літа таки добила.
Вийшла гарна — світла, тепла, з таким запахом дерева, що хотілося ходити босоніж.
Ось тільки Мальва на неї так і не перебралася.
Спить вона тепер не на дивані в кімнаті й не на сонячному підвіконні, а на маленькому килимку в коридорі — упритул до вхідних дверей.
Леся спершу носила її на диван. Мальва дочікувалася, поки господиня піде на кухню, і поверталася назад.
Тепер Леся просто поклала туди складену вдвоє ковдру.
Бо з того килимка видно, хто виходить із дому. І, головне, хто заходить.
