Троє біля хвіртки

Того жовтня Григорій Савович уперше за сорок років не викопав картоплю. Бадилля на городі почорніло після першого приморозку, полягло, і сусіди перестали питати, чи не допомогти. Відповідь вони знали наперед.

— Нащо воно мені тепер, — казав він і зачиняв двері.

Алла пішла взимку, у лютому. Тихо, уві сні, як і жила — нікого не потурбувавши. Відтоді в хаті нічого не змінилося. На цвяшку біля плити висіла її улюблена вʼязана кофта. На підвіконні стояла баночка з ґудзиками, куди вона все життя складала кожен ґудзик, що відірвався. Календар на стіні так і лишився на лютому — Григорій Савович не наважувався перегорнути сторінку. Йому здавалося, що тоді час піде далі без неї, а він до цього не був готовий.

З двору він виходив хіба до хвіртки — забрати пенсію в листоноші та хліб, який раз на тиждень заносила сусідка Лідія Пилипівна. Решту днів сидів біля вікна й слухав радіо, не розбираючи слів. Просто щоб у хаті хтось говорив.

* * *

Того вечора лило з обіду. Вітер гнав дощ навскіс, і хвіртка, яку він давно збирався підправити, гупала об стовпчик так, що аж у вікнах віддавало. На десятий раз Григорій Савович не витримав, накинув куфайку, взув гумаки й пішов прив’язати її дротом.

Уже біля самого паркану він почув писк. Тонкий, переривчастий, такий, що спершу подумав — здалося. Вітер, гілка шкребе. Але писк повторився, і тепер у ньому було щось таке жалібне, що він присів і посвітив ліхтариком у бур’ян під парканом.

Там стояла коробка з-під телевізора. Розмокла, перекошена, один бік уже провисав. Усередині, на газетах, що геть розлізлися від води, тулилися одне до одного троє цуценят. Мокрі, брудні, з блискучими очима-ґудзиками. Найменше, з білою плямою на мордочці, тремтіло так, що аж трусилася вся коробка.

— Отакої, — тільки й сказав Григорій Савович.

Він довго стояв над коробкою під дощем. Потім зітхнув, підхопив її знизу, щоб дно не провалилося, і поніс до хати.

* * *

Номер притулку він знайшов на оголошенні, що висіло на дошці біля магазину ще з літа, — тоді машинально переписав його на коробку від сірників, сам не знаючи навіщо. Тепер набрав. Відповіла молода дівчина, голос утомлений.

— Притулок, слухаю.

— Добрий вечір. Тут таке діло… Мені під хвіртку цуценят підкинули. Троє. Маленькі ще, може, місяць, не більше.

У слухавці на мить запала тиша.

— Дідусю, я вас розумію, чесно. Але в нас зараз сорок дві собаки на тридцять місць. Вольєри забиті, корм на волонтерах тримається. Я можу записати вас у чергу.

— І довго та черга?

— Тижні два. Може, три. Восени завжди так — дачники роз’їжджаються, а тварин лишають.

— Два тижні… — Григорій Савович подивився на коробку біля грубки. — А мені що з ними робити?

— Обігрійте, нагодуйте чимось теплим. Молоко з розмоченим батоном вони вже їстимуть. Я вас запишу, добре? Як вас звати?

Він продиктував прізвище, поклав слухавку і сів на табурет навпроти коробки. Троє мокрих носів дивилися на нього знизу вгору.

— Значить, так, — буркнув він. — Одну ніч переночуєте. Одну, чуєте? А там побачимо.

Цуценята нічого не відповіли. Найменше позіхнуло, показавши рожевий язик, і поклало голову на спину сусіда.

* * *

Ту ніч вони проспали біля грубки, на ганчірці, яку він підстелив замість розмоклих газет. Григорій Савович прокидався разів п’ять — і щоразу ловив себе на тому, що прислухається. Чи дихають. Чи не пищать. Під ранок почув тихе шкрябання: найсміливіше цуценя вибралося з коробки, доповзло через усю кухню до його ліжка й заснуло, обійнявши лапами його капець.

Він довго лежав і дивився на нього в сірому світанку. А потім уперше за багато місяців устав не тому, що треба, а тому, що хотілося подивитися, як вони там.

Удень він сходив до магазину. Продавчиня Леся аж вийшла з-за прилавка.

— Григорію Савовичу! Сто років вас не бачила. Що вам?

— Молока. Два літри. І батон. І… у вас є щось таке для цуценят? Ну, корм оцей.

— Для цуценят? — Леся підняла брови. — Ви що, собаку завели?

— Нікого я не заводив, — насупився він. — Тимчасово. Поки місце в притулку не звільниться.

Леся промовчала, тільки поклала в пакет найменшу пачку корму й зверху — гумову кісточку, за яку не взяла грoшей.

* * *

Другого вечора похолодало по-справжньому. Вітер дув з поля, у щілини під дверима тягло, і Григорій Савович зрозумів, що ганчірки біля грубки мало. Він постояв перед шафою в спальні, яку не відчиняв з лютого. Там на полиці лежав плед Алли — картатий, вовняний, той, яким вона вкривала ноги, коли дивилася вечорами серіали.

Він відчинив дверцята. Плед досі пахнув нею — м’ятою й домашнім милом. Григорій Савович притиснув його до обличчя і так постояв трохи. Потім розстелив біля свого ліжка і переніс туди всіх трьох.

— Ти б не сердилася, Алло, — сказав він у темряву. — Ти б їх сама першою підібрала. Я тебе знаю.

Того вечора він уперше заговорив уголос не з радіо.

* * *

Імен він їм давати не хотів. Казав собі: назвеш — то вже твоє, а вони ж тимчасові. Але гукати якось треба було, і імена прилипли самі.

Найсміливіший, той, що в першу ніч приповз до капця, на третій день стягнув зі столу шматок батона і втік з ним під ліжко. Так і став Бубликом. Другий, спокійніший і круглий, як колобок, примудрився перекинути Алину баночку і ганяв по підлозі ґудзик, поки той не закотився під холодильник. Гудзик — інакше й не скажеш. А найменша, дівчинка з білою мордочкою, ходила за ним по п’ятах з кімнати в кімнату, з кухні на ґанок, і сідала поруч, хоч би де він зупинився. Найда. Знайдена.

На п’ятий день Григорій Савович помітив, що наспівує, коли розмочує їм батон. На шостий — що вже не сидить біля вікна, бо нема коли. На сьомий він перегорнув календар.

* * *

Лідія Пилипівна несла йому хліб, як завжди, у вівторок. І зупинилася біля паркану, ніби вперше побачила цей двір.

Хвіртка більше не гупала — її було прикручено на нові завіси. Посеред подвір’я, на двох цеглинах, лежали дошки з сараю, а Григорій Савович у куфайці й кепці забивав цвяхи в невеличку будку з похилим дахом. Довкола нього, плутаючись під ногами, крутилися троє цуценят.

Одне тягло зубами шматок руберойду, друге намагалося вкусити молоток, третє сиділо просто на його чоботі й уважно стежило за кожним ударом.

— Савовичу! — гукнула сусідка. — Ви що це там будуєте?

— Хату, — не обертаючись відповів він.

— Яку ще хату?

— Звичайну. Зима скоро. А вони в хаті вже все погризли, капці мої доїдають. Хай мають свій куток. Тільки утеплити ще треба, соломи накидати.

Лідія Пилипівна підійшла ближче, поставила пакет із хлібом на лавку й подивилася на будку, на цуценят, на нього самого. На щоки, які вперше за довгий час не були сірими. На руки, що впевнено тримали молоток.

— А мені онука казала, — усміхнулася вона, — що в притулку ото місце звільнилося. Каже, з понеділка можна привозити. То коли віддаватимете?

Григорій Савович опустив молоток. Подивився вниз. Найда сиділа на його чоботі й задерла до нього мордочку, ніби теж чекала відповіді. Бублик кинув руберойд і підбіг ближче. Гудзик плюхнувся на спину просто в тирсу.

Дідусь довго мовчав. А тоді сказав тихо, так, що Лідія Пилипівна ледве розчула:

— Ніколи, Лідо. Не я їх підібрав. Це вони мене підібрали. Під хвірткою, мокрого, у коробці. Ще трохи — і я б там сам розмок до кінця.

Сусідка нічого не відповіла. Помовчала трохи й сказала, що ввечері занесе соломи — в неї в сараї ще з літа лежить.

* * *

Того ж вечора Григорій Савович знову набрав номер, переписаний на сірникову коробку.

— Христино? Це той дід, що з цуценятами. Ви мене з черги викресліть.

— Ой… А що сталося? Ви їх комусь віддали?

— Нікому я їх не віддав. Мої вони. — Він помовчав. — А вам там, може, щось треба? Ковдри якісь, миски? У мене в шафі багато чого лежить без діла.

Христина сказала, що треба все. А в суботу він поїхав до притулку першою ранковою маршруткою, з великою сумкою в руках. Удома на ґанку на нього чекали троє — і вперше за цей рік він точно знав, навіщо повертатися додому.

А картоплю він таки викопав. Пізно, вже в листопаді, з половиною врожаю, з’їденою мишами. Три помічники розкидали її по всьому городу, а один постійно відносив бульби до будки. Григорій Савович сварився, сміявся і збирав знову.

Бо тепер було для кого.