Котлети для Альми

Того ранку Альма вперше в житті не доторкнулася до котлет.

Вони лежали на мокрому снігу, загорнуті в паперову серветку, ще теплі, аж парували. Дві, як завжди. А собака стояла над ними, напружена, мов натягнута мотузка, і дивилася не на їжу, а через дорогу. Туди, де на фасаді дев’ятиповерхівки висіла сіра павутина риштувань.

Звідти долинав звук. Глухий, металевий, неначе хтось неквапом постукував трубою об трубу. Тільки ж на будівництві з понеділка не було жодної живої душі.

* * *

Злата пробігала повз Альму щоранку. Точніше, вилітала з під’їзду о пів на восьму, хоча мала виходити за п’ять хвилин до того. Ці п’ять хвилин вона вічно кудись губила: то шнурок розвʼязався, то зникла ліва рукавичка, то в сусідки з першого поверху на підвіконні вмивалася кішка, і не подивитися на неї було просто неможливо.

Їй було вісім. Другий клас, ранець із єдинорогом, руда коса до лопаток, яку вона щоранку запихала під в’язану шапку з помпоном. Шапка трималася погано. На бігу вона з’їжджала на потилицю, і руде волосся вибивалося назовні, як вогник.

Жили вони з мамою удвох. Так склалося, і Мар’яна давно перестала пояснювати це навіть собі. Бабусі поруч не було, тата теж. Мар’яна працювала в пекарні на сусідній вулиці й о сьомій уже мусила стояти біля печей. Тож відводити доньку до школи було нікому.

Цілий тиждень, ще в серпні, вони ходили тим маршрутом разом. Три квартали, два переходи, один світлофор біля великого будинку.

— Червоне — стоїш, — повторювала Мар’яна. — Жовте — теж стоїш. Загорілося зелене — дивишся ліворуч, праворуч, і тільки тоді йдеш.

— Мам, та я знаю.

— А ти ще раз скажи.

— Червоне — стою. Жовте — стою. Зелене — ліворуч, праворуч, іду.

— От. Тепер ти в мене доросла.

Злата і справді почувалася дорослою. Серйозною людиною, яка сама ходить до школи. Що не заважало цій серйозній людині щовечора тягати з кухні котлети, курячі шийки, обрізки ковбаси й ховати все це в кишеню куртки, загорнувши в серветку.

Для Альми.

* * *

Альма жила в їхньому дворі вже другу зиму. Велика, рудувато-сіра, з темною спиною. Щось від вівчарки в ній було напевно, а решту двір домислював хто як хотів. Ігор Михайлович з першого поверху запевняв, що там є схожість на кавказця. Тітка Неля з третього під’їзду клялася, що лайки.

На шкіряному нашийнику ще трималася мідна бляшка з вибитими літерами: «АЛЬМА». Колись її вигулював Петро Лук’янович із четвертого поверху, тихий чоловік у картатому кашкеті, який щоранку казав собаці «добридень» так само ввічливо, як і сусідам. Коли його не стало, у квартиру приїхали родичі з іншої області. Двері зачинилися, а Альма лишилася на сходах.

Ті родичі ні з ким у будинку не віталися. Та й до них ніхто не набивався.

Годували Альму всі потроху. Ігор Михайлович, колишній машиніст тепловоза, який і на пенсії прокидався о п’ятій, бо тіло ніяк не хотіло вірити, що відпочинок — це надовго, виносив їй кашу з тушкованкою в алюмінієвій мисці. Тітка Неля — хліб, розмочений у молоці. Продавчиня з магазинчика на розі — обрізки ковбаси.

Але чекала Альма лише одну людину.

Коли з під’їзду вискакувала руда шапка, собака підводилася зі свого кутка, виходила назустріч і сідала. Рівно, гідно, як на службі. Ніколи не скавчала, не стрибала, не просила. Тільки ставила важку лапу дівчинці на чобіт, ніби казала: «Я тут. Я дочекалася».

Злата викладала частування на сніг, чмокала собаку в холодний ніс, сміялася, коли Альма намагалася лизнути її в щоку, і мчала далі.

Подяки вона не чекала. Їй здавалося, що вони з Альмою і так усе одна про одну знають.

* * *

Одного вечора Злата довго крутилася біля плити, поки мама смажила котлети.

— Мам, а вони пораховані?

— Хто?

— Ну, котлети.

— А що таке?

— Та нічого. Просто питаю.

Мар’яна мовчки виклала на тарілку ще дві, зайві, і повернулася до мийки. Довго, дуже старанно мила одну-єдину ложку. Такою вона була всю осінь: смажила трохи більше, ніж треба, і завжди вчасно відверталася.

Того ж вечора Злата наважилася.

— Мамо, а давай заберемо Альму до нас?

Мар’яна поставила чашку на стіл. Подивилася на доньку довго й утомлено.

— Злато, а хто з нею гулятиме? Я о пів на сьому вже за дверима. Ти в школі до другої. Вона цілий день сидітиме в чотирьох стінах і вити буде. Це не життя для такої собаки.

— Я б раніше вставала.

— Сонечко, ти й так не встигаєш.

Злата нічого не відповіла. Тільки вночі довго не спала й дивилася у вікно, туди, де за гаражами темніли ящики.

* * *

Наприкінці листопада випав перший сніг, і Альма почала мерзнути. Вона облаштувала собі гніздо за гаражем, між ящиками з-під яблук, які продавчиня складала там до весни. Натягала туди ганчір’я, хтось із сусідів приніс латану ковдру, а Ігор Михайлович, бурчачи, що «розвели тут хутір», прибив зверху шматок шиферу, щоб не капало.

Звідти Альма й стежила за двором. За тим, хто пішов на роботу, хто повернувся з маршрутки з пакетами, хто виніс сміття в домашніх капцях.

Іноді вдень, після школи, Злата виходила до неї надвір. Тоді вони вдвох поважно обходили двір по колу: дівчинка попереду, собака на півкроку позаду, впритул до її коліна. Здалеку можна було подумати, що вони щойно вийшли з одного під’їзду й ось-ось туди повернуться.

А коли ставало зовсім нудно, Альма виходила за ворота й сідала на розі. Звідти добре було видно будинок навпроти, рівно на тому боці переходу, де стояв світлофор. Мешканці дев’ятиповерхівки нарешті зібрали гроші на утеплення фасаду, і вже з жовтня там лунали голоси, стук і брязкіт металу.

Робітники були молоді, гучні. Перегукувалися, кепкували один з одного, сміялися. Альмі це подобалося. Вона й сама не помічала, як у такі хвилини починав ходити її хвіст.

— Альмо! — гукав котрийсь із хлопців, звісившись із риштувань. — Ходи до нас охороняти! Вагончик теплий, обід щодня, зарплата сосисками!

— Та яка вона тобі охорона, — сміявся інший. — Вона ж руду свою виглядає.

Альма відверталася й поверталася у двір. У неї була своя служба.

* * *

У понеділок пішов дощ. Такий, що ринви не встигали ковтати воду. Він лив весь день, усю ніч і весь вівторок.

Будова завмерла. Риштування стояли до половини змонтовані, мокрі, з пластиковою плівкою, що ляскала на вітрі. Жодного голосу, жодного стуку. Альма не знала, що під таким дощем на висоті не працюють. Її просто непокоїла ця тиша посеред тижня. Неправильна якась.

У середу вранці дощ перейшов у мокрий сніг. Важкий, липкий. Тротуари вкрилися сірою кашею, перехожі ступали обережно, тримаючись за паркани.

Злата вискочила з під’їзду, як завжди, в останню хвилину. Куртка розстібнута, шапка в руці. Ледь не послизнулася на сходинці, вирівнялася і з розгону присіла біля Альми.

— Тримай, — вона розгорнула серветку. — Це мама сьогодні смажила. Після школи ще принесу, чуєш? Не сумуй тут без мене!

І, натягуючи шапку на ходу, побігла до переходу.

Ось тоді Альма й почула той звук.

* * *

Спершу тихий. Скрип, потім металеве цокання, ніби хтось перебирав труби. Потім довгий протяжний стогін заліза. Він ріс із кожною секундою, і від нього шерсть на загривку собаки стала дибки.

Альма не розуміла, що відбувається. Звідки їй було знати, що земля під опорами за три дні дощу розкисла, а кріплення, які не встигли як слід затягнути, тепер тримали всю конструкцію на чесному слові? Вона просто відчула всім своїм собачим єством: там, попереду, біда. І руда шапка біжить просто до неї.

Злата стояла біля переходу й пританцьовувала від нетерпіння. На світлофорі горіло червоне. Вона стояла, як учила мама. Потім загорілося зелене.

«Ліворуч, — сказала собі Злата. — Праворуч…»

Вона не встигла повернути голову праворуч. Щось важке налетіло ззаду, схопило за капюшон і з силою смикнуло назад. Злата скрикнула, гепнулася в сніг, а над нею виросла руда кудлата спина.

І тієї ж миті риштування на фасаді навпроти склалися.

Ціла секція, з трубами, дошками й плівкою, з гуркотом, від якого задзвеніли вікна, сповзла вниз і впала на тротуар. Туди, де за секунду до того мала ступити на смугасту зебру маленька дівчинка в шапці з помпоном. Одна з труб, підстрибуючи, викотилася на перехід і зупинилася посеред білих смуг.

Потім стало тихо. Тільки світлофор рівно цокав, відлічуючи секунди зеленого.

* * *

Ігор Михайлович ішов до кіоску по свіжі бублики й газету. Він бачив усе: як Злата вибігла з двору, як собака кинулася за нею, як посипалося залізо. І побіг так швидко, як не бігав, мабуть, років двадцять.

Злата сиділа в снігу. Шапка злетіла, руда коса розтріпалася. Альма стояла над нею, обсипана мокрим снігом, і тремтіла всім тілом. А потім почала облизувати дівчинці щоки, лоба, руки, ніби перевіряла, чи все на місці.

— Ціла? — Ігор Михайлович важко опустився поруч на одне коліно. — Ану покажися. Руки-ноги на місці? Ніде не болить?

— Вона мене штовхнула… — Злата схлипнула. — Дядьку Ігорю, я ж на зелений ішла! Я ліворуч подивилася, як мама каже… А вона мене за капюшон…

— Знаю, сонечко. Я все бачив. — Голос у колишнього машиніста раптом сів. — Ти все правильно робила. І вона все правильно зробила.

Він простягнув руку до Альми. Собака не відсахнулася. Притулилася до його долоні лобом і так і завмерла.

Через десять хвилин із-за рогу вибігла Мар’яна. Без шапки, у робочому фартусі, з білими від борошна руками. Їй подзвонила тітка Неля, яка все бачила з балкона. Мар’яна впала на коліна просто в сніжну кашу, обхопила доньку й довго не могла вимовити ані слова. Тільки гладила її по голові. А іншою рукою, сама того не помічаючи, гладила Альму.

Того дня Злата до школи так і не дійшла.

* * *

Увечері Ігор Михайлович подзвонив у двері. На порозі він довго тупцяв і м’яв у руках кашкет.

— Мар’яно, я на хвилинку. Можна?

Вони сіли на кухні. Злата вже спала, наплакавшись і нахапавшись за день страху на роки вперед. Мар’яна налила чаю, поставила на стіл тарілку з котлетами. Ті самі, з запасом.

— Я ось про що, — почав Ігор Михайлович і закашлявся. — Мала ж у вас собаку просила. Я чув, вона мені розповідала.

— Просила, — Мар’яна опустила очі. — Я б Альму сьогодні ж забрала, якби могла. Після того, що вона… Але ви ж знаєте, як у мене. О пів на сьому з дому. Хто її виводитиме?

— Я.

Мар’яна підвела голову.

— Ігорю Михайловичу…

— Ти слухай. — Він постукав пальцем по столу. — Я сорок років вставав о п’ятій. Мені однаково, куди о шостій іти: на кухню чай сьорбати чи з собакою вздовж гаражів. А так хоч діло буде. І малу до школи проводжатиму. Мені якраз по дорозі, я там газету беру.

— Вам же важко буде.

— Мені важко було сьогодні вранці, — тихо сказав він. — Коли я біг і не знав, чи встигну. А з собакою гуляти не важко. З собакою гуляти — це радість.

Мар’яна відвернулася до вікна. Довго дивилася у двір, де за гаражем під шматком шиферу темнів знайомий силует. А потім кивнула.

* * *

Минув тиждень.

Риштування на будинку навпроти розібрали й поставили наново, тепер на бетонні опори, з новими кріпленнями й сіткою на всю висоту. Бригадир особисто приходив перепрошувати, приніс Златі величезну коробку цукерок, а Альмі пакет найдорожчого корму з зоомагазину.

Альма тепер спала в передпокої на картатій лежанці, яку Мар’яна купила в перший же вихідний. Щоранку о шостій у двері стукав Ігор Михайлович із новим червоним повідцем, і вони вдвох ішли вздовж гаражів. Неквапом, з поважними зупинками біля кожного кущика.

А о пів на восьму вони вже чекали біля під’їзду втрьох.

Злата, звісно, все одно вилітала в останню хвилину. Шапка з помпоном так само з’їжджала на потилицю. Тільки тепер нікуди не треба було бігти щодуху: поруч ішов Ігор Михайлович, а на півкроку позаду, впритул до її коліна, — Альма.

Біля світлофора вони зупинялися.

Червоне — стояли. Жовте — стояли. Загорялося зелене. Злата дивилася ліворуч, потім праворуч. І щоразу помічала, що Альма робить те саме: повертає голову за нею, уважно, по-дорослому.

— Хлопці, гляньте, наша охоронниця! — гукнув якось із риштувань знайомий робітник. — Альмо, то ти тепер не наша?

Альма навіть не обернулася. У неї була своя служба. І тепер — свій дім.

А котлети Мар’яна так і смажила з запасом. Тільки відвертатися більше не доводилося.