Розрахуєтеся іншим разом
— Ні, ні, ні… Що робити? Що робити?!
Літній пасажир у довгому чорному пальті застиг біля таксі з рукою в кишені. Обличчя його відбивало розгубленість і відчай.
— Послухайте, батьку, — став заспокоювати його Віталій. — Ну послухайте мене. Заспокойтеся, будь ласка. Не треба мені грошей. Розрахуєтеся іншим разом.
Літній чоловік перестав бідкатися. Подивився на таксиста — і раптом цілком спокійним голосом спитав:
— Ти не візьмеш із мене грошей? Але як же бути? Якщо я тебе не знайду? Давай я запишу номер твоєї машини…
— Заспокойтеся. Вам треба поспішати. Скоро відходить поїзд.
* * *
Замовлення він узяв в одному з мікрорайонів.
Їхати треба було на залізничну станцію, і не просто встигнути до поїзда — у пасажира ще й квитка не було.
Нічого особливого: скласти найкоротший маршрут не було для нього проблемою.
Пасажир — літній чоловік у довгому чорному пальті й із красивою паличкою в правій руці. Він накульгував, і Віталій допоміг йому сісти на заднє сидіння.
Приїхали за пів години до відправлення, і пасажир був дуже задоволений.
Аж поки не поліз у кишеню по гаманець.
Пасажир ще раз подивився на водія, подякував і пішов у бік вокзалу — накульгуючи й спираючись на тростину.
І тут Віталій згадав те, що казала диспетчерка, передаючи замовлення.
«Квитка немає. Він їде терміново…»
Діставши з бардачка пачку купюр, він відрахував суму, витяг із внутрішньої кишені куртки ще кілька папірців — і побіг.
* * *
Через десять хвилин літній чоловік сяк-так дістався до кас.
Йому належало тепер збагнути, що грошей на квиток немає. І взагалі немає грошей навіть на те, щоб дістатися додому.
Але тут перед ним виник таксист.
— Батьку, — сказав він. — Це ваш квиток. Візьміть, будь ласка. А це гроші вам на їжу. Їхати ж вам добу, треба щось їсти.
Літній чоловік у чорному пальті знову уважно подивився на таксиста.
— Ти віддаєш незнайомій людині майже весь свій заробіток. І я певен, що ти доклав свої. Чому ти так робиш?
— Але ж ви зовсім без грошей! У вас безвихідне становище, — розвів руками Віталій.
Він, вочевидь, просто не розумів суті запитання.
Літній чоловік зазирнув йому в очі, і таксист наче осліп на кілька секунд.
— Це ж увесь твій заробіток майже за день, — сказав він. — Ти так добре заробляєш?
— Та що ви, — усміхнувся Віталій, приходячи до тями. — Іноді в мене наприкінці дня немає грошей купити нам із дружиною їжі. Усе, що заробив, доводиться віддати як орендну плату за таксі.
Він махнув рукою.
— Ех… Якби ця машина мене годувала, було б просто чудово. Але ви не хвилюйтеся, батьку. Візьміть гроші. Це ж від щирого серця. Поспішайте, бо скоро відходить ваш поїзд.
— Від щирого серця, кажеш? — усміхнувся літній чоловік.
І таксистові раптом здалося, що обличчя співрозмовника змінилося.
Розгладилися глибокі зморшки. Очі, раніше вкриті пеленою, стали уважними, пронизливими, а всередині зіниць засвітилися вогники.
— Значить, щоб годувала… — сказав дивний чоловік і тричі стукнув об мармурову підлогу вокзалу своєю тростиною. — Іди, синку, іди. Іди й ні про що не хвилюйся.
Тепер це був високий чоловік із волоссям кольору воронячого крила, орлиним носом і чіпкими очима.
І Віталій, не знаходячи що відповісти, повернувся й пішов до машини.
* * *
Задзвонив телефон.
— Ти розписаний до кінця дня й навіть більше, — сказала диспетчерка. — Можеш затриматися на пару годин? Ні з того ні з сього почали телефонувати клієнти.
Віталій колесив містом і передмістями до пізнього вечора.
І втомився, як загнаний кінь. Очі заплющувалися самі собою, і він пив уже третю чашку кави.
Припаркувавши машину біля свого під’їзду, він уже зібрався виходити — коли раптом побачив на сусідньому сидінні кілька великих паперових пакетів.
Віталій здивувався. Він ладен був заприсягтися, що ще пів години тому тут нічого не було.
Зазирнувши в пакети, охнув. Ті були заповнені вщерть: продукти й набори готової їжі, від якої так пахло, що його живіт люто забурчав.
* * *
Дружина не спала. Вона чекала на нього.
— Я хотіла тебе дочекатися, — сказала Леся. — Але мені нічого тобі дати поїсти. Тільки чай і печиво.
Він поставив на стіл пакети, від яких ішов такий запах, що в жінки округлилися очі.
— Звідки все це? Це ж коштує величезні гроші.
— Якщо чесно… — почав Віталій.
А потім йому спало на думку, що пояснити це просто неможливо.
— Подарунок від пасажира. Сам не знаю за що.
Уже лягаючи, він чомусь згадав того високого чоловіка з тростиною на вокзалі.
«Дякую, — сказав він подумки. — Не знаю, ти це чи ні, але… Дякую велике».
* * *
А ввечері наступного дня, виїжджаючи з парку таксі, він ледве встиг загальмувати.
Посеред дороги, просто під сліпучим світлом нічних ліхтарів, сидів крихітний котик.
Таксист вийшов із машини й підняв малюка.
— Як ти тут опинився? Звідки? І де твоя мама?
Кошеня подивилося на нього і, тихенько нявкнувши, притиснулося до людини.
Побродивши трохи околицею й пошукавши кішку-маму, Віталій зітхнув — і, посадивши малюка на сусіднє сидіння, поїхав додому.
* * *
— А в мене для тебе подарунок, — сказав він дружині з порога.
— Ой! Що це?
Він обережно дістав з кишені сонне кошеня.
— Яка ж краса, — прошепотіла Леся, щоб не розбудити малого. — А тобі хтось прислав посилку. Удень принесли. Давай подивимося, що там.
На ліжку стояла доволі велика посилка.
— Дивно, — сказав Віталій. — Начебто нема кому.
Зворотної адреси не було. Вірніше, там було написано:
«ВІД ЩИРОГО СЕРЦЯ».
Вони розрізали скотч удвох.
Усередині, під шаром паперу, лежала тонка тека з документами. Віталій розгорнув її — і довго не міг прочитати жодного слова, бо літери розпливалися.
Це були документи на його таксі. Переоформлені. На нього.
Під текою лежала зв’язка ключів і складений удвоє аркуш. На ньому було написано від руки, великими літерами:
«ЩОБ ГОДУВАЛА».
Віталій сів просто на підлогу біля ліжка.
— Лесю, — сказав він нарешті. — Нам більше не треба віддавати за оренду. Чуєш? Усе, що я зароблю завтра, буде наше.
Дружина опустилася поруч і взяла його за руку. Помовчала.
— Віталику. Я теж хотіла тобі сказати. Тільки все не могла вибрати момент.
Вона всміхнулася.
— У нас буде донька.
А кошеня на дивані солодко потягнулося уві сні — так, ніби точно знало все наперед.
