Журнал спостережень за Василем

«День перший. Об’єкт відмовляється виходити з переноски. На контакт не йде. Дивиться осудливо».

Цей запис Аркадій Павлович зробив у зошиті в клітинку о пів на одинадцяту вечора, за кухонним столом, при світлі настільної лампи. Сорок років він викладав фізику й звик: усе незрозуміле треба спершу записати. Тоді воно хоч трохи стає на своє місце.

А незрозумілого того вечора було вдосталь. Насамперед — як у його квартирі взагалі опинився кіт.

* * *

Аркадію Павловичу йшов сімдесят п’ятий рік. Жив він на першому поверсі п’ятиповерхівки, у двокімнатній квартирі, де кожна річ мала своє місце й своє призначення. Годинник на руці заводив щоранку о сьомій. О дев’ятій ішов до кіоску по хліб — половинку житнього, не більше. Увечері слухав радіо й розв’язував задачі зі збірника, який колись сам уклав для студентів технікуму.

Лідії не стало вісім років тому. Її фотографії так і стояли по всій квартирі: на поличці над мийкою, біля холодильника, на підвіконні, де вона колись вирощувала фіалки. Фіалки він не вберіг — забував поливати. А фотографії протирав щонеділі.

Дітей у них не було. Колеги з технікуму роз’їхалися хто куди. Раз на тиждень дзвонив Семен Ількович, з яким вони колись разом приймали іспити, і вони пів години сперечалися, хто з них краще пам’ятає формулу Стокса. Оце й усі новини.

Молоде подружжя з п’ятого поверху він помітив у вересні. Вони тягали коробки з бусика, і хлопець так незграбно розвернувся в під’їзді з великою переноскою, що зачепив нею поштові скриньки. Зсередини долинуло сердите «мня-а-ау».

— Обережно, молодий чоловіче, ви ж не мішок картоплі несете, — не втримався Аркадій Павлович.

— Вибачте, — зашарівся той. — Це Васька. Він переїзди не дуже…

— Він у нас із характером, — засміялася дівчина. — Я Катерина, а це Тарас. Будемо сусідами.

— Будемо, — погодився Аркадій Павлович і подумки поспівчував тим сусідам, які житимуть під котом.

Більше вони майже не перетиналися. Віталися біля скриньок, і на тому все.

* * *

А в середині жовтня, коли вперше вдарив нічний приморозок і в під’їзді запахло мокрим листям, о восьмій вечора в двері подзвонили.

На порозі стояла Катерина — у розстебнутій куртці, з телефоном у руці. Було видно, що вона щойно плакала.

— Аркадію Павловичу, вибачте, що так пізно. У нас біда. Тарасова мама в селі сама, тато на заробітках. А в неї котел став. Зовсім. Вона в хаті в пальті сидить, а вночі вже мінус. Тарас каже, що сам усе переробить, але це днів десять, не менше. Ми зараз їдемо.

— А я тут чим допоможу, дитино? Я в котлах не тямлю.

— Не в котлах. Ваську нема з ким лишити. Він таку дорогу в машині не витримає, ми вже пробували — кричить усю дорогу. А більше ми тут нікого не знаємо.

Аркадій Павлович хотів сказати, що коти лізуть усюди й лишають шерсть на всьому, що бачать. Що він не любить котів і ніколи не любив. Але Катерина дивилася на нього так, як колись дивилися студенти перед перескладанням: уже без надії, але ще чекаючи.

— Тільки щоб на стіл не ліз, — буркнув він нарешті. — Я на ньому їм.

— Не лізе! — з полегшенням видихнула Катерина. — Майже ніколи.

За пів години Тарас заніс до кухні все господарство: дві блискучі металеві мисочки, зелений лоток, мішок деревного наповнювача на п’ятнадцять кілограмів, паперовий пакет із кормом і синю переноску. З переноски на Аркадія Павловича дивилися двоє зелених очей. Кіт був сірий, пухнастий і явно незадоволений життям.

— Їсти двічі на день, — швидко пояснював Тарас. — Наповнювач міняти, як забрудниться. Він сам усе покаже, він розумний.

— Розумний, — повторив Аркадій Павлович, роздивляючись переноску. — Побачимо.

Двері зачинилися. На кухні стало тихо. Кіт сидів у переносці й не рухався. Аркадій Павлович відчинив дверцята, сів навпроти, подумав і дістав із шухляди зошит у клітинку.

* * *

«День другий. Об’єкт вийшов уночі. Зранку виявлений на столі. Очевидно, вважає стіл найвищою точкою кухні».

«День третій. Об’єкт скинув окуляри з тумбочки. Двічі. Схиляюся до думки, що навмисно».

«День четвертий. Об’єкт спав на збірнику задач, розгорнутому на темі “Закони збереження”. Збереження тепла, судячи з усього, засвоїв досконало».

— Ви, Василю, створіння неосвічене, — казав йому Аркадій Павлович, зганяючи зі столу. — Але впертості вам не позичати.

Васька слухав, примружувався і за хвилину знову сидів на столі.

А на п’ятий вечір сталося те, чого Аркадій Павлович у зошит не записав, бо не знав, як це сформулювати. Васька помітив китицю на абажурі лампи. Довго цілився, переступав задніми лапами, потім стрибнув — і разом із китицею з’їхав по клейонці просто на підлогу. Сів, обтрусився й подивився на господаря з таким докором, ніби той особисто підсунув йому слизьку клейонку.

І Аркадій Павлович засміявся. Голосно, до сліз, тримаючись за край столу. Він навіть не одразу впізнав власний сміх — так давно його не чув.

Потім довго сидів у тиші й дивився на фотографію Лідії біля холодильника.

— Бачила? — тихо спитав він. — Ну от.

* * *

На шостий день він пішов на ринок по хліб, а повернувся ще й із пакетиком із зоомагазину. У пакетику лежали три іграшкові мишки: фіолетова, зелена й рожева з білим хвостиком.

— Онукові берете? — усміхнулася продавчиня.

— Науковому співробітникові, — серйозно відповів Аркадій Павлович.

На восьмий день він купив лежанку. М’яку, бежеву, з високими бортиками. Довго вибирав, мацав, допитувався, чи не облізе після першого прання. Поставив під підвіконням, біля батареї, якраз там, де колись стояли Лідині фіалки. Васька обнюхав лежанку, обійшов її двічі й ліг. Саме туди, куди треба.

«День восьмий. Об’єкт прийняв лежанку. Реагує на голос. Особливо на слово “вечеря”. Прокидається о 6:50 і сідає біля ліжка. Чекає, поки я заведу годинник».

За вікном мрячив холодний жовтневий дощ, у батареях нарешті з’явилося тепло, і вечорами Аркадій Павлович читав уголос. Спершу газету, потім збірник задач, а потім, сам не знаючи чому, — листи, які Лідія писала йому, коли він на місяць їздив на курси підвищення кваліфікації. Васька слухав, підібгавши під себе лапи. Не перебивав. За вісім років це був перший слухач у цій квартирі.

* * *

На десятий день, увечері, задзвонив телефон.

— Аркадію Павловичу, це Катя! Усе, котел гріє, у мами в хаті тепло, Тарас їй ще й вікна утеплив. Завтра до обіду будемо! Як там Васька? Не дуже вас замучив?

Аркадій Павлович мовчав. Васька саме спав у нього на колінах, і сірий хвіст звисав аж до підлоги.

— Алло? Аркадію Павловичу, ви чуєте?

— Чую, Катю. Добре, що мама в теплі. Дуже добре.

— А Васька як?

— Васька… — він кашлянув. — Васька поводився гідно.

Він поклав слухавку й ще довго не вмикав світла.

— От і все, Василю, — сказав він у темряву. — Закриваємо лабораторію.

* * *

Наступного дня Катерина з Тарасом прийшли з тортом і сумкою яблук від мами. І зупинилися на порозі кухні.

Під столом стояв новий мішок наповнювача, ще не розпакований. На столі — пакет дорогого корму, якого вони Васьці ніколи не купували. Біля батареї — бежева лежанка з купкою іграшкових мишок. А Аркадій Павлович сидів біля синьої переноски й тримав руку на її дверцятах, ніби ніяк не міг їх зачинити.

— Ой… це все ви купили? — розгубилася Катерина. — Аркадію Павловичу, ми ж вам усе віддамо, скажіть, скільки…

— Не треба нічого віддавати.

— Ну як не треба, це ж грoші…

— Це я для себе купував, — сказав він, не підводячи очей.

Тарас із Катериною перезирнулися.

— Розумієте, — Аркадій Павлович зняв окуляри й почав протирати їх краєм светра. — Я подумав… Може, ви б мені його іноді залишали? Хоча б на вихідні. У нас із ним незакінчена робота. Я ще не всі висновки зробив.

Катерина побачила, що в нього тремтять руки. Не від віку. Він просто дуже старався, щоб не тремтів голос, і на руки сил уже не лишилося.

— Аркадію Павловичу, — сказала вона й присіла поруч. — А приходьте до нас у неділю на обід. Я гарбузовий пиріг спечу, Тарасова мама рецепт дала. І Васька буде. І взагалі приходьте, коли хочете. Ми ж поруч.

* * *

Відтоді Васька жив, як висловлювався Аркадій Павлович, «на два поверхи». Точніше, на перший і п’ятий. Будні — нагорі, вихідні — внизу, а як випадало, то й навпаки.

Катерина й Тарас заходили до нього майже щовечора: то з пирогом, то з борщем у банці, то просто на чай. Тарас поміняв йому розетки в коридорі. А Катерина якраз готувалася до вступу в магістратуру на інженерну спеціальність і сиділа з Аркадієм Павловичем над фізикою. Він пояснював так, що вона вперше в житті зрозуміла, навіщо взагалі потрібні ці закони збереження.

— А Васька їх давно зрозумів, — казав Аркадій Павлович. — Принаймні щодо тепла.

Сусідки біля під’їзду спершу дивувалися.

— Аркадію Павловичу, то це ваш кіт чи їхній?

— Не мій, — твердо відповідав він. — Я котів не люблю. Ми з Василем колеги.

* * *

Одного вечора Катерина зайшла забрати Ваську на тиждень і застала Аркадія Павловича за кухонним столом із тим самим зошитом.

— Ви й досі записуєте? — усміхнулася вона.

— Досі.

Він трохи помовчав, а потім сказав, не підводячи голови:

— Знаєш, Катю, вісім років я відмикав двері, заходив — і ніхто не питав, де я був. Я вже й звик. Думав, так і має бути. А тепер повертаю ключ — і чую, як він зіскакує з дивана й тупотить до дверей. Важкий, як слоник. Тупотить… Мене хтось чекає, розумієш?

Катерина нічого не відповіла. Тільки обійняла його за плечі.

Коли вона пішла, Аркадій Павлович перегорнув зошит на чисту сторінку, довго тримав ручку над папером і нарешті написав:

«Висновок. Гіпотеза “я не люблю котів” експериментально не підтвердилася».