Автобус о сімнадцятій сорок

Кожного вечора о сімнадцятій сорок Бім виходив до хвіртки, лягав мордою до дороги й чекав. Автобус із райцентру вигулькував з-за посадки, зітхав гальмами біля зупинки на краю вулиці, і з нього виходили люди. Пес дивився на кожного. Потім автобус рушав далі, вулиця порожніла, а Бім лежав, доки не запалювалися вікна в сусідніх хатах.

Уже третій тиждень із того автобуса не виходила Ганна Михайлівна.

* * *

Вона поїхала у вівторок, у середині вересня. Зранку прибігла до паркану ще в картатих капцях, які не знімала від квітня до перших морозів. Капці були вже такі стоптані, що Віка якось подарувала їй нові, у квіточку. Нові так і лежали в коробці на шафі. «Шкода носити», — казала Ганна Михайлівна.

— Віко! Віко, ти вдома?

Віка вийшла з літньої кухні з рушником на плечі.

— Та вдома, тітко Ганно. Що там?

— Та нічого. Лариса дзвонила. У Соломійки в суботу день народження, сім років. Каже: мамо, приїжджайте, ви вже два рази пропустили. — Ганна Михайлівна поправила хустку, хоча та й так сиділа рівно. — Я на тиждень. Ну, може, днів на дев’ять, якщо не відпустять. Ти ж Бімові даси їсти?

— Дам, чого ж не дати.

— Він кашу з юшкою любить. Тільки остуди, бо він як дурненький, одразу хапає. І хвіртку на защіпку, щоб по вулиці не бігав.

— Тітко Ганно, — засміялася Віка, — він за одинадцять років жодного разу з двору не вибіг.

— То й що. Хай буде на защіпку.

Потім вона присіла біля Біма просто на доріжці, взяла його морду в долоні й довго щось шепотіла. Віка чула тільки кінець:

— …стережи хату, чуєш? У понеділок приїду. Гостинця привезу, ковбаски тієї, що ти любиш.

Бім стукав хвостом по землі. Ганна Михайлівна перевзулася в черевики, капці лишила на ґанку, на сходинці, як завжди, носками до дверей. І пішла до зупинки з сумкою, в якій лежали банка меду для зятя й в’язані шкарпетки для онуки.

* * *

Про Бімові звички на вулиці знали всі. Ганна Михайлівна знайшла його цуценям на тій самій автобусній зупинці, у коробці з-під взуття. Хтось привіз і лишив. Цуценя вже навіть не скавчало, тільки трусилося. Вона принесла його додому за пазухою.

А о сімнадцятій сорок Ганна Михайлівна виходила до хвіртки ще задовго до Біма. Тридцять два роки її чоловік, Степан Харитонович, повертався цим автобусом із цукрового заводу. Вона виходила його зустрічати — спершу молодою, потім із дітьми на руках, потім уже з онуками. Степана не стало шість років тому, а звичка лишилася. Вийде в капцях, стане біля хвіртки, подивиться, хто приїхав, перекинеться словом із Вікою через паркан — і назад у хату.

Бім виходив разом із нею. Він не знав, кого вони чекають. Просто знав, що о цій порі треба бути біля хвіртки, бо там Ганна.

* * *

Дзвінок пролунав у суботу, коли Віка розвішувала білизну. Номер був Ларисин.

— Віко… — у трубці довго мовчали. — Віко, це Лариса.

— Ларисо, я чую. Що таке?

— Мама… Вона вчора ввечері ще торт різала. Сміялася. Соломійці косу заплітала, казала, що в мене руки не з того місця. — Лариса схлипнула. — А сьогодні зранку не встала. Я зайшла кликати снідати, а вона лежить, руку під щоку поклала. Як дитина. Тихо так.

Віка сіла просто на перевернуте відро біля шворки.

— Ларисо… Ти тільки скажи, що треба. Я все зроблю.

— Я не знаю, Віко. Нічого не знаю. Я не знаю, коли зможу приїхати. — Лариса помовчала. — Бім. Ти ж Біма не кинеш?

— Не кину. Ти що.

Того вечора Віка довго стояла біля паркану. О сімнадцятій сорок із сусіднього двору почулося, як брязнула защіпка: Бім лапою відсунув її, як навчився давно, і ліг біля хвіртки.

Віка повернулася до хати. Тарас сидів на кухні, лагодив розетку.

— Скажеш йому? — кивнув він у бік вікна.

— Кому? Собаці?

— Ну.

— Тарасе, як я йому скажу?

— Ніяк, — він відклав викрутку. — Тому й питаю.

* * *

Минув понеділок, на який обіцяли ковбаску. Минув і наступний.

Бім їв мало. Кашу з юшкою Віка остуджувала, як просили, ставила в його миску біля будки. Пес підходив, нюхав, з’їдав кілька ложок і йшов назад до хвіртки.

На четвертий день Віка побачила, як він несе в зубах щось картате. Обережно, як цуценя носять. Ішов від ґанку до хвіртки, поклав на землю, ліг поруч і поклав зверху лапу.

Капець Ганни Михайлівни. Той, лівий, на якому ззаду вже протерлася підошва.

— Ти ж мій хороший, — сказала Віка через паркан і відвернулася, бо щипало в носі.

Вона пробувала забрати його до себе. Повела на мотузку, і Бім пішов слухняно, не впирався. З’їв у неї у дворі півмиски, ліг біля порога. А о пів на шосту встав, підійшов до Вікиної хвіртки й почав тихенько скавчати. Не голосно, без надриву. Так, як просять дозволу.

Віка відчинила. Бім повернувся до свого капця й ліг.

Другого разу вона зачинила його в літній кухні. Він проскавчав до ранку. Віка не спала, і Тарас не спав, хоч і вдавав, що спить. Під ранок він сказав у стелю:

— Пусти його, Віко. Він же не до нас просився.

* * *

У жовтні вдарили перші приморозки. Вранці трава біля Ганниного паркану стояла біла й хрустка, як цукор. Хризантеми, які Ганна Михайлівна садила вздовж доріжки ще з весни, побуріли знизу, але згори досі трималися рожевими шапками.

Віка принесла Тарасову стару тілогрійку й підстелила Бімові біля хвіртки. Він посунувся, дав їй місце — тобто лишив капець з краю, щоб той не намок на землі. Віка це помітила й довго сиділа поруч на маленькому стільчику, який теж принесла з дому.

Відтоді вона виходила до нього щовечора. Сідала, ставила на коліна чашку з чаєм, дивилася на дорогу разом із ним.

— Тепер ти мені розкажи, — казала вона, — що там у тебе на душі. Бо в мене, знаєш, Тарас знову з тим дахом на сараї. Каже, сам перекриє, а майстра кликати не хоче, бо дорого. А я кажу: Тарасе, тобі п’ятдесят років, куди ти лізеш…

Бім слухав. Іноді клав голову їй на черевик. А коли з-за посадки виринали фари автобуса, підводився, витягав шию й дивився. На кожного. На жінку з клунками. На хлопця з навушниками. На діда Петра з онуком.

Потім лягав знову. Віка гладила його по сивій морді й нічого не казала. Що тут скажеш.

* * *

Лариса приїхала наприкінці жовтня з чоловіком, Вадимом. Відімкнула хату, і звідти війнуло холодом і зачиненими вікнами. На столі досі лежала клейонка з вицвілими соняшниками, на підвіконні — Ганнині окуляри в пластмасовому футлярі.

Бім упізнав Ларису одразу. Кинувся до неї, ткнувся носом у коліна, а потім обійшов її кругом і подивився на машину. На задні дверцята. Довго дивився, чекав, чи не відчиняться.

Лариса сіла просто на холодну сходинку ґанку й заплакала.

— Біме, поїдеш до нас? — сказала вона, коли трохи заспокоїлася. — У нас тепло. Соломійка тебе любить.

— Ларисо, — тихо сказав Вадим. — У нас дев’ятий поверх. Ліфт через день працює. Він же все життя у дворі.

Біма таки посадили в машину. Він сидів на задньому сидінні, не пручався, тільки весь тремтів. А коли Вадим відчинив дверцята, щоб покласти сумки, пес вислизнув, пішов до хвіртки і ліг біля капця.

Лариса довго дивилася на нього. Потім повернулася до Віки, яка стояла біля паркану.

— Віко, що мені з ним робити? І з хатою що робити? Вадим каже, продавати. Ріелтор по телефону сказав, що восени ніхто не купує, хіба навесні. А я як подумаю, що тут чужі люди ходитимуть, мамині хризантеми повикопують…

— То не продавай поки. Хата не втече.

— А Бім?

— А Бім мій буде, — сказала Віка. — Якщо він сам захоче. Силою не тягтиму.

Лариса віддала їй ключі. Уже біля машини обернулася:

— Віко. Ти тільки той капець у нього не забирай, добре?

— Та хто ж його забере.

* * *

У середині листопада Віка поїхала в райцентр. Треба було забрати посилку на пошті й купити Тарасові нормальні зимові черевики, бо в старих він уже третю зиму ходив з мокрими ногами. Поки обійшла ринок, поки вистояла чергу, поки випила кави в кіоску біля автостанції, — сонце вже сіло.

Додому вона їхала автобусом о сімнадцятій сорок. Уперше за багато років.

Уже за посадкою пішов мокрий сніг, перший цієї осені. Віка дивилася у вікно на білі смуги на чорних полях і думала, що Біма треба буде сьогодні таки забрати в хату, бо змерзне. А він знову не піде.

Автобус зупинився. Вона вийшла з пакетами, пішла стежкою вздовж парканів і побачила в кінці вулиці зелену хвіртку. І біля неї невелику темну пляму на сірій тілогрійці.

Пляма ворухнулася.

Бім підвівся. Постояв, витягнувши шию. Віка зупинилася. Вона раптом зрозуміла, що він не знає, хто йде. Що в сутінках, крізь мокрий сніг, він бачить тільки жінку з сумками, яка вийшла з того самого автобуса.

І пес пішов їй назустріч. Спершу повільно, по-старечому. Потім швидше. Біля криниці вже майже біг, крутячи хвостом так, що заносило задні лапи.

Він ткнувся мордою в її долоню й завмер.

Віка присіла просто в мокрий сніг, пакети попадали.

— Ну що ти, що ти, — шепотіла вона, тримаючи його голову обома руками. — Це я. Це тільки я, Біме. Тільки я.

Він дихав їй в обличчя теплим і нюхав комір куртки. А потім лизнув її в щоку, один раз, коротко. Наче казав: ну й добре, що ти.

До Ганниної хвіртки вони дійшли разом. Бім зупинився. Подивився на свій капець, на тілогрійку, на темні вікна. Віка не кликала його. Просто стояла й чекала.

Він постояв ще трохи, взяв у зуби картатий капець і пішов за нею у двір.

* * *

Зранку Віка знайшла той капець на килимку біля своїх дверей. Акуратно, носком до порога. А Бім спав поруч, згорнувшись бубликом.

Тарас вийшов на ґанок, подивився і нічого не сказав. Тільки пішов до сараю і до обіду збивав будку з тих дощок, що лишилися від даху.

Тепер о сімнадцятій сорок до хвіртки виходять двоє. Віка — зі стільчиком і чаєм, Бім — з капцем у зубах. Сідають, дивляться, як із-за посадки виринають фари. Бім досі підводиться, витягує шию й дивиться на кожного, хто виходить.

Віка не знає, кого він чекає. Може, досі Ганну Михайлівну. А може, вже й її — щоразу, коли вона кудись їде.

Тому, хоч би куди вона їздила, вона завжди повертається автобусом о сімнадцятій сорок. Щоб він знав.