Два Васьки Тамари Степанівни

У хаті Тамари Степанівни Васьків завжди було двоє. Один після обіду хропів на дивані й сварився з телевізором. Другий, сірий, смугастий, з білою манішкою на грудях, спав на лежанці й сварився хіба що з мишами. Та й то не з усіма, а тільки з тими, що наважувалися підійти до хати ближче, ніж на город.

Так повелося ще змолоду. Першого кошеня Тамара принесла в хату через рік після весілля і, не довго думаючи, назвала Васьком. На честь чоловіка.

— Ти що, з глузду з’їхала? — обурився Василь Петрович. — Щоб мене з котом плутали?

— А хто тебе з ним сплутає? Він же мишей ловить, — засміялася молода дружина. — Я тобі честь роблю, а ти бурчиш. Усе для тебе, Васильку.

— Ну добре. Тоді я козу назву Тамарою. Хай знає.

— Та називай. Вона хоч мекає лагідніше, ніж ти бурчиш.

Кози в них так і не з’явилося, а коти відтоді всі були Васьками. Василь Петрович посварився для годиться, а тоді звик. Тільки інколи, як вони з дружиною не сходилися в чомусь, казав, мружачись:

— Ну чисто тобі податкова, Тамаро. Все бачиш, все рахуєш і все не по-моєму.

Тамара на це не ображалася. Знала: як Василь прискіпується, значить, усе в нього гаразд. Гірше, коли мовчить.

А найсмішніше бувало, коли вона виходила на ґанок і гукала до столу: «Васю! Вечеряти!» Тоді з двох боків до хати бігли обидва. Один із сараю, витираючи руки об штани, другий з городу, задерши хвоста трубою. І ще невідомо, хто встигав першим.

* * *

Теперішнього Ваську Тамара знайшла тринадцять років тому, у березні. Верталася автобусом із райцентру, з повною сумкою, і на зупинці почула, як щось пищить у кюветі. Тонко, жалібно, на одній ноті. Спустилася, а там у талій воді сидить кошеня, мокре до останньої шерстинки, і вже навіть не тремтить. Сили не мало.

Вона засунула його за пазуху, під кофту, і так несла три кілометри до села, притискаючи рукою, щоб не випав.

— Не виживе, — сказав Василь Петрович, глянувши на мокрий клубочок. — Даремно тягла.

Тамара нічого не відповіла. Поставила кошеня в коробці біля печі, знайшла в aптечці піпетку й до півночі по краплі вливала йому тепле молоко. А вночі прокинулася від того, що чоловік, думаючи, що вона спить, тихенько встав, підійшов до коробки й довго стояв над нею у самих шкарпетках.

— Дихає? — спитала вона з темряви.

— Дихає, — буркнув Василь і ліг назад. — Я так, води попити.

Кошеня вижило. Виросло в здоровенного кота з широкою мордою. Тамару він любив так, як люблять тільки ті, хто пам’ятає, звідки їх витягли. Ходив за нею хвостом: у сарай, на город, до криниці. Коли вона доїла корову Квітку, сідав поруч і чемно чекав, чи не перепаде крапля. Квітку, до речі, поважав. Дорогу їй завжди поступався, хоч вона на нього й уваги не звертала.

Хліб свій Васька їв не задарма. За всі тринадцять років жодна миша не сміла сунутися ні в комору, ні в льох. Але була в нього одна слабкість, про яку знало все подвір’я.

Сметана.

* * *

Того липневого ранку спека почалася ще до сьомої. Липи вже відцвіли, на абрикосі під вікном жовтіли перші плоди, а в повітрі стояв запах сіна, яке сусід розкидав сушитися на межі.

Тамара видоїла Квітку, вигнала її до череди і заклопоталася. На обід вона обіцяла Василеві вареників з вишнями, а які ж вареники без сметани? Сметана в неї була своя, густа, хоч ложку став. Стояла вона в підполі під хатою, у глиняних горщиках на довгій дерев’яній полиці, і берегла її Тамара пильніше, ніж гроші на ремонт даху.

Василь Петрович узяв сокиру й подався в посадку по жердини: тин коло городу перехнябився, і вже третій тиждень дружина нагадувала, що його треба підперти.

Васька все це бачив. Лежав на призьбі, примружившись, і чекав. Як тільки хвіртка грюкнула за господарем, а господиня пішла в город по кріп, кіт стрілою шмигнув у сіни, звідти під піч і в лаз, що вів у підпіл.

Серце калатало так, що він чув його у вухах. Досвід у таких справах у нього був, і не завжди вдалий. Тамара могла взятися за віника, і рука в неї була важка.

У підполі пахло холодною землею, кислим молоком і кропом. На полиці стояли глечики з молоком, миски з сиром, банка з квашеними огірками, а посередині, як на виставці, чотири горщики сметани.

Васька скочив на полицю. Діяв за планом: потроху з кожного горщика, щоб ніде не було помітно. Лизнув з першого. З другого. Повернувся до першого, бо там було смачніше. Мурчав, кректав, заплющував очі від насолоди і весь час повторював собі, що треба знати міру. Але міра все відсувалася й відсувалася.

Коли живіт став круглий і важкий, кіт вирішив, що досить. Перемістився на край полиці, щоб зістрибнути, і тут почув сухий тріск.

Полиця, яку Василь Петрович ще позаторік обіцяв замінити, не витримала. Тріснула посередині, і все, що на ній стояло, разом із котом полетіло на земляну підлогу. Глечики, миски, горщики. Молоко, сир і сметана змішалися в одну велику білу калюжу.

Васька кілька секунд стояв у ній по самий живіт, не тямлячи, що сталося. А тоді кинувся до лазу, з лазу в хату, з хати… А куди з хати? Двері зачинені. Не придумавши нічого кращого, кіт злетів на лежанку і забився в куток, залишаючи за собою по підлозі та по стіні печі білі жирні сліди.

Він навіть не встиг облизатися, як рипнули двері.

* * *

Тамара спершу побачила сліди. Потім підняла очі на піч. Потім, не кажучи ні слова, схопила ключ і вибігла надвір, до входу в підпіл.

Повернулася вона хвилини за три. З віником.

— Ах ти ж розбійнику! Ах ти ж халамuднику невдячний! — голос у неї тремтів. — Мало я тобі молока даю? Мало? Парного, щоранку! Чим я тепер Василеві вареники подам, га? Ну, стривай, зараз я тобі покажу сметану!

Вона полізла на лежанку. Васька зрозумів, що тікати нікуди. І тоді він зробив те, чого ніколи раніше не робив.

Він помeр.

Перекинувся на спину, розкинув у різні боки вимазані лапи, заплющив очі й завмер. Тільки круглий живіт стирчав догори, і в ньому, зраджуючи господаря, тихенько бурчала зайва сметана.

Тамара занесла віника й опустила руку.

— Васько?

Тиша.

— Васю. Ану вставай. Чуєш?

Вона торкнула його за лапу. Лапа підскочила й безвільно впала на цеглу. Торкнула другу, те саме.

— Васюню… Та ти що… Та я ж не била б. Я ж тільки так, налякати… Сонечко моє, та як же це…

Віник випав у неї з рук. Тамара сіла на край лежанки й заплакала. Беззвучно, затуляючи рота долонею.

Ваську аж підкидало зсередини. Так йому хотілося підвестися, потертися об її руку, муркнути: та живий я, живий, не плач. Але страх перед віником сидів у ньому міцніше, ніж жаль, і кіт лежав, не ворухнувшись.

А Тамара плакала й гладила його. І згадувала, як він малим спав у неї на грудях, бо інакше не зігрівся б. Як позаминулої зими, коли вона тиждень пролежала з температурою, а Василь поїхав до сестри, кіт не відходив від неї ні вдень, ні вночі, і грів їй ноги краще за грілку.

Нарешті вона підвелася, витерла очі фартухом і пішла в сарай по лопату. Двері в хату так і лишилися відчиненими.

* * *

Через дорогу від них друге літо поспіль жили дачники з Києва. Батьки — обоє професори, а з ними донька, Аделіна Ростиславівна, кандидатка наук, яка писала докторську. Тема в неї була, між іншим, «Побутова лексика сіл», і цілими ночами у вікні дачі горіло світло.

Цього разу батьки поїхали до міста, а Аделіна лишилася сама. Писала три дні, майже не встаючи з-за столу. Скінчилися хліб, кава, цукор, навіть сухарі. Але що таке сухарі поруч із наукою?

На четвертий день наука здалася. Аделіна взула свої київські босоніжки на тонких підборах, узяла маленьку сумочку й рушила курною вулицею до сільської крамниці.

Біля хати Тамари Степанівни вона зупинилася. На призьбі сиділа господиня, поруч стояла лопата, а сама Тамара витирала фартухом заплакане обличчя.

— Добрий день. Що сталося? Вам погано?

— Ой, дитино, — схлипнула Тамара. — Васька мій помeр.

Аделіна завмерла. Сусіда, Василя Петровича, вона щодня бачила у вікно: то він косить, то латає, то кудись іде з тачкою.

— Як помeр? Коли?

— Та зранку. Наївся в підполі сметани і помeр, сердешний.

— Сметани?.. Але ж я його сьогодні вранці бачила на городі!

— Ото ж бо, — гірко кивнула Тамара. — Знов по огірках лазив. Ніколи не з’їсть, а тільки понадкушує. На кожному огірку зубами пройдеться, і ходи потім збирай. Такий уже був.

Аделіна моргнула. Подумки занотувала: «огірки — надкушувати — побутова звичка?»

— Але ж він був ще такий міцний…

— Міцний, — погодилася Тамара. — Гуляка був той ще. Як тільки березень, так і подався з двору. Тиждень нема, другий нема. Вертається худющий, обдертий. А в травні дивись: по всьому селу смугасті дітки бігають. Усі в нього вдалися, як одне.

Аделіна відчула, що окуляри поволі сповзають з носа. Про науку вона вже забула. Про крамницю теж.

— І ви… ви це терпіли?

— А куди ж я його діну? Свій же. Відмию, відгодую, поки знову не оклигає.

— Я вам щиро співчуваю, — пробелькотіла Аделіна. — А де він зараз?

— На печі лежить, рідненький, — і Тамара знову залилася слізьми.

— Так треба ж лікаpя викликати! Пoліцію!

Тамара від подиву навіть плакати перестала.

— Тю! Ти що, дитино? До Ганни Мирошниченко, як у неї тиск підскочив, швидка з району три години їхала. А до мого Васька ніхто й не поїде.

— А що ж ви… будете робити?

— Що робити. Піду за город, під вишні, викопаю ямку та й поховаю. Там уже двоє моїх Васьків лежать. Цей третій буде.

— Т-третій?! — Аделіна вхопилася за паркан. — І всі… Василі?

— Усі, — зітхнула Тамара. — Я ж, донечко, довго на світі живу. І кожного любила. Кожного жаліла.

— Які у вас тут… прості порядки, — ледь чутно мовила дачниця.

— Які вже є, — гірко всміхнулася Тамара.

Аделіна набрала повітря, щоб спитати ще щось, і раптом застигла з розтуленим ротом. Очі її розширилися, палець піднявся й затремтів, вказуючи кудись за Тамарину спину. Вона ступила крок назад, тонкий підбор з тріском підломився, і кандидатка наук сіла просто в спориш посеред дороги.

За спиною в Тамари стояв Василь Петрович. Спітнілий, у пилюці, з оберемком жердин на плечі.

— Ну, гарно, — сказав він. — Сонце вже он де, вареників нема, тин сам себе не підіпре, а вона на призьбі розсілася й ляси точить. Ти, Тамаро, зовсім уже…

— А ти спершу спитай, що в нас удома сталося! А тоді вже…

І замовкла. Бо з-за чоловікових ніг, вимазаний, з білими вусами, сором’язливо визирав Васька.

* * *

— Васюню! — Тамара схопила кота на руки так, наче він вернувся з далекої дороги. — Живий! Сонечко моє ясне, золотко моє! А я ж тебе… а я ж уже й лопату…

Вона притискала його, цілувала в надірване вухо й плакала вже зовсім іншими сльозами. Васька, зрозумівши, що номер удався й прощення отримано, замурчав на всю вулицю.

І ось тут він помилився. Розслабився. В очах у нього, на самому дні, затанцювали хитрі вогники, і Тамара їх побачила.

Вона трохи відсторонила кота від себе й уважно подивилася йому в морду.

— А ну стривай. А ти що це сьогодні наробив, розбійнику?

Васька миттю напружився, притиснув вуха, викрутився з її рук і сірою блискавкою влетів у город. Там і причаївся під смородиною, вирішивши, що краще пересидіти, поки все вляжеться.

Аделіна Ростиславівна мовчки підвелася, зняла обидві босоніжки, взяла їх у руку й босоніж пішла додому. До крамниці вона так і не дійшла.

Василь Петрович почухав потилицю, подивився їй услід, потім на дружину.

— Що це з нею?

Тамара постояла, потримала руку на грудях, а тоді раптом засміялася. Дзвінко, легко, на все подвір’я. Так, як сміялася колись дівчиною, коли молодий Василь уперше проводжав її з клубу.

* * *

Увечері Василь Петрович мовчки спустився в підпіл, довго там стукав і вибрався з новою полицею. Тамара розповіла йому все, від першого горщика до зламаного підбора. Він сміявся так, що мусив сісти на лаву, витирав очі й тільки махав рукою: годі, бо вже не можу.

А потім раптом затих.

— Це ти так за котом плакала? — спитав він, крутячи в пальцях ложку.

— Ага.

— То за мною, видно, ще дужче плакатимеш.

Тамара глянула на нього через стіл. На сиві брови, на руки в мозолях від жердин.

— За тобою — дужче, — сказала вона. — Тільки ти не здумай перевіряти, чуєш?

— Та не буду, — буркнув Василь. — Я ж не кіт.

Пізно вночі Тамара прокинулася від того, що чоловік тихенько встав. Вона не ворухнулася. Чула, як він пішов у сіни, як дзенькнуло блюдце, як булькнуло молоко з глечика.

— На, артисте, — прошепотів Василь у темряві. — Бо вона ж тебе вже ховала.

Тамара всміхнулася в подушку й удала, що спить.

А зранку, ще до череди, вона наліпила вареників з вишнями, склала їх у миску, накрила рушником, поставила поруч глечик ранкового молока й відправила Василя через дорогу.

— Однеси. Дитина ж до крамниці так і не дійшла.