Руда гостя в бабусі

— Ану, виходь! Я ж тобі двері відчинила! Чого ти знову біля холодильника сидиш?

Зоя Тимофіївна притримувала двері, а велика руда кішка навіть не повернула голови. Сиділа посеред кухні, дивилася на господиню своїми зеленими очима й наче чогось чекала. А за хвилину підвелася, підійшла до бабусиних ніг і тихенько нявкнула.

— От же ж характер у тебе! Сама просилася надвір, а тепер передумала? Ну й залишайся. Мені з тобою веселіше.

Бабуся зачинила двері й пішла ставити чайник. Кішка рушила за нею, зачепила пухнастим хвостом ніжку стільця й вмостилася біля плити.

Так тривало вже десятий день. І щоразу Зоя Тимофіївна дивувалася: звідки в цієї незнайомої тварини такі домашні звички?

Але найбільша дивина чекала попереду.

* * *

Зої Тимофіївні було сімдесят п’ять. Жила вона в невеликому будинку з верандою, городом за хатою та трьома яблунями, які щовесни рясно цвіли, хоч господиня давно перестала збирати з них увесь урожай.

Колись тут було гамірно. На кухні збиралася родина, на подвір’ї бігали діти, а влітку приїздила онука Марійка. Вона любила сидіти на широкому підвіконні й дивитися, як бабуся ліпить вареники.

— Бабусю, а чому в тебе вони всі однакові? — питала дівчинка.

— Бо руки звикли, доню. От і ти навчишся.

Марійка тоді обіцяла, що виросте й неодмінно матиме такий самий будинок. А ще казала, що бабуся житиме разом із нею, бо без бабусиних вареників ніяк.

Тепер онука давно виросла. Мала власну сім’ю, роботу, турботи. А між нею та Зоєю Тимофіївною вже кілька років стояла незручна мовчанка.

Почалося все з невеликої суперечки.

Марійка збиралася переїжджати до іншого міста. Бабуся тоді дуже засмутилася й наговорила зайвого. Сказала, що онука зовсім забула про рідних, що їй тепер ніхто не потрібен. Марійка образилася.

— Бабусю, я ж не можу все життя сидіти біля тебе!

— А я тебе й не тримаю. Їдь, коли так хочеться.

Онука поїхала. Спершу ще телефонувала, але розмови виходили короткі й натягнуті. Потім дзвінки стали рідшими. Зоя Тимофіївна теж не набирала номера першою. Усе чекала, що Марійка сама зателефонує, а тоді вже можна буде поговорити по-людськи.

І так минуло майже три роки.

Своїй сусідці Валентині вона казала:

— Та в неї своє життя. Навіщо я їй заважатиму?

А сама щонеділі діставала телефон, переглядала фотографії онуки й довго сиділа з ним у руках.

Особливо часто зупинялася на одному знімку. Марійка стояла біля квітучої яблуні, сміялася й притримувала долонею волосся. То було останнє літо, коли вони ще багато часу проводили разом.

* * *

Руду кішку Зоя Тимофіївна зустріла біля невеликого продуктового магазину.

Того дня вона купила хліб, молоко й трохи сиру. Уже збиралася йти додому, коли помітила біля лавки велику пухнасту тварину.

Кішка сиділа осторонь, спостерігала за людьми й ні до кого не підходила.

— Чия ж ти така гарна? — запитала бабуся.

Кішка підвела голову.

— Іди сюди, не бійся.

Та несподівано встала, підійшла й потерлася об її ногу.

Зоя Тимофіївна здивувалася.

— Ого! То ти, виходить, людей знаєш. А чого ж тут сидиш?

Вона погладила кішку по спині. Шерсть була густа, руда, місцями скуйовджена. Видно було, що тварина давно звикла до людських рук.

Бабуся пішла додому. Пройшла метрів двадцять, озирнулася — кішка йшла слідом.

— Ти куди це зібралася?

Руда зупинилася.

— Ану вертайся. У мене вдома нічого цікавого немає.

Кішка постояла, дочекалася, поки бабуся рушить далі, і знову пішла за нею.

Так вони й дійшли до хвіртки.

Зоя Тимофіївна відчинила її, зайшла на подвір’я й обернулася. Кішка сиділа біля порога, дивилася на неї та тихенько муркотіла.

— От що мені з тобою робити? — зітхнула бабуся. — Заходь уже, госте. Молочка тобі дам.

Того вечора кішка вперше переступила поріг її будинку.

Спочатку Зоя Тимофіївна думала, що залишить тварину на одну ніч. Постелила на кухні м’який килимок, поставила миску з водою, приготувала їжу.

А кішка обійшла кімнату, уважно все обнюхала й застрибнула на стілець біля вікна.

— Ні, голубонько, так не піде. На стільці я сиджу, а ти он там влаштовуйся.

Кішка подивилася на неї, поміркувала кілька секунд і неспішно спустилася.

— Розумниця яка! — усміхнулася бабуся.

Наступного ранку кішка вже чекала її біля ліжка. А ще через день почала ходити за господинею з кімнати в кімнату.

Зоя Тимофіївна назвала її Ласкою.

— Бо ти ласкава, — пояснила вона кішці. — І мені трохи ласки принесла.

Відтоді бабуся почала розмовляти вголос набагато частіше.

— Ласко, ти тільки подивися, скільки огірків ще є!

Або:

— Ну що, будемо сьогодні вареники робити? Хоча кому їх стільки? Мені й десятка вистачить.

Кішка відповідала коротким нявканням, а бабуся сміялася:

— Авжеж, ти в мене найкраща порадниця!

Увечері Ласка вмощувалася поруч на дивані. Зоя Тимофіївна вмикала телевізор, брала в’язання й раз у раз проводила долонею по рудій спині.

Будинок, який раніше здавався надто тихим, тепер наче ожив.

* * *

Але незабаром бабуся помітила дивну звичку нової мешканки.

Щодня приблизно о четвертій годині Ласка підходила до вхідних дверей і починала нявкати.

Спершу Зоя Тимофіївна думала, що тій просто хочеться погуляти. Відчиняла двері, випускала її надвір і поверталася до своїх справ.

За годину кішка приходила назад.

Так повторювалося день у день.

Навіть коли на вулиці накрапав дощ, Ласка все одно просилася вийти. А повернувшись, сідала біля холодильника й терпляче чекала, поки бабуся помітить її.

— Ну де ж ти ходиш, мандрівнице? — запитувала Зоя Тимофіївна. — Може, у тебе ще одна господиня є?

Кішка муркотіла й тулилася до її ніг.

Одного дня бабуся вирішила пройтися за нею.

Надягла кофту, взяла хустку й стала біля дверей.

— Ну що, Ласко? Покажеш мені свої таємниці?

Кішка вийшла на подвір’я, пройшла повз яблуні й попрямувала до хвіртки. Зоя Тимофіївна трималася трохи позаду.

Ласка звернула за ріг, минула два будинки, потім пішла вузькою стежкою між парканами. Бабуся вже почала хвилюватися, чи встигатиме за нею, аж раптом кішка зупинилася.

Перед невеликим будинком із зеленими віконницями.

Руда сіла просто під вікном.

І стала чекати.

Зоя Тимофіївна підійшла ближче.

— То ось ти куди ходиш… А що ж тут такого?

Ласка глянула на неї, тихо нявкнула й знову повернулася до вікна.

Бабуся постояла кілька хвилин. У будинку хтось рухався. Незабаром двері відчинилися, і на ґанок вийшла жінка років сорока п’яти.

— Ой, знову ти прийшла! — сказала вона, побачивши кішку.

А тоді помітила бабусю.

— Добрий день. Ви до когось?

— Добрий день, доню. Та ось за кішкою своєю прийшла. Вона щодня сюди бігає. Думаю, може, чиясь була?

Жінка повільно спустилася сходами.

— Ваша це кішка?

— Тепер начебто моя. Десять днів тому за мною від магазину прийшла. Я її прихистила. Ласкою назвала.

Жінка присіла біля тварини.

— Марусю… Ну ти ж моя хороша…

Кішка відразу підійшла до неї й почала тертися об долоні.

— То вона ваша? — розгубилася Зоя Тимофіївна.

— Маминої це киця. Маруся її звали. Вісім років у нас прожила.

Жінка запросила бабусю на ґанок і розповіла, що її мати нещодавно переїхала до сестри в інше місто. Донька допомагала збирати речі, перевозила коробки, а кішка в той день вислизнула через відчинені двері.

Потім її шукали, розпитували сусідів, залишали їжу біля ґанку. Маруся кілька разів приходила, але до рук не давалася й швидко тікала.

— Я вже думала, що вона десь оселилася, — зізналася жінка. — Мама щодня питає про неї. А сьогодні дивлюся — знову під вікном сидить.

Зоя Тимофіївна глянула на кішку.

— Значить, пам’ятає свою хату. А я вже до неї так звикла…

— Якщо вона у вас живе, то, може, хай і залишається? — запропонувала жінка. — Тут їй знайомо, та й ви поряд. Я з мамою поговорю, думаю, вона тільки зрадіє, що Маруся в добрих руках.

— Та я б із радістю. У мене ж удома нікого немає.

Жінка співчутливо усміхнулася.

— А діти, онуки?

— Є онука. Далеко живе. Рідко бачимося.

— Моя донька теж уже доросла. Працює, сім’ю має. Час так летить…

Вони ще трохи поговорили про дітей, про роботу, про те, як змінилася вулиця за останні роки.

А коли Зоя Тимофіївна зібралася йти, жінка запитала:

— Ви десь тут неподалік живете?

— На сусідній вулиці. Біля великої яблуні, що над парканом нависає.

— А як вас звати?

— Зоя Тимофіївна.

— А мене Тетяна. Заходьте якось на чай.

Бабуся подякувала й покликала кішку. Та слухняно пішла за нею.

Дорогою Зоя Тимофіївна все думала про те, що в Ласки, виходить, була інша господиня. І навіть інше ім’я.

— Ну що ж, — сказала вона тихо, коли вони вже підходили до дому. — Будеш у мене Ласкою-Марусею. Як тобі?

Кішка муркнула.

— От і домовилися.

* * *

Наступного дня Тетяна сама зайшла до Зої Тимофіївни.

Принесла баночку домашнього варення, трохи корму для кішки та старенький м’ячик, із яким Маруся колись любила гратися.

— Мама передавала, — пояснила вона. — Ми вчора довго говорили. Вона дуже рада, що киця знайшлася. Просила подякувати вам і сказала, що нехай живе у вас, якщо їй добре.

Зоя Тимофіївна запросила гостю до кухні.

Поставила чайник, дістала печиво. Ласка-Маруся тим часом обнюхувала знайомий м’ячик.

— А ви давно тут мешкаєте? — запитала Тетяна.

— Та все життя майже. Колись у цьому будинку й діти виростали, й онука кожне літо гостювала.

— А онука ваша як зветься?

— Марійка. Марія, значить, тепер уже доросла.

— Марія… А прізвище?

Бабуся назвала. Тетяна раптом відставила чашку.

— Зачекайте. А можна запитати… Ваша Марійка часом не навчалася в нашій школі? Висока така, русява, косу носила?

— Так! А ви звідки знаєте?

— Та моя донька Дарина з нею в одному класі була! Вони ж дружили! Марійка в нас колись навіть ночувала, пам’ятаю.

Зоя Тимофіївна здивовано підняла брови.

— Отакої! Справді ж! Були в Марійки подружки. І Даринка була. А тепер я вже й не всіх пригадаю.

Тетяна усміхнулася.

— У мене навіть фотографії є зі шкільного випускного. Дарина зараз в іншому місті живе. Але вони з Марійкою досі спілкуються. Час від часу одна одній пишуть.

Бабуся взяла телефон і показала фотографію онуки біля яблуні.

— Ось моя дівчинка. Це вона ще студенткою була.

Тетяна впізнала Марійку відразу.

— Так, це вона! Нічого собі, як тісно все переплелося!

Вони ще довго сиділи за чаєм.

Зоя Тимофіївна розповідала про онучине дитинство, про те, як та любила малювати на зворотному боці старих календарів, як колись навчилася пекти млинці й дуже пишалася, що перший вийшов круглим.

А потім замовкла.

— Давно ви бачилися? — обережно запитала Тетяна.

— Та… давно, доню.

— А чому?

Зоя Тимофіївна опустила очі.

— Сама винна, мабуть. Сказала колись зайве. Молоді ж теж мають свій характер. От і мовчимо тепер обидві.

— Може, варто їй зателефонувати?

— Ой, ні. Вона зайнята. Я не хочу нав’язуватися.

Тетяна нічого не відповіла. Лише подивилася на бабусю, яка машинально гладила руду кішку, й перевела розмову на інше.

А ввечері зателефонувала своїй доньці.

— Даринко, ти з Марійкою досі спілкуєшся?

— Ну так, мамо. А що?

— Я сьогодні в її бабусі була. Уявляєш, наша Маруся в неї оселилася!

Дарина засміялася.

— Оце так мандрівниця!

— Доню, ти б Марійці якось сказала, що бабуся дуже за нею сумує. Тільки делікатно. Я ж не знаю, що там у них сталося.

Дарина трохи помовчала.

— Мамо, я якраз учора з Марійкою переписувалася. Вона казала, що хоче до бабусі поїхати, але не знає, чи та їй зрадіє.

Тетяна зітхнула.

— От же ж дві вперті людини. Одна чекає, інша боїться приїхати.

* * *

Тим часом Зоя Тимофіївна нічого про цю розмову не знала. Вона жила своїм звичним життям. Тільки тепер поруч завжди була Ласка-Маруся.

Кішка поступово перестала щодня бігати до колишнього будинку. Іноді ще виходила надвір, але здебільшого залишалася на кухні або вмощувалася на підвіконні.

Зоя Тимофіївна помітила, що стала частіше відчиняти вікна, купувати квіти й навіть знову пекти пироги.

— Для кого печеш? — запитала сусідка Валентина, коли зайшла позичити трохи борошна.

— Та захотілося. Пригощу тебе, Тетяну покличу. Чого нам самим сидіти?

Валентина здивовано подивилася на неї.

— Оце ти змінилася, Зою! Раніше тебе з хати не витягнеш, а тепер гостей збираєш.

— То все Ласка моя. Знайшла мені нову знайому.

Кішка саме сиділа на стільці й розглядала обох жінок.

— Бачиш, яка господиня? — засміялася Валентина. — Скоро й нас із тобою за стіл посадить.

Зоя Тимофіївна теж засміялася.

Але коли гостя пішла, бабуся знову згадала Марійку.

Дістала телефон, відкрила її номер. Довго дивилася на екран.

Набрала кілька слів: «Марійко, як ти там?»

Потім стерла.

— Не знаю, Ласко, — сказала кішці. — Може, вона й не хоче зі мною говорити.

Кішка підвелася, перейшла зі стільця на диван і вмостилася поряд. Зоя Тимофіївна поклала телефон на стіл.

— От бачиш, і ти мовчиш. Ніхто мені не підкаже.

* * *

У суботу вранці Зоя Тимофіївна саме домивала підлогу на кухні, коли почула, як біля хвіртки зупинилася машина.

Вона визирнула у вікно.

Незнайомий автомобіль. Із нього вийшла молода жінка у світлому пальті. Потім відчинила задні дверцята й допомогла вибратися маленькій дівчинці в рожевій курточці.

Бабуся придивилася. Ганчірка випала з її рук.

— Та невже ж…

Вона поспішила до дверей. На ґанку вже стояла Марійка.

— Бабусю… Привіт.

Зоя Тимофіївна завмерла на порозі.

— Марійко?

— Це я.

Онука усміхнулася, але очі в неї блищали.

— Ми вирішили приїхати. Я давно хотіла… Тільки не знала, як ти нас зустрінеш.

Бабуся дивилася на неї, не знаходячи слів. Потім перевела погляд на маленьку дівчинку, яка тримала маму за руку.

— А це хто ж у нас такий гарненький?

Марійка присіла біля донечки.

— Софійко, привітайся. Це твоя прабабуся Зоя. Я тобі про неї розповідала.

Дівчинка несміливо усміхнулася. Зоя Тимофіївна повільно опустилася навпочіпки, наскільки могла, й простягнула руки.

— Іди до мене, золотко.

Софійка підійшла ближче. Бабуся обережно обійняла її, а тоді подивилася на Марійку.

— Доню… Чого ж ти так довго не приїздила?

Марійка опустила очі.

— Я думала, ти на мене досі сердишся.

— А я думала, що ти мене бачити не хочеш.

Вони замовкли. А потім Марійка зробила крок уперед і міцно обійняла бабусю.

— Пробач мені, — прошепотіла вона.

— І ти мені пробач, рідненька. Я ж так за тобою скучилася…

Вони ще довго стояли в передпокої, поки Софійка не смикнула маму за рукав.

— Мамо, киця?

Зоя Тимофіївна здивовано підняла голову.

— Яка киця?

Марійка засміялася крізь сльози.

— А ти думала, я нічого не знаю? Дарина мені все розповіла. І про вашу Ласку-Марусю, і про те, як ти її прихистила.

У цю мить із кухні неквапливо вийшла руда кішка. Зупинилася посеред коридору й уважно подивилася на гостей.

— Ось! — вигукнула Софійка.

Ласка підійшла до дівчинки, обнюхала її черевички й потерлася об ногу. Софійка присіла поруч із кішкою й обережно провела долонькою по її спині.

Зоя Тимофіївна подивилася на онуку. Та стояла біля дверей, усміхалася й витирала щоки долонею.

— Ходімо вже до кухні, — сказала бабуся. — Я тут пиріг учора спекла. Наче знала, що хтось приїде.

* * *

Того дня на кухні Зої Тимофіївни вперше за багато років було по-справжньому гамірно.

Софійка розповідала щось на своєму,  малювала й постійно бігала за Ласкою. Марійка допомагала накривати на стіл.

— Бабусю, а ти досі ті самі вареники ліпиш?

— А які ж іще? Руки пам’ятають.

— Пам’ятаєш, ти мене вчила?

— Звичайно. Ти ж тоді більше борошна на підлогу висипала, ніж у тісто додавала!

Вони засміялися.

Потім Марійка раптом стала серйозною.

— Бабусю, я хочу тобі дещо сказати.

— Кажи, доню.

— Я багато разів збиралася приїхати. Навіть подарунок тобі купила ще минулого року. Але все відкладала. Думала, що ти мені не зрадієш.

— Ох, дитино… Та я ж щодня про тебе згадувала!

— А чому не телефонувала?

Зоя Тимофіївна зітхнула.

— Не хотіла заважати. І трохи соромно було за ті слова, що я тобі тоді сказала.

Марійка сіла поруч і взяла її за руку.

— Давай більше так не будемо. Якщо щось не подобається, просто говоритимемо. Домовилися?

— Домовилися, доню.

— І я хочу, щоб Софійка частіше до тебе приїздила. Вона ж тебе зовсім не знає. А я хочу, щоб знала.

Бабуся кивнула.

— Я її навчу вареники ліпити. І пиріжки пекти. І квіти садити. Он скільки всього!

Усі знову засміялися. Після обіду Марійка допомогла бабусі прибрати, а Софійка побігла на подвір’я розглядати яблуні.

Зоя Тимофіївна стояла біля вікна й дивилася, як дівчинка обережно підбирає з трави жовті листочки.

— Вона на тебе схожа, — сказала бабуся.

— Правда?

— Дуже. Ти теж у дитинстві все до хати тягнула. То листочок, то камінець, то пір’їнку якусь.

Марійка підійшла й обійняла бабусю за плечі.

— Ми тепер частіше приїздитимемо. І ти до нас зможеш приїхати. Я тобі кімнату покажу.

— Ой, доню, я ж тут до всього звикла. І Ласку свою не залишу.

— То разом із Ласкою приїдеш. Вона ж у нас тепер родичка.

Бабуся засміялася.

— От уже й справді родичка!

* * *

Відтоді в будинку Зої Тимофіївни багато що змінилося.

Марійка почала телефонувати кілька разів на тиждень. Іноді просто запитувала, що бабуся готує на вечерю. Тетяна теж заходила частіше. Приносила гостинці, розпитувала про кішку, розповідала новини своєї родини.

А Ласка-Маруся остаточно освоїлася в новому домі.

Вона вже не просилася щодня до колишнього будинку. Тепер її улюбленим місцем став кухонний стілець біля вікна, з якого було добре видно хвіртку.

Одного суботнього ранку Зоя Тимофіївна саме готувала тісто для пиріжків, коли кішка раптом зіскочила зі стільця й побігла до дверей.

— Що таке, Ласко? Знову гуляти зібралася?

Та не просилася надвір, а лише дивилася у бік подвір’я.

За хвилину бабуся почула знайомий дитячий голос:

— Прабабусю! Ми приїхали!

Зоя Тимофіївна швидко витерла руки рушником і поспішила відчиняти. На ґанку стояла Софійка з невеликим рюкзачком.

— А ми сьогодні будемо пиріжки ліпити? — запитала вона замість привітання.

— Будемо, золотко. Уже все приготувала.

— А Ласка де?

— Та ось вона, зустрічає тебе.

Дівчинка присіла, погладила кішку, а тоді простягнула бабусі маленький малюнок.

На ньому був будинок із яблунею, біля дверей стояла жінка у фіолетовій кофті, поруч — маленька дівчинка, а посеред подвір’я сиділа велика руда кішка.

Угорі дитячою рукою було написано: «У прабабусі вдома». Зоя Тимофіївна довго розглядала малюнок.

— Це ти намалювала?

— Так! Це ти, це я, а це Ласка. Мама сказала, що можна тобі подарувати.

Бабуся притиснула малюнок до себе.

— Дякую, моє серденько. Я його на холодильник повішу. Щоб щодня бачити.

Коли всі зайшли до кухні, Софійка раптом зупинилася й серйозно запитала:

— Прабабусю, а звідки в тебе Ласка взялася?

— Та з вулиці, сонечко. Сама до мене прийшла.

— А чому саме до тебе?

Зоя Тимофіївна подивилася на руду кішку, яка вже вмостилася біля її ніг.

Потім перевела погляд на Марійку, яка розкладала продукти на столі, на Софійку з її рюкзачком і на свіжий малюнок, прикріплений магнітом до холодильника.

— Не знаю, донечко, — відповіла вона. — Може, їй просто захотілося, щоб у мене знову хтось був.

Софійка подумала й сказала:

— А тепер у тебе ми є.

— Так, моя хороша. Тепер ви в мене є.

Дівчинка обійняла бабусю за талію, а Ласка потерлася об їхні ноги й задоволено замуркотіла.

Того вечора Зоя Тимофіївна довго не прибирала зі столу зайві чашки. Сиділа на кухні, гладячи кішку, й раз у раз поглядала на дитячий малюнок.

Колись вона підібрала біля магазину незнайому руду кішку, бо не захотіла залишати її саму на вулиці.

А тепер, дивлячись на малюнок із трьома постатями біля будинку, тихо сказала:

— Знаєш, Ласко, я ж думала, що це я тобі дім дала. А виходить, ти мені мою сім’ю додому повернула.

Кішка підняла голову, торкнулася носиком бабусиної долоні й знову зручно вмостилася біля її ніг.

За вікном тихо шелестіло листя, на столі лежав Софійчин малюнок, а на холодильнику тепер висів аркуш із великими нерівними літерами: «У прабабусі вдома».

І Зоя Тимофіївна вперше за довгий час уже не думала, коли до неї хтось приїде. Вона знала: наступної суботи знову почує біля хвіртки знайомий голос.